У 1978 році Федеріко Фелліні зняв невеликий художній фільм. Це кіно й досі дехто вважає документальним. Не тому, що сюжет є збірником вигаданих інтерв’ю. Фелліні, описуючи драму стосунків музикантів і диригента, вгадав наше майбутнє. Раніше від однієї людини залежало, як буде прочитана партитура, сьогодні на гру оркестру може вплинути той, хто і в очі не бачив нот.

АМЕРИКА ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Європейське турне президента США Джозефа Байдена у червні 2021 року є спробою зібрати політичний оркестр, розігнаний його попередником. Дональд Трамп, як справжній бізнесмен, добре рахував гроші. Його цікавили проєкти, що приносять прибутки. А глобальні закарлюки з ідеологічною або гуманітарною складовою були витратними і не давали прибутку. Їх 45-й президент США спакувався без вагань. На жаль, до таких проєктів Трамп відносив розкіш у вигляді «Великої сімки» і НАТО.

Як наслідок європейська політика залишилася без диригента у той момент, коли на сході з’явився реальний суперник. Це не оркестр, де кожен музикант, як у Фелліні, має свою думку. Це соліст, єдиним інструментом якого є ядерна валізка. Переграти такого музиканта традиційним способом (кращою грою) не можна. А інших способів поки що нема. Тому червнева зустріч «Великої сімки» в Корнуоллі і саміт лідерів країн НАТО у Брюсселі на чолі з Джозефом Байденом не дав і не міг дати конкретних результатів.

Хтось сподівається, що результати з’являться після Женевської зустрічі президентів США і Росії. Але яким чином? Включити президента РФ у Європейський оркестр під управлінням Байдена не можливо. І Путіна така роль не влаштує. Його завдання — довершити справу Трампа, домовлятися не з НАТО чи Євросоюзом, а з кожною із західних країн окремо. І реалізувати перевагу у вигляді «Північного потоку-2», торгових преференцій і шредеризації, тобто індивідуального підкупу європейських лідерів.

Що може Байден цьому протиставити? До сліз мало. Залишилася, фактично, тільки одна тема для досягнення домовленостей між Москвою і Вашингтоном. Це — стримування гонки ракетно-ядерних озброєнь і запобігання масштабних військових конфліктів. При цьому у Байдена і в тому, і в іншому випадках позиція слабка. По-перше, європейський оркестр не завжди солідарний зі своїм диригентом, по-друге, президент-демократ відрізняється від президента-агресора тим, що виступає з позиції розуму, а не з позиції сили.

Показово, що у Вашингтоні запропонували, а Байден погодився з ідеєю відмовитися від спільної з Путіним прес-конференції. На гіркому досвіді перебріхування підсумків переговорного процесу всі переконалися, що кремлівська пропаганда здатна до відвертого шахрайства. Більше того, до відвертої брехні і пересмикування фактів здатний президент Росії особисто. Це довело його інтерв’ю телеканалу NBC, коли в російській пресі кілька днів ви-правляли путінські висловлювання. Повної правди про те, що говорили у Женеві 16 червня лідери США та Росії, ми, звісно, не дізнаємося. Як не дізналися, що в Гельсінкі говорили один одному Путін і Трамп. Але такі знання не потрібні. Досить відгомонів.

ЧАС РОЗЧАРУВАНЬ

На українському небосхилі ще й до європейського турне Байдена не було сонячно. Позицію нашої країни з деяких питань у Вашингтоні якщо не ігнорували повністю, то відбувалися розхожими фразами про підтримку суверенітету і територіальної цілісності. Проте, після саміту G-7 в Корнуоллі і саміту НАТО в Брюсселі відбулися позитивні зрушення. Попри протидію низки країн, у підсумкових комюніке вдалося підтвердити положення Бухарестського саміту НАТО 2008 року про можливий прийом до Північноатлантичного альянсу України і Грузії. Щоправда, без згадки часових рамок.

За Трампа згадувати в документах про прийом України до НАТО не практикувалося. А на абревіатуру ПДЧ (план дій з надання членства) взагалі було накладене вето. Байден вето зняв, але в дусі американських демократів додав нездійсненні наразі умови. На думку 46-го президента США, Україна «повинна очиститися від корупції і відповідати іншим критеріям, щоб отримати ПДЧ». Ба більше, після цього нам належить переконати членів Альянсу, щоб за надання ПДЧ вони одноголосно проголосували.

У вимогах щодо безпеки України перед зустріччю в Женеві Байден пообіцяв провести перед Путіним «червоні лінії», які не можна переступати. Ці лінії, як заклинання від агресії, свого часу звучали з вуст президента Обами на адресу сирійського диктатора Башара Асада під час використання хімічної зброї проти непокірного населення. Як наслідок Сирія, за допомогою Путіна разом з «лініями», опинилася у стані громадянської війни та розрухи.

Те ж саме може статися з Україною, якщо Байден у Женеві не зможе назвати Путіну реальну ціну, яку доведеться заплатити Росії за агресію в будь-якій частині світу. Без «червоних ліній», а в доларах, секторальних санкціях, в обмеженнях на постачання передових технологій. Досвід таких обмежень є. Він припадає на початок радянської агресії в Афганістані і став, як і вся Афганська авантюра, початком кінця СРСР. «Слабкий» президент Картер без вагань пішов на такі обмеження. Але чи наважиться на подібне людина, яка перед зустріччю зі злісним чекістом публічно називає його розумним, крутим і гідним противником?

Путін, тим часом, уже здобув чималу вигоду від зустрічі з Байденом, чим би вона не закінчилася. Він без великих труднощів отримав такий же статус, як президент єдиної наддержави. І президент наддержави (знову ж таки без великих зусиль з боку Кремля) почав спілкування з хвалебних реверансів і нічим не виправданих поступок. Таких, як відмова від санкцій щодо «Північного потоку-2», а також від надання ПДЧ Україні та Грузії.

Нашій країні поки що нема місця у великій політиці. У нас нема важелів, які дозволяють впливати на рішення великих гравців, нема вміння використовувати їх протиріччя на свою користь. Це загрожує Україні великими втратами. Але вміння чекати — теж козир у грі. Дуже важливий для тих, у кого на руках інших козирів нема.