Кілька років тому багатолітній політв’язень, учасник післявоєнного українського руху на Берестейщині Володимир Леонюк розповідав мені про дні, проведені в одній камері з полоненим бійцем Армії Крайової. Молодий поляк з 1942-го по 1952 рік воював на Гродненщині. Перший бій з німцями провів, коли йому було 15, а в 25 уже отримав смертний вирок, воюючи з більшовиками. Втім, вирок могли б і переглянути, якби «аківець» написав прохання про помилування. Дали б 25 років, а після смерті Сталіна у 1953-у і цей термін суттєво скоротили б. Але поляк ні в чому не розкаювався і заяву про помилування не написав. Так і залишився в пам’-яті Леонюка безстрашним і незламним.

Добре, що вони встигли поспілкуватися. «Аківця» розстріляли, але берестеєць на все життя запам’ятав, з яким захватом той говорив про боротьбу УПА: «Ukraincy jeszcze walczа w Karpatach!» («Українці ще воюють у Карпатах!»). І його очі при цьому горіли якимось дивним, переможним вогнем.

Звідки поляк міг знати про боротьбу УПА в 1952 році? Скоріш за все, слухав закордонне радіо у своїй криївці... Мало того, що співчував українцям, – факт нашого Опору неабияк надихав його та окрилював!

Для Леонюка цей молодий поляк назавжди залишився символом цілком можливого україн-сько-польського порозуміння. Коли дізнавався про якийсь негатив в українсько-польських стосунках, то відразу згадував «нерозкаяного» бійця АК.

* * *

На початку 1980-х я вперше побував у закарпатському Береговому. Пригадую, як тоді «кайфував» від угорських вивісок та угорської мови! Розмірковував так: якщо вони зберегли мову, то й ми зможемо! Вивіски, зроблені латинським шрифтом, нагадували республіки Прибалтики, у яких я перед тим побував. З тією лише різницею, що в Литві хоч і добре ставилися до українців, але українською не розмовляли. А угорці (кіоскери, водії, працівники автостанції, звичайні перехожі) нерідко переходили на нашу мову. Не всі, але чимало. Одне слово, це був не Севастополь, не Донецьк і навіть не Київ. Щось суттєво рідніше — саме через толерант-не ставлення частини угорців до української мови.

Тому й тепер – коли дізнаюся про неадекватного Орбана та близьких йому за поглядами політичних екстремістів – часто згадую ті свої перші враження. Вірю, що консенсус з угорцями цілком можливий. Якщо не нині, то у близькому майбутньому. Зараз там усе погано? Так, з Москви і Будапешта на Закарпаття часто йдуть деструктивні імпульси. А ми самі для чого? Cекрет успіху простий: якщо ти не в силі зупинити негатив, то варто «зачепитися» бодай за якийсь позитив. І далі наполегливо його розвивати.

Інколи потужний рух «знизу» може компенсувати неможливість вплинути на ситуацію «згори». Позитивні люди є і з угорського боку. Один мій добрий знайомий переконував: закарпатські угорці не мають особливих проблем з українською мовою. Є, звичайно, окремі «проблемні» села в Берегівському районі, та це мізерний відсоток. Скоро й там все зміниться! Приятель «незлим тихим словом» згадав свіжі російські відеоагітки: «Ми тут проаналізували деякі ідеологічні деталі... Абсолютно позитивні інтерв’ю з угорцями, які добре володіють українською та люблять її, у фільм не увійшли. Зате негативом «нашпигували» максимально. Тож коли на Закарпатті трапляються певні збурення, будьте певні: там точно доклала рук Росія. Якщо довідаєтеся про якийсь негатив з боку угорців, негайно повідомляйте. Ми швидко розберемося з любителями російських грошей...».

* * *

Ще зі школи знаємо народні пісні та думи, у яких Крим і ногайська орда згадуються винятково у негативному контексті. Однак новий час породив і нові вірші:

Татари – ні!

Народ не зрадить зроду,

Їх за два дні сім тисяч

полягло...

Або ногайці.

Пригорща народу,

А понад них вірніших не було.

Гукнеш — як вітер,

прилетять, не гаються...

Це уривок з історичного роману Ліни Костенко «Берестечко». Писалися ці рядки наприкінці 1960-х. Це ж яку треба було мати мудрість і прозорливість, щоб, згадавши негативно кримського хана, все ж позитивно сказати про весь народ! А то якраз був пік репресій проти кримських татар...

Тепер же Олег Гончаренко, талановитий поет з Мелітополя, який завжди був максимально налаштованим на українсько-кримський позитив, зробив ці слова своєрідним вступом до нової книжки «Криму тамований скрик». Цей автор теж мислить конструктивно: ігноруючи негатив минулого, творить позитив сучасного.

Якщо говорити про ХХ століття, то біля витоків нашого братерства стояли такі потужні фігури, як генерал Петро Григоренко та політик Мустафа Джемілєв. І, звичайно ж, В’ячеслав Чорновіл!

А ще пригадую велику, цікаву, дуже інформаційну статтю «Єшиль ада» («Зелений острів»), надруковану в часописі «Україна» в 1990 році. Її автором був ялтинець, капітан портового буксира «Кримчанин» Остап Кіндрачук. Прикарпатець за походженням уміло «закохував» українців у кримськотатарську культуру.

Усі ці люди оптимізували історичний вектор. Не виключено, що якоюсь мірою навіть змінили хід історії. І тепер українсько-кримська когорта «рідних за духом» уже досить велика: Олег Гончаренко — один з них.

* * *

Як бачимо, і поляки, й угорці, й кримські татари є дуже різними. Трактувати якийсь народ як свого «історичного ворога» було б украй не конструктивно. Оптимальний підхід — ставитися адекватно. І на добро відповідати добром у квадраті!

Відносно мирний час сприяє саме такому підходу. Ні, звісно, можна й тепер нарікати, що у нас і президент «не той», і, взагалі, після Майдану відкат проглядається... А можна продовжувати невтомно працювати, наслідуючи таких людей, як Ліна Костенко, Остап Кіндрачук, Олег Гончаренко... Ці люди мислили стратегічно і ніколи не лінувалися. Непогана підказка для більшості українців.