Поруч з правителем часто знаходиться людина, завдання якого молоти язиком, ні за що не відповідаючи. Що й справді візьмеш з діяча, який загрожує перетворити світ на радіоактивний попіл або з того, хто закликає, як Жириновський, скинути на Україну ядерну бомбу? Але треба пам’ятати: у потік свідомості подібних людей включені слова, які політики хотіли б висловити, але не можуть. Або можуть, але ніколи не вимовлять.

«БІЛЬМО НА ОЦІ» ЗАВАЖАЄ ВЕЛИКОМУ БІЗНЕСУ

Українська держава опинилася тепер майже в такому ж політичному болоті, в якому сто років тому борсалася Українська Народна Республіка. Переможцям після укладення Версальського миру УНР була як більмо на оці. А простим вирішенням завдання було розділити новонароджену державу між Польщею і більшовицькою Росією. Що і сталося в 1920 році. Найпростішим рішенням для переможців у «холодній війні» після розпаду СРСР було домовитися з Росією про схожий сценарій.

Однак події розгорталися так стрімко, що довелося обмежитися напівзаходами. Забрати у нашої країни ядерну зброю, передати Москві всі закордонні валютні та майнові активи колишньої імперії і те, що можна було відкусити в України без ризику — налагоджену радянську інфраструктуру, загальну систему трубопроводів і Чорноморський флот. Розрахунок полягав у тому, що СНД з часом стане слабкою подобою Союзу. Все, як раніше, тільки розмовляти треба не з Брежнєвим, а з Єльциним.

Розрахунок виявився хибним. Україна, попри важкі втрати, зберегла державність, сформувала хоч і потворні, але таки демократичні інститути і, на відміну від УНР, почала успішно захищати свої інтереси. Двадцятирічний досвід показав, що в союзі з Росією відстояти їх не можливо. А в союзі із Заходом — можна. Це розумів навіть Янукович. Саме при ньому було підготовлена до підписання Угода про асоціацію з Євросоюзом. Відмова від підписання цього документа спровокувала Революцію Гідності і війну з Росією. Та чи втішив такий поворот справи наших західних друзів? Навряд.

Як і сто років тому, українське «більмо на оці» заважає великому бізнесу Європи і США домовитися з Росією. У зв’язку з окупацією наших територій доводиться згадувати про міжнародне право, вводити економічні санкції, доозброювати НАТО тощо. Це величезні гроші, і це притому, що війна на сході України не є головним подразником в очах політичних лідерів по обидва боки Атлантичного океану. Таким подразником зараз є Китай.

Протистояння КНР і Заходу не є темою цього огляду. Але тим, хто пише про зовнішню політику України, необхідно тримати китайську тему в полі зору. Розуміти, що і навіщо українські політики і «навколополітики» доносять до нас через пресу. Найцікавішим у такому контексті є телефонне привітання президента Володимира Зеленського голові Китайської Народної Республіки Сі Дзіньпіну. Формально — з нагоди десятиліття встановлення відносин стратегічного партнерства між двома країнами, а фактично — з нагоди столітнього ювілею Комуністичної партії Китаю.

ПАРТНЕРСТВО З НЮАНСАМИ

З привітаннями зрозуміло. Але партнерство в китайському варіанті має нюанси. КНР готова надавати Україні кредити і брати участь у проєктах так званого «Великого будівництва», анонсованого Банковою. Але на своїх умовах. Приблизно так, як щодо слаборозвинених африканських країн. Будівництво там відбувається під ключ китайськими інженерами і робіт-никами. З китайським обладнанням

і технологіями. Китай таким чином розширює ринок своєї продукції, заганяючи споживача кредиту в боргову фінансову кабалу. Західні країни останнім часом борються з КНР саме щодо торгової та фінансової експансії на світових ринках. І перетворювати Україну на театр подібної війни нам нема сенсу.

Стратегічне партнерство з КНР має також політичну специфіку. Воно не поширюється на голосування китайських делегацій в Радбезі ООН та інших міжнародних організаціях, що приймають резолюції на захист суверенітету і територіальної цілісності України. У всіх випадках Китай голосує там разом з Росією і країнами, що підтримують путінську агресію. А про те, низка українських політиків на чолі з головою політради і головою парламентської фракції Давидом Арахамією вважала за необхідне зазначити, що принципи Компартії Китаю і партії «Слуга народу» багато в чому збігаються. І потрібно переймати китайський досвід у побудові та управлінні державою.

Цей досвід, слід зауважити, почався з шаленої «культурної революції» і продовжився масовим вбивством студентів за допомогою танків на площі Тяньаньмень у 1989 році. Уйгурський народ в Китаї досі «виховують» в концентраційних таборах, а бізнесменів, неугодних владі, публічно страчують на площі при тисячах глядачів. Управляти державою такими методами, можливо, й зручно, але навряд чи у нас вийде. Ймовірно, українцям варто налякати Захід рішучим розворотом політичного курсу на Схід. У той час, коли Байден з Меркель під час переговорів безсоромно грають інтересами України, як кулькою для пінг-понгу, одна згадка про китайський шлях зупинить зіницю світу на нашій країні.

Радник голови офісу Єрмака Олексій Арестович своїми безвідповідальними заявами про можливий розворот курсу української зовнішньої політики на сто вісімдесят градусів зіграв, як не дивно, позитивну роль для держави. Відгуки на слова про розворот в українському МЗС, в парламенті та уряді були одностайними й коливалися від «повна маячня» до «шкідлива дурість». Такі оцінки допомогли Зеленському почуватися впевненішим у Батумі, виглядати гарантом надійних відносин з ЄС.

У декларації батумського саміту 19 липня, присвяченого європейській інтеграції, президент Молдови Майя Сандул, президент Грузії Саломе Зурабішвілі і президент України Володимир Зеленський підтвердили західну орієнтацію трьох держав та намір спільно домагатися повноправного членства в Європейському Союзі. Інструментом для цього, як і раніше, є організація «Східне партнерство». Східне для ЄС, західне — для нас.