ДУМКИ, ЗРОДЖЕНІ НА ВИСТАВЦІ ПЛАКАТА У ВИСТАВКОВІЙ ЗАЛІ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІ-ЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ХУДОЖНИКІВ УКРАЇНИ

Того дня надвечір, саме під відкриття виставки, пустилась неабияка злива. І хоч гроза хутко забралася з міста, налякані негодою мистці забули про виставку, навіть організатори, поміж ними й учасники виставки, проігнорували відкриття. А хто ж прийшов? Четверо авторів та ще двоє чи троє друзів. Зберігаючи традицію, учасники стали рядком під стіною на тлі своїх таки робіт і стисло здійснили ритуал відкриття вернісажу.

Виставки плаката віддавна стали рідкістю в Одесі. Якщо й трапляється така мистецька подія, то призвідцями стають, впереваж, столичні гості. Одеські майстри графічного мистецтва плакат зневажають, певне, вважають його пережитком минулого. До честі учасників цієї виставки, вони своє мистецтво шанують, пишаються ним, люблять свої твори. І це, направду, мистецькі твори — ці театральні афіші (а саме ними заповнена виставкова зала) охоче говорять про особливості цього жанру. Виставлені плакати, справді, приваблюють не лише своєю естетикою, красою, а й інформативністю, а ще — емоційним наповненням. Та й не дивно — це ж бо театральні афіші! Тут важить, яку інформацію, яку думку хоче донести до нас художник, мистецькі засоби, які він обирає для цього. Адже одним ефектним малюнком має привернути увагу глядача, змусити його прийти до театру.

При огляді виставки мимохіть спадає на думку рядок з вірша російського поета (до слова: з українським корінням, як і чимало інших тамтешніх діячів культури) 1920 років, але цитувати безсенсово. Нинішній плакат — якщо вважати, що він сьогодні більше живий, ніж мертвий — кардинально різниться від свого попередника минулих десятиліть, та це й зрозуміло. Він, звісно, вже не пошерхлий, не шкарубкий, а гладенький та причепурений, дуже чемний та розважливий. Хоча — за контрастом — буває й ексцентричним та навіть хуліганським (один такий «по блату» затесався на виставку). Сучасний плакат, властиво, цілком у дусі часу поміняв стать, тепер це — вона, себто афіша. Він (чи вона) відтепер — як той закличник, зазивач та запрохач: приходьте, пані та панове, на цю театральну виставу, на цю виставку (художню чи ще якусь).

Нинішня експозиція у виставковій залі є, властиво, персональною виставкою двох художниць нашого Українського театру ім. Василя Василька — Світлани Амоскіної та Алли Перекрестової. Створені ними афіші театральних вистав цілком відповідають вимогам: вони ефектні, образні, лаконічні. Кожна — як миттєвий спалах яскравого світла, що в суцільній темряві вихоплює картинку, відбиток епізоду, можливо, найхарактерніший для всієї вистави. Тому і барви яскравіші, й експресії більше, і прихованої інформації подостатком. Скільки таких «спалахів» має зробити художник — то вже його майстерність та фаховість. Обидві художниці тут на висоті.

Своєю метафоричністю, образністю приваблюють і виставкові афіші Анни Носенко та роботи Олександра Маліка.

Отже, як бачимо, афіша вже майже підмінила собою плакат. Старого, випробуваного бійця безцеремонно відштовхують новітні конкістадори, такі, приміром, як сіті-борди, ті, що на міських хідниках намагаються привернути нашу увагу — чим завгодно: модою, якимись порт-ретами, краєвидами тощо…

Агов, та чи потрібен сьогодні плакат — у його класичному вигляді? Потрібен, та ще й як! Вже сьомий рік у країні триває війна. Майже кожен день — якщо не вбитий, то поранений, покалічений захисник нашої свободи, нашої ідентичности, проблема якої постає дедалі гостріше. (Портрети наших героїв-краян були б дуже доречними на вже згаданих міських бордах).Війна йде не лише на сході, вона щільно обступає нас, вона вже довкола, на вулиці і в транспорті, у наших дворах й навіть у наших ква-ртирах, а бува, що й у родинах. Країна борсається у боротьбі з інформаційною агресією, це дуже важко, бо бракує можливостей, до того ж, як це не прикро, є ще й людський фактор — час від часу дізнаємося про те, що виявили ще одного запроданця чи ворожого агента. Попри все це, ми не програємо інформаційну війну, як дехто стверджує. Далі: бачимо неприхований саботаж норм закону про державну мову. Чомусь досі ще наші вулиці помережані чужомовними назвами та написами на крамницях, різних майстернях, будках та інших МАФах… Роботи й роботи для художника-плакатиста! Не кажучи вже про інші теми: екологія, чистота наших вулиць…Всього одразу й не перелічиш…

Декотрі з художників старшого, та й середнього покоління, можливо, саркастично всміхнуться. «Ну от, — скаже хтось. — Знову за рибу гроші. Та ж ми все це вже проходили». Не це — і не все, далебі. То був ідеологічний тиск, відтак — потреба, викликана процесами становлення перших років незалежности… Тут же йдеться якщо не про громадянський обов’язок — якщо комусь не подобається такий підхід, мовиться про громадянську позицію, про те, що твій талант належить не лише тобі, а трішки й Батьківщині, яка ще дуже молода, а до того ж — у небезпеці… Є над чим замислитись.

А вернісаж у виставковій залі ви-йшов гарний. Та й не дивно: кожен мистець прагне відзвітувати про свою роботу, показати себе, як мовиться. А що всі вони талановиті, то цей факт — на стінах виставкової зали. Шкода лишень, що не долучилися художники інших театрів. Та все ж — і це ще одна думка, винесена з виставки — варто було б повторити її у фойє театру, чи в залі на другому поверсі. Там її, поза будь-яким сумнівом, побачило б набагато більше людей.