(З ДЕЯКИХ ПУБЛІКАЦІЙ НАШОЇ ГАЗЕТИ ПОЧАТКУ НЕЗАЛЕЖНОСТИ)

Усе частіше, все більше спадають на згадку ті далекі вже дні помежів’я 80—90 років минулого — що стрімко од нас віддаляється — століття. Насичені бурхливими подіями і вічними українськими надіями, позареальними — як з’ясувалось пізніше — мріями та роздумами, довірливістю та майже дитячим наївом; вони пролітали то в пришвидшеному темпі, то в тривожному або ж радісному очікуванні — дива? порозуміння ув’язненого з наглядачем?; вони виповнювали прагненням бути учасником усіх подій, невтримним бажанням прискорювати час… Хотілося бути всюди, все побачити, бути безпосереднім учасником всього, про все розповісти на газетній шпальті. Писалося легко і вільно. Писалось — як дихалося: а дихалось то в прискореному темпі, то мітингово-збуджено, то ейфорійно. Бува, що й поспіхом творилося ті літописні шпальти, щоби — швидше, не згаявши дорогоцінного часу для пошуків ліпшого слова, яскравішої барви, — нащадки зрозуміють і вибачать. Якщо прочитають колись…

Й от стоїш тепер перед говерлою газетних зшитків, міркуєш, як видобути скількись там їх зі споду. А всю ту гору ні підняти, ні навіть з місця не зрушити: моноліт. «А ми тую червону калину підіймемо…» — зненацька зійшло на пам’ять. Зійшло цілком очікувано. Ця зрідні гімнові, маршова, революційна — ще з часів українського здвигу — пісня зазвучала перед колонадою міської ради тридцять років тому, там, де нині напружено думає-дбає про нас міська дума…

* * *

«6 вересня над будинком Одеського міськвиконкому піднято синьо-жовтий український національний прапор. Мітинг з цієї нагоди відкрив голова міськради В.К. Симоненко…

…І знову, як і в найважчі часи, нас об’єднав наш прапор. О, скільки за нього пролито крові щонайкращих, щонайвідданіших патріотів України, борців за волю її та незалежність, безвинних жертв нелюдських голодоморів, жахливих гулагів, жорстокої колонізаторської політики, тотального нищення українського народу. Згадаймо: лишень за брежнєвщини 60 відсотків радянських політв’язнів були українцями.

Прапор наш залишився чистим, ясні та світлі його кольори, бо це кольори надії. Бо нема у нас ненависті, немає зла за душею ні на кого.

Система конає, бо не була народжена для життя, лишень для того, щоби нести смерть. А ми, вириваючися з її тенет, думаємо не про те, що було — про те, що буде. Досить уже нам рабства, досить жити на колінах. Пам’ятаймо, що наші предки були вільні люди. Що Київська Русь випереджала західноєвропейську цивілізацію. То невже ж ми будемо перевертнями, не гідними доброї слави батьків?! Ми всі: українці, росіяни, євреї, болгари, греки… Всі, кому Україна стала доброю матір’ю, рідною землею. Тепер від нас усіх залежить безмірно більше, тепер нам усім разом будувати свою вільну, незалежну державу, пишатись нею, — для себе, для своїх дітей, для майбутніх — щасливіших — поколінь…

…Мітинг закінчився співом національного гімну «Ще не вмерла Україна».

А люди не хотіли розходитись. Стихійно сходилися в групи, звучали то тут, то там ще недавно заборонені «Червона калина», пісні запорозьких козаків. Це було свято, яке віднині — назавжди з нами, у наших душах, що прагнуть до великої спільної роботи в ім’я майбутнього України».

(З репортажу «Запам’ятайте цей день». «Чорноморська комуна», 11 вересня 1991 р.).

* * *

Відтоді і донині. Хоч, по правді сказати, чимало з тих душ протиставляють нинішню нашу Незалежність тодішній дешевій ковбасі, а перед «Червоною калиною» віддають перевагу дешевому телевізійному шоу. Що ж, є фальшиві блискітки для оздоби, і є те, що прикрашає шляхетне серце і не має ціни — свобода, ідентичність, національні цінності, — все, що дуже часто буває дорожчим од самого життя.

«Не відаю, як тепер, а ми, молодь пам’ятних 1960-их, особливо ті, хто на той час уже причастився від ледь пробуджених джерел українського національного відродження, добре знали це ім’я. Як поезія Ліни Костенко, Івана Драча, як геніальні фільми національної кінематографії, — таке ж сильне враження справляла на нас і публіцистика Івана Дзюби…

…Кор.: — Отже, Іване Михайловичу, передусім — для початку — кілька слів про себе…

— І.Д.: — Гадаю, що це досить нудно: розповідати кому-небудь своє життя. То, мабуть, коротко про те, як сформувався мій світогляд. Повинен сказати, що десь так до 20—22 років національної свідомості у мене не було. Родом я з Донеччини, народився в сім’ї робітника. Вчився в російській школі, потім у Донецькому педінституті, затим в аспірантурі в Києві. Рідну мову знав добре — від бабусі, від матері. На Донеччині українська мова загалом була і є, та тільки вона загнана в кут. Проте в ті молоді роки мені здавалось, що все нормально, що так і повинно бути.

Та вже тоді почав замислюватись, а найбільше — після смерті вождя «всіх часів і народів», після ХХ з’їзду КПРС. Поступово усвідомлював: є українські проблеми, проблеми мови, культури, історії. Відбувся якийсь наче злам. В Інституті літератури я на той час уже майже написав дисертацію про сатиру Маяковського. Та нараз чітко усвідомив, що не тим займаюсь. Маяковського досліджують багато людей, а треба літературу свого народу вивчати. Пішов з інституту (а не вигнали мене, як писали в ті роки в газетах).

У журналі «Вітчизна» працював у відділі критики. Були конфлікти, бо я бачив літературу не так, як багато хто тоді. Та й письменники тогочасні хотіли більше про себе читати. Перейшло у політичну площину. Кілька разів знімали з роботи. Після літературних вечорів у Львові (разом з Драчем та Вінграновським) були навіть спроби ви-ключити мене зі Спілки письменників. А після написання праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (вона, до речі, вийшла німецькою, французькою, італійською, китайською) почалась цілеспрямована політична атака… Перебивався випадковою роботою. У 1972 році, коли прокотилась хвиля арештів, заарештували й мене. Дали 5 років. Після двадцятимісячного перебування під слідством в управлінні КДБ м. Києва помилували…

Кор.: — Пригадую, за читання тієї вашої праці чи навіть уривків з неї також можна було поплатитись… Іване Михайловичу, сьогодні вас знають в Україні та за її межами і як президента Республіканської асоціації україністів… Що це за організація, як вона виникла, чим займається, які завдання ставить перед собою?

— І.Д.: — У всьому світі є об’єднання вчених, які займаються тією чи іншою національною культурою… — для вивчення її та спільної роботи. Та не було серед них міжнародної асоціації, яка б займалася українською культурою… Тут я повинен сказати, що в світі є дуже багато вчених, які займаються україністикою, вивчають українську історію, культуру, мову, Це вчені не тільки з числа українських емігрантів, серед них — люди різних національностей, котрі живуть і в Західній Європі, і за океаном… Вперше ідея створення міжнародної асоціації україністів виникла в 1968 році на міжнародному славістичному з’їзді у Празі. Ідею цю висунули чеські й низка інших зарубіжних україністів. І що ви думаєте — проти цього виступив не хто інший, як… українська делегація. І тільки у червні 1989 року на симпозіумі вчених-україністів у Неаполі ця ідея була висунута знову й гаряче підтримана вченими різних країн. Там же було проголошено, що надалі створюватимуться національні асоціації україністів у різних країнах і вони будуть членами МАУ, а основною все ж має бути національна асоціація україністів самої України, що цілком природно.

Кор.: — Як стало відомо, наступна конференція МАУ відбудеться в Одесі. Треба сказати, що тут, на півдні нашої республіки, обстановка з українським національним відродженням надзвичайно складна…

І.Д.: — В Одесі прикро вражає майже цілковита відсутність українського культурного життя. Воно, гадаю, є, але опинилося десь на задньому плані. У катакомбах, чи що? І все ж ситуація, мені здається, не є трагічною. Насамперед, і це моя особиста думка, потрібне самопізнання інтелі-генції… Хочу лише сказати, що ми

всі себе не знаємо. Своєї історії, культури, коренів своїх, не знаємо, чого хочемо і що можемо створити… Український народ має тут глибоке коріння, і внесок його в розвиток Півдня України величезний…

Кор.: — І все ж найболючіше питання, й не лише в Одесі, а по всій Україні, — це функціонування україн-ської мови… Повсюдно відчувається якийсь глухий опір впровадженню української мови в роботу державних, партійних установ, ми не чуємо її у дитсадках, у школах, закладах культури… Як домогтися, аби Закон про мови в УРСР, врешті, запрацював?

І.Д.: — Це складна річ. По-перше, закон цей і сам недосконалий. І все ж роль закону тут все-таки не вирішальна. Головне, створити такі конкретні життєві обставин, які б спонукали людину вивчити мову, користуватись нею... Завдання закону полягає в тому, щоб зняти всі штучні перепони, і в тому, щоб все-таки зобов’язати всіх службовців і поважати українську мову, і користуватися нею, і створити всі умови для її вільного розвитку.

(З обширного інтерв’ю «Найголовніше — суверенітет України», «Чорноморська комуна», 27 червня 1991 р.).

* * *

Наче поклик неповернутого ирію, долітає до нас приглушений відгомін тих уже далеких літ, несучи на крилах згірклий запах бездумно спаленого часу. Немовби з полону вавилонського, з несходимих сибірів поверталися — і ми дуже вірили в це — ті, хто знав, що таке самостійна держава і як її будувати. («Яка краса — відродження держави!» — Богдан Лепкий). Хто мріяв про неї, коли вже й не стало тирана, і коли потеплішав політичний клімат. Ті, що свої найкращі роки й цілі десятиліття залишили в копальнях. У бараках за колючим дротом.

«На світанку до камери особливого режиму ввійшли двоє «особістів». Незважаючи на опір та протести в’язня, його витягли в коридор, відконвоювали на поїзд і повезли до Москви, де знову закрили в камері. По короткім часі привели до начальника в’язниці. Там уже сидів представник прокуратури. Він сказав: «За ворожу для радянської держави діяльність вас позбавляють громадянства СССР»…

…Так у 1979 році було здійснено обмін п’ятьох дисидентів на двох московських шпигунів, котрі попалися в Америці і перед загрозою 50 років ув’язнення могли виказати всю кагебістську агентуру. Серед обміняних був і молодий україн-ський історик Валентин Мороз.

— Так почався ваш американський період життя, пане Морозе…

— Через два роки я переїхав до Канади, як професор історії, читав лекції в Гарвардському уні-верситеті, пізніше заснував свою фірму — власну радіопрограму, власний журнал, співпрацював довгі роки на радіо «Свобода» — на релігійній програмі «Думки про віру». Тут люди звикли, що все — державне, там людина сама є господарем свого життя.

— Колись, може, і ми досягнемо такого рівня, коли ділові, підприємливі люди можуть вільно і чесно займатися приватною діяльністю…

— Безперечно. Хоча мушу зазначити, що в Україні у людей старі уявлення про демократію. Насправді йшлося не про неї, а про рівень життя. Мушу сказати принагідно, що я рішуче проти перенесення в Україну всього західного способу життя…

— Пане Морозе, після ухвалення Акту про Незалежність України дехто — і таких немало — стверджує, що Україна, мовляв, отримала незалежність, як кажуть у нас, в Одесі, «на шару».

— Тут справа реальної сили — що ми зможемо побудувати. Реальні наші шанси залежать від реальних фактів: армія, кордони, дипломатичні структури, власна валюта… Тому я, не чекаючи, що там буде і в якому я статусі, ще взимку минулого року почав читати курс історії «Україна в ХХ столітті» — у Києві, Львові, інших містах.

— Чому ви обрали саме цей період української історії? Чи тому лишень, що для нас цей період був наглухо закритий і повністю пофальшований?

— Маємо такі періоди в історії, коли нам нав’язували чужі концепції, ми й досі бачимо нашу історію чужими очима. Українець має знати, хто він є, мати власний погляд на історію Батьківщини, тоді лиш зможе зробити те, чого він захоче. Треба побачити історію українськими очима.

— Журнал, який ви редагуєте, називається «Анабазис». Що це означає, чому така назва?

— «Анабазис» — значить: шлях через чужину. Це наша дорога в Україну. І вона триватиме ще довго, тому що нам нав’язано чужий стиль життя, чужі уявлення. Ми ще довго будемо від усього цього звільнятися, зішкрібати з себе, щоби стати самими собою. Я дуже хочу бачити Україну українською і вірю в це.

(З великого інтерв’ю «Анабазис, або Шлях через чужину», «Чорноморські новини», 23 травня 1992 р).

* * *

Наче поклик неповернутого ирію, долітає до нас приглушений відгомін вже далеких літ, несучи згірклий запах згорілого часу. Ми знову надіємось і віримо, хоч, може, не таким уже числом, як тоді, та все-таки це — найоптимальніший варіант. Така вже доля випала: завше вірити і надіятись. До тієї останньої крапелини, котра таки сточить той камінь, яким привалено майбутнє найкращої у світі країни — України.