В Українському кризовому медіацентрі в Києві голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров зустрівся з регіональними журналістами семи областей півдня та сходу країни. Наводимо найцікавіші фрагменти його колективного інтерв’ю представникам ЗМІ.

— Як ви ставитеся до резонансної події, що відбулася напередодні навчання «Сі Бриз-2021», коли есмінець королівських ВМС Великобританії HMS Defender пройшов українськими територіальними водами поблизу Криму, чим викликав великий переполох російських окупантів?

— Прохід британського есмінця HMS Defender є практичним кроком. Він ішов у межах українських територіальних вод, і ми не визнаємо ті «кордони», які нам показує Росія. Цей есмінець не розвернувся назад, його ніхто не зупинив, він мав курс з Одеси до Грузії, і британці свідомо, вони це підтверджують, проклали маршрут таким чином, щоб перетнути лінії, які накреслили росіяни, стверджуючи, що тепер це їхній кордон. Наступного дня британський прем’єр-міністр Борис Джонсон заявив: «Есмінець HMS Defender законно перебував у Чорному морі поблизу Криму. Корабель рухався в українських водах». Він також наголосив: «Найважливіше те, що ми не визнаємо анексію Криму, який є частиною суверенної української території». Раніше цього ж дня і міністр закордонних справ Великобританії Домінік Рааб запевнив, що по HMS Defender у Чорному морі не велося попереджувального вогню, а російська інтерпретація інциденту була «передбачувано неточною», додавши: «Корабель королівських ВМС здійснював мирний прохід в українських територіальних водах. Ми здійснювали його відповідно до міжнародного права».

Отже, ставлення моє позитивне. На нашій пам’яті це вже другий прецедент. Перший відбувся 25 листопада 2018 року, коли кораблі українського флоту у складі двох малих броньованих артилерійських катерів «Бердянськ» і «Нікополь» та рейдового буксиру «Яни Капу» здійснювали плановий перехід з порту Одеси до порту Маріуполь в Азовському морі. Після того, як росіяни відкрили вогонь по наших катерах і взяли їх на абордаж, а наших моряків кинули в тюрми, в Україні знаходилися люди, які нарікали: «А навіщо їх туди послав головнокомандувач? Він же навмисно їх туди відправив, щоб їх захопили, тобто він провокатор». І таких голосів було чимало. Та інші заперечували: «Слухайте, це ж наше море, це ж наші кордони! І якщо ми не будемо ходити нашим морем, то хто це робитиме замість нас?». Я також у цьому переконаний: якщо це була попередньо спланована акція — вона мала право бути. Я не вважаю, що головнокомандувач не міг передбачити наслідків, думаю, він передбачав, що моряки будуть захоплені. Але ж таке життя військового: військові люди є не лише для того, щоб о 8-й приходити на роботу, а о 17-й повертатися додому… У військових є свої завдання, вони мають їх виконувати. Отже, тоді це був перший прецедент, й ось нещодавно наші союзники британці створили другий.

Таких і подібних прецедентів має бути якомога більше і на морі, й на суші, щоб росіяни весь час були готові до того, що хтось приходитиме, буде стукати, гримати і повторюватиме: «Йди звідси, бо це моя земля, це я сюди йду, до себе йду!». Це до того, що питання деокупації Криму ми весь час повинні тримати в перших рядках усієї світової політики.

— У Європі є низка держав, які хотіли б послаблення санкцій та посилення діалогу з Росією. Як тут бути?

— Завжди треба бути пильними, бо часто, начебто за дуже благими намірами, можуть чинитися дії, які розмивають наш український суверенітет щодо окупованих територій. От нещодавно канцлерка Німеччини Ангела Меркель закликала ЄС налагодити переговори на високому рівні з президентом РФ. Наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба виступив з несхваленням такого кроку. Міністр вважає перемогою, що саміт ЄС не підтримав ініціативи канцлерки Ангели Меркель і глави Франції Емманюеля Макрона: «Це перемога… Якби ця ініціатива пройшла, система тиску на Росію була б послаблена вперше з 2014 року. Це був би страшний прецедент». Натомість саміт ЄС ухвалив документ, де написано, що РФ має взяти відповідальність за повне виконання Мінських домовленостей.

Отже, будь-які наміри, заклики, дії, які виходять з того, що треба обговорювати питання з Росією, що треба вести постійний діалог з Росією, становлять для нас загрозу. Це свідчення того, що дехто навмисно чи ненавмисно готовий перевести питання належності Криму вже не на другий, а десь на п’ятий—шостий рядок світового порядку денного, щоб помалу про це забувати. Наше завдання, завдання Української держави: будь-які плани щодо нормалізації взаємовідносин світу з Росією розглядати через підтвердження та відновлення територіальної цілісності України. На це зараз націлена Кримська платформа, саміт якої запланований на 23 серпня в Києві, напередодні Дня Незалежності.

— Що вам відомо про те, що Росія у різні способи чинить тиск на деякі з країн, які планують свою участь у Кримській платформі?

— Багато країн змушені озиратися на Росію. Щодо них здійснюється конкретний шантаж, щоб примусити їх не брати участі у Кримській платформі. Маю відомості від деяких дипломатів. Механізм шантажу Російської Федерації такий: їхні представники зустрічаються з чиновниками відповідного рангу й кажуть: «Ми вас дуже поважаємо, ви є суверенною державою, ваше право брати участь у будь-яких заходах, які проводяться по всьому світові, тут наша велика шана до будь-яких ваших дій. Але… вас запросили на Кримську платформу, головною метою цього форуму є обговорення Криму, а Крим, як вам відомо, це «наша російська територія». Відповідно, у випадку вішої участі у цій платформі та підтримки того, що пропонується Україною, це означатиме лише одне — ви зазіхаєте на нашу російську територію. Виходячи з цього, ми будемо змушені змінити формат відносин з вашою державою». Такий відбувається шантаж. Але, сподіваюся, що 25—30 країн будуть представлені першими—другими особами, а деякі — спікерами та міністрами закордонних справ. Наше головне завдання — створити міжнародний майданчик, метою якого буде змушення Росії повернутися в межі міжнародного права і звільнити окуповані українські території, зокрема Крим.

— Рефате Абдурахмановичу, насамперед спасибі вам за вашу чудову українську мову. Ви та чимало інших кримських татар, які вивчили українську, показують деяким українцям приклад, що мова має значення. Ви народилися далеко від своєї Батьківщини, в Самарканді. Коли до вас прийшло розуміння потрібності вивчення укра-їнської мови?

— У мене особливий випадок. Кримські татари завжди боролися, щоб прорватися до свого дому, до Криму. Наш кримськотатарський національний рух був дуже масовим, він знав різні періоди — піднесення, відчай, надію. Все було пов’язане з багатьма чинниками, та насамперед — з репресіями радянської влади проти кримських татар. Тисячі людей були кинуті в тюрми та вбиті там. Але правда в тому, що не було жодної кримськотатарської родини, де прагнення повернутися на свою Батьківщину не передавалося б дітям. Усе моє покоління виходило з того, що ми маємо повернутися до Криму, бо, не будучи на своїй землі, ми щезнемо. Ми ще не розуміли, як щезають народи, але ми вже думали, що ми зникнемо, якщо не повернемося до Криму. Це якийсь феномен! Ми про це думали, і нам від цього було не комфортно.

1967 року кримськотатарський національний рух був на піднесенні, про нього почали говорити на Заході. Комуністичні партії Франції, Італії, так звані єврокомуністи, у межах дискусій про сталінські часи почали посилатися на кримських татар, що кримські татари — у вигнанні. Москва намагалася європейських союзників-комуністів позбавити приводів для критики. Але навіть не це було головним для Москви, головним було збити піднесення кримськотатарського національного руху. Адже в ті часи десятки тисяч наших людей, незважаючи на погрози влади та масові побиття, намагалися виходити на вулиці в Узбекистані. Тоді влада трішки привідчинила двері: 1968 року 300—400 родин переселили до Криму, пообіцявши, що планово переселять і решту. Мій батько, тоді він мав 36 років, у нього було четверо дітей, був одним з тих, кому пощастило потрапити у ці двері. 1968-го наша родина повернулася до Криму.

Радянська влада нічого не робила собі на шкоду. Нас розсипали по степовому Криму по 3—4 родини на кожну сільську раду. Нам не дали повернутися у місця, звідки мої батьки були родом. Під наше повернення створили міжрайонний відділ КДБ. Ми жили у селі Новопавлівка Красноперекопського району. Сільська школа була ро-сійською. У той самий час на роботу до сільської школи приїхало молоде подружжя Приймаків — Володимир Дмитрович і Віра Михайлівна. Вони закінчили Полтавський педінститут. Він був істориком (два роки тому, на жаль, помер), а я дуже історію любив. А Віра Михайлівна навчала української мови та літератури. На першому уроці знайомилася з дітьми. Коли прийшла моя черга, я підіймаюся, вона питає: «Звідки ти, дитино?». Я відповів, що приїхав із Самарканда, вчив там узбецьку мову, але не думаю, що вивчу українську. Вона погладила мене по голові й каже: «Обіцяю тобі, що через рік говоритимеш краще, ніж всі вони». Так воно й сталося. Але не без хитрощів. Володимир Дмитрович був по хорошому затятий історик, привіз із собою велику бібліотеку, а я приходив до нього почитати книжки. Але поки Віра Михайлівна не перевірить мою українську, Володимир Дмитрович книгу мені не давав. Отже, для того, щоб швидше отримати книжку з історії, я виконував домашнє завдання з української. Але ж вивчити українську, знаючи російську, для мене великих складнощів не було. Тобто я українську мову вивчив у російській сільській школі в Криму у 1960-х.

— Про концентрацію російських військ на межі Криму з Херсонщиною. Чого чекати від такої демонстрації сили?

— Росія не відвела війська з Криму, хоча пропагандистське ТБ показувало кадри, як вони наче вивозять техніку. Більше того, після природних катаклізмів, що сталися на Південному березі Криму — повені та сходження сельових потоків, вони оголосили, що додатково надсилають війська без техніки для ліквідації наслідків стихії. Зараз у Криму дислоковано 30—35 тисяч російських військових, я не вже не кажу про поліцію та інші спецслужби. Проблема не лише і не стільки в чисельності, проблема в тому, що це угрупування забезпечене найсучаснішою зброєю, якою володіє російська армія. Їхні ракетні комплекси здатні здійснювати напад на материкову частину України. Не буду фантазувати, до чого вони готові, бо ніхто не знає, що в голові в того, хто зветься Путін.

— Чи доцільно постачати воду та інші ресурси з України до Криму?

— Міжнародне гуманітарне право каже: якщо ви окупували якусь територію, то всі її проблеми — це ваші проблеми, ви їх вирішуєте і несете за це повну відповідальність. Тому ми вважаємо, що нашим завданням є максимальне здорожчання утримання Криму для Росії. Не може так бути, що вони залізли до вашого дому, а ви ще й підкидаєте їм ресурсів.

Так, у перші місяці окупації деякі українські ділки добре заробляли на постачанні продукції до Криму, насамперед продовольчих товарів, які набагато якісніші за російські. Половина прибутків осідала в Києві, а інша — в Сімферополі. Цими грошима фінансувалися так звані «сили самооборони», які вривалися в наші домівки. Тобто ця контрабанда на Крим забезпечувала грошима бандитів. Мосту тоді ще не було. Коли ми поставили собі завдання закрити туди безперешкодне постачання наших товарів, ми вирішували одразу декілька питань. Ми розуміли, що постачання товарів є для них важливим, але не головним. Другим етапом було електропостачання. Україна постачала туди електроенергію і заробляла на цьому гроші. Почитайте «плівки Медведчука», там вилізло те, що ми знали ще в 2015 році. Я тримав у руках цей договір, підписаний, з одного боку, «Укренерго», а з другого — «Крименерго» (Крымский федеральный округ РФ). Оце є розмивання суверенітету Української держави. Людина, яка підписала цей договір від України, вчинила злочин (щоправда, він розповідає, що його змусили це зробити «згори»). Коли ми перестали поставляти електроенергію, Росія почала витрачати мільярди. Зараз вони будують там дві і реконструюють одну теплову електростанції на газі.

І останнє — вода. Дивіться, що роблять росіяни, вони перетворюють Крим на нову потужну військову базу. Коли ви будуєте таку базу, вам не потрібні люди, які до вас не лояльні. Вони визначилися, що не лояльні до них кримські татари й українці. Всі, хто в якийсь спосіб демонструє українське, є нелояльними людьми! Вони не мають перспективи з точки зору російських окупантів жити в Криму. Окупанти не просто це говорять — вони це роблять! Вони сотнями тисяч переселяють своїх громадян, за мінімальними розрахунками, це 500 тисяч людей. У містах уже збудовано десятки мікрорайонів з багатоповерхівок. З одного боку, вони витісняють нас, а з іншого — вселяють своїх людей. Вода — це ресурс. Якщо води буде вдосталь, електроенергії буде вдосталь, то вони ще більше будуть облаштовувати Крим для своїх людей. У даному випадку постачати воду в Крим — значить допомагати їм витісняти нас з Криму. Дніпровської води в Криму не буде, поки Крим не буде деокупований! Для побутового споживання, для лікарень, шкіл води в Криму достатньо. Але води в Криму бракує, щоб перетворювати його в потужний військовий форпост, перенаселений російським населенням, а на це ми воду не дамо!

— Через який час можлива деокупація Криму та окремих районів Донбасу?

— 26 червня 1991 року, після 73-річної перерви, відбувся Курултай кримськотатарського народу — загальнонаціональний з’їзд, делегати якого обираються людьми. Далі був початок масового повернення нашого народу на Батьківщину, і, повірте, ми не знали, що за якогось півтора місяця розпадеться Радянський Союз.

Отже, відповідаю на ваше запитання: не знаю, коли це буде, але достеменно знаю, що набагато швидше, ніж цього хотіли б у Кремлі. Це відбудеться при нашому з вами житті, і ми туди повернемося. В цьому в мене нема сумнівів.

Володимир ГЕНИК.

Зустріч у форматі колективного інтерв’ю відбулася у рамках спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру східного партнерства «Протидія дезінформації на півдні та сході України» за підтримки Європейського Союзу.