Орнітологи підрахували, що на Одещині мешкають приблизно 250 видів птахів, а це — більше мільйона диких пернатих. Десь половина з них зустрічається практично лише в теплу пору, бо з похолоданням відлітає в інші краї, хоча зі зміною клімату робить це дедалі рідше, залишаючись зимувати вдома. А 88 видів — гніздові птахи, які є нашими сусідами увесь рік.

Основу ж пернатої фауни, зокрема Одеси, складають горобці і чайки. Чи багато ми знаємо про них?

ГОРОБЕЦЬ

Горобці — найпоширені з пернатих на планеті. Їх — більше мільярда! Птах представлений у природі 35 видами, які мало чим відрізняються один від одного, та все ж мають деякі відмінності. Бодай у розмірі та вазі: від 7—10 см і 20 г (тутешні) до 20 см і 50 г, а також в забарвленні пір’я та особливостях поведінки.

На території України можна зустріти лише два види горобців: польового (сільського) і будинкового (міського). Міський від свого провінційного родича відрізняється лише тим, що не має коричневої шапочки і чорних плям на щоках, а ще — трохи більшим розміром.

Ми звикли до горобців, по суті, не помічаємо ні їх самих, ні їхнього монотонного цвірінькання. Але ці пташки не такі прості, як здається.

Горобці — не перелітні птахи. Вони ведуть осілий спосіб життя, рідко покидають постійне місце проживання. Потомство, подорослішавши, до кінця своїх днів залишається з батьками, квартируючи десь поруч, тому птахи утворюють великі зграї, в які входять сотні особин, де чи не всі — родичі.

За своєю природою це верткі, забіякуваті пташки. Захищаючи територію, нападають на інших пернатих і навіть на дрібних тварин. Роблять це цілими зграями, беручи не силою дзьоба чи розмахом крил, а масовістю. Навіть птахи більшого розміру вважають за краще не зв’язуватися з маленькими сміливими нахабами. Горобці не проти побитися і зі своєю ріднею, зчиняючи галас та куряву.

Будь-яка подія у горобиному сімействі неодмінно супроводжується переполохом, гучними звуками і, звичайно ж, бійкою, після якої залишається чимало пір’я. Взимку поводяться спокійніше. Коли дошкуляє холод, сидять щільними зграйками на дротах або на голих гілках дерев, зрідка перемовляючись між собою. Зате влітку моторніших за них не знайти.

Середня тривалість життя горобців — 2—5 років. Більшість їх гине у перший рік життя — через холодну зиму, травми чи інші природні прикрощі: пташенята часто випадають з гнізда (батьки не обтяжують себе турботою збудувати безпечний дім, ліплячи його аби з рук, чи, правильніше, аби з дзьоба), а також стають легкою здобиччю для вужів, котів, великих птахів.

За великим рахунком горобці — товариські, доброзичливі пташки. Живуть у тісному сусідстві зі свійськими тваринами, іншими пернатими та поруч з людиною, коли, зрозуміло, мають від того користь.

Відомо, що у горобців розвинена пам’ять: вони здатні встановити логічний ланцюжок з подій. Несамовито бояться кішок, але люблять дражнити їх, стрибаючи на коротких лапках біля їх мисок чи десь поблизу, завчасно продумавши варіанти втечі. На сільському обійсті почуваються своїми: клюють з однієї годівниці разом з курми і качками.

В однорічному віці у самок настає статева зрілість. Шлюбні ігри у будинкових горобців починаються в березні. Парування супроводжується постійними бійками, несамовитими криками. До кінця березня пристрасті вщухають і молодята беруться до будівництва житла. У квітні самка відкладає яйця.

У кладці, як правило, — 5—7 білих яєчок із темно-коричневими плямами. Зрілі ж самки за раз можуть відкласти і 8—10 яєць. Висиджування займає 12—14 днів. Пташенята вилуплюються одночасно. Шкіра новонароджених — синювато-червона, неопушена. Малеча постійно голодна. Впродовж двох тижнів, поки не зміцніють крила і не настане час вильоту з гнізда, молодняк з’їсть більше 1,5 кг комах, личинок мух, мурашиних коконів, добутих для них обома батьками.

Живою білковою здобиччю харчуються тільки малі, тоді як дорослі пташки полюблять зерно, стиглі ягоди та соковиту городину. Ну то й нехай склюють трохи черешень чи вишень на вершках, куди я все одно не дістану, зате скільки знищать шкідливої комашні! Горобець — це ж альтернатива хімії на городі та в садку!

Влаштовують житла в щілинах будівель, під карнизами дахів, у глинистих норах, заростях чагарників, дуплах великих дерев. Люблять займати будиночки інших птахів — ластівок, шпаків, звідки їх не викурити, бо ж на допомогу загарбники кличуть свою родинну зграю. У південних регіонах, зокрема й у нас, в’ють гнізда на гілках дерев.

У будівництві помешкання беруть участь і самець, і самка, які давно живуть парою. За спорудження ж першого гнізда відповідальні самці-парубки. Поки ведуться будівельні роботи, вони намагаються привабити подруг. Ті оцінюють жениха, й нерухомість, після чого вирішують, дати згоду на парування чи летіти далі, до надійнішого.

Горобці — однолюби. Вони створюють сім’ю один раз і на все життя.

Розмір гнізда-кулі, зліпленої, повторюся, абияк й аби з чого, в діаметрі становить 10—12 см. глибиною 6—7 см. Денце турботливо вистеляють пір’їнками, ватою. Вхідний отвір роблять збоку у верхній частині гнізда.

Звуки, які видають горобці, мало схожі на милу пісеньку. Швидше, це короткі нескладні крики, що більше нагадують сигнали. Натрапивши на воду чи багато їжі, птах неодмінно покличе «до столу» родичів. Зробить це голосно.

Кілька століть тому територія проживання горобців обмежувалася винятково Північною Європою, але з часом вони зайняли всю Європу, а потім поступово мігрували в Азію, Америку, Австралію та Африку.

Цікаво, що аж до другої половини ХІХ століття в Америці не було жодного горобця. До США їх спеціально завезли в 1860 році для знищення гусені, яка вижирала посіви зернових.

Якщо в Америці на горобців чекали як рятівників, то в Китаї їх всіляко намагалися позбутися. Товариш Мао у 1958-у розгорнув цілу кампанію боротьби з ними, покликану захистити рисові поля від нападів ненажерливих птахів. Популяція горобців була практично знищена, і, здавалося, врожаям більше нічого не загрожувало, однак рис не баченими до того темпами почали пожирати сарана та гусінь, через що настав голод, який забрав життя мільйонів людей. Відтак вирішили повернути горобців назад: у Китай, як і в Америку, їх завозили з інших країн, часто оплачуючи покупки золотом!

У деяких країнах горобцям, як захисникам врожаю від шкідників, але не тільки, встановлені пам’ятники. Перший з’явився у ХІХ столітті в Бостоні (США). Ці пернаті буквально врятували людей від лабет голоду, коли на полях з’явилася гусінь, небачена там повзуча нечисть. Її було так багато, що, здавалося, земля ворушиться. Ненажери з’їли траву, листя на деревах і добралися до садів-городів. Спритні пташки, завезені з Англії, швидко розправилися зі шкідниками і врятували насадження та посіви. Там і прижилися.

Пам’ятник вгодованому горобцеві я бачила у Сінгапурі. Туристи його називають «бройлером», але місцевим тлуста птаха на п’єдесталі дуже подобається.

Горобець став символом Ульма в Німеччині. За легендою, ця дрібна пташка колись допомогла будівельникам міста. Вони спершу звели міську браму, через яку не проходили стовбури зрубаних дерев. Хтось примітив, як вправно горобці зносять палички і травинки для гнізда, ставлячи їх то прямо, то всторч. Так і будівельники зробили. Вдячні жителі Ульма й поставили пам’ятник горобцеві, скульптура якого прикрашає дах головного собору міста.

Шану горобцям у камені та бронзі виявили в десятках країн світу. Ба більше, ці пташки вписані до календаря: 20 березня відзначається Всесвітній день горобців.

Зібрала цікаві факти про цих пташок, які, мабуть, не кожен знає.

Горобці зазвичай літають зі швидкостю 38 км/год., але перелякана пташка може розігнатися до 50 км/год.! Через кожні 15 хв. польоту, роблячи 13—15 помахів крилами на секунду, зупиняються, щоб перепочити.

Горобине м’ясо не має ніякої харчової цінності, не кращі і його смакові характеристики. Хоча в в тяжкі часи люди їли те м’ясо, рятуючись від загибелі.

Температура тіла горобця досягає 44 градусів.

Горовець бачить світ у рожевому кольорі. І це не якась красива метафора, а особливість будови його ока, завдяки якій наша сіра реальність уявляється пташкам у рожевих тонах.

Жовторотиками пташенят називають через жовте забарвлення ділянки дзьоба.

Самці відрізняються від самок наявністю темно-коричневого плями під дзьобом і на верхній частині грудей.

У народі вважається, що коли горобці купаються в пилюці, то це ознака наближення дощу, але насправді пташки не мають жодного стосунку до негоди, а таке купання допомагає їм позбутися від паразитів та почистити пір’ячко. Взимку горобці люблять купатися в снігу.

Свою зграю покидають тільки в період розмноження, після чого разом з потомством повертаються до гурту.

Щоб не замерзнути в холодну пору року, пташки надуваються і притискаються одне до одного.

Через короткі ніжки горобці пересуваються маленькими стрибками.

У неволі птахам жити набагато важче, ніж на вулиці. Вони погано переносять довге перебування в клітці. Можуть загинути впродовж доби.

Горобці приносять у своє гніздо гілочки полину, ромашки і петрушки, щоб відлякувати паразитів і тримати пір’я в чистоті.

Більшість веде осілий спосіб життя, але є й мігруючі види. Горобці, перелітаючи з одного місця на інше, можуть стати переносниками небезпечних захворювань, скажімо, того ж пташиного грипу.

Нині їжі для них повно, а ось узимку стане непереливки, тому горобці, як правило, прилітають до помешкання людини з надією, що може щось і їм перепаде. Стають довірливішими, підпускають ближче. Люди вважають, що горобців можна підгодовувати хлібними крихтами. Але борошняні вироби шкідливі для травної системи птахів, бо там є дріжджі й усілякі харчові домішки. Рекомендується годувати пернатих крупами, якщо вони вам уже не годяться, і насінням.

Шматочки несолоного сала — необхідний білок для повноцінного функціонування пташиного організму.

На моєму городі, де нічого на зиму не спалюється і практично не згрібається докупи, а лишень пригинається до землі і так залишиться зимувати, щоб повесні стати поживою для висаджених рослин, як завжди, буде багато горобців. Річ у тім, що ці дрібні пташки на зиму досхочу наїдаються поживного насіння бур’янів, а відтак, виклюють весь непотріб на городі. «На десерт» з вдячністю за роботу я залишу маленьким помічникам коших соняха, набитого насінням, і ягоди бузини на кущі. Не делікатес, а все ж їжа.

(Далі буде).