ПОЕМА «МОЙСЕЙ» І.Я. ФРАНКА

Знати поезію Франка — це наблизитись до пізнання самого себе.

Симон ПЕТЛЮРА.

Представляючи читачеві в 1912 році друге видання Франкової поеми, М.Євшан писав: «Мойсей» — се, безперечно, найбільш дозрілий плід його творчості, твір, який запевнить йому успіх серед будучих поколінь і лишиться найбільш тривалим його здобутком…». «Але, — зазначав письменник, — поема не зробила б такого сильного вражіння й зосталась би на тій самій висоті, що й «Іван Вишенський», якби не могутній Пролог — слово до народу, яке після Шевченкового «Посланія» не має собі рівних у цілій українській літературі».

Пролог, і справді, могутній. Та не менш могутньою є й сама поема. Інша річ, що вражені монументальністю й експресивною силою Прологу, ми вже часто не маємо того емоційного запасу, щоб відчути її трагічну велич, мовби остерігаючись пірнути в її філософські глибини, боючись задихнутись тим безміром печалі й тією силою духу та любові до народу, що вириваються з кожної строфи, кожного рядка поеми.

Але ж Франко писав не Пролог як самодостатній твір! Він писав поему, в якій висловив свої найзаповітніші думки, в надії, що його народ хоч колись, бодай у майбутньо-му, почує і зрозуміє їх. Вустами свого героя-Пророка він вистогнав у майбутнє — сюди, до нас! — свою тугу від усвідомлення власної неспроможності розбити скелю народного рабства, переродити, випростати людські душі…

Це не тільки найгеніальніший твір геніального автора. Це — «лист у вічність», духовний заповіт народові, що й досі блукає духовними пустелями, «справді весільний дарунок генія, слізьми злитий завдаток будучині».

А проте, саме цей — найголовніший у спадщині Каменяра-філософа — твір, як і ряд інших філософських його поем, і сьогодні є найменш відомим українському читачеві.

У шкільних підручниках радянського часу, на яких виховувалося багато поколінь українських громадян, поемі присвячувався один п’ятирядковий абзац.

Не набагато більше можна було вичитати й у виданнях, призначених для читацького загалу. Так, у 39-сторінковій передмові до тритомного видання творів І.Я. Франка (Київ, «Дніпро», 1973) поемі «Мойсей» присвячено сливе 20 рядків(!), яких вистачило, одначе, для того, щоб роз-тлумачити читачеві (аби не вичитав, бува, чого іншого), що поема засвідчує: «саме з розвитком революції 1905 р. поет пов’язував розквіт рідного народу у «вільнім колі» всіх братніх народів Росії»!

Франкового «Не пора… москалеві й ляхові служить… нам пора для України жить» майже ніхто не знав, а хто знав, то давно вже «поїхав милуватись північним сяйвом» або мовчав, щоб уникнути такої «поїздки», а відтак «анонси», подібні до наведеного вище, навряд чи викликали палке бажання читача ознайомитися з поемою.

Сьогодні, концентруючи увагу учнівської молоді лише на Пролозі, ми також демонструємо надто спрощений підхід до твору, зводячи його сенс до одноплощинно трактованої національної ідеї, залишаючи поза колом роздумів учнів усю гаму філософських (суспільно-політичних, моральних, соціальних…) проблем, які «боліли» письменникові-мислителю 100 років тому і які й нині не перестали бути болючими.

Намагатися у межах газетної статті розглянути всі проблеми, порушені письменником у його монументальному творі, — то, очевидно, те саме, що намагатися вичерпати море шкаралупою від горіха…

Тому спробую зупинитись лише на тих із проблем, які лежать, так би мовити, на поверхні та є цілком доступними для осмислення учнями-старшокласниками.

Як свідчать найперші відгуки на поему, опубліковану в 1905 році, твір одразу був сприйнятий як суспільно-політична алегорія, ключем до розуміння якої і був Пролог, що вже першими рядками заманіфестував головну проблему твору — визволення українського народу з неволі.

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством,

ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу…

Власне, вся поема є болючим пошуком відповіді на запитання: «Чому?». Як сталося, що талановитий народ із великою історією став «тяглом у бистроїзних поїздах» сусідів, «гноєм» (себто, добривом…), що підсичує ріст і розвиток інших народів і держав?

Шукаючи відповіді на ці питання, І.Я. Франко не міг оминути проблеми волі та рабства як соціальних, політичних та психологічних категорій, що представлені в поемі і як узагальнено філософські поняття, і як конкретні образи-символи.

Вже те, що письменник змальовує гебрайський народ не в період того фізичного, соціального рабства у Єгипті, а тоді, коли він уже є вільним від нього — через 40 років після «ісходу», свідчить про те, що рабство фізичне, в розумінні письменника, не є найстрашнішим лихом.

Страшніше є рабство духовне, бо позбутися його важче.

Через 40 років після звільнення від фізичного рабства, народ все ще психологічно залишається рабом, а рабська психологія — завжди передумова для будь-якої нової форми рабства, небезпека поміняти корону, як пише І.Я. Франко, на ярмо.

Постатями-символами, що уособлюють рабство ідеологічне (від якого — один крок до соціального!), є Авірон і Датан — представники нової спекулятивної еліти, що сформувалася вже після звільнення від «єгипетського рабства», на базі труднощів, так би мовити, «перехідного періоду» блукань пустелями. Користуючись кволим духом народу, що так і не вичавив із себе протягом віків закоріненого раба, ці «духовні провідники», «народні доброзичливці й піклувальники» поволі опановують його думки й чуття та починають диктувати народові свою волю, збуджувати в ньому ненависть до Пророка.

Їхня «ідеологія» має серед ге-брайських мас дуже великий успіх саме тому, що вона прагматична в своїй суті, звернена до найпримітивніших інстинктів, а разом з тим і до найактуальніших потреб людської істоти, та спрямована на їх задоволення: потреба їсти, спати, мати захист від холоду, дощу чи спеки, жити без перенапруги фізичних і розумових сил, мати «певність у завтрашньому дні» — хай навіть «певність» у тому, що день цей буде злиденним і безрадісним, аби тільки не наражатися на несподіванки чи проблеми.

Вже наблизившись «о межу к Палестині» — до заповіданої цілі, де «синіє Йордан», де зеленіє «діброва й мурава», народ, «розпропагований» датанами й авіронами, втратив бажання продовжувати шлях:

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

І це в той час, коли потрібне ще єдине зусилля, щоб дійти до омріяного Йордану, до зелених, соковитих пасовиськ!

Але в те,

Що чудовий, обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять, —

З них ніхто не йме віри.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М’ясо стад їх і масло, і сир —

Се найвищая ласка.

— І ковбаса по два два-а-адцять! — хором гукали мені, було, коли я читала на уроці ці слова, мої учні — звичайні сільські діточки, чітко вписуючи сучасність у контекст поеми...

Бо й справді, хіба не тому і сьогодні має такий широкий успіх «ідеологія» датанів та авіронів, які, спекулюючи на соціальних проблемах, власне, й культивують отой віками закорінений споживацький, рабський дух, що не визнає інших «ідеолів», окрім їсти, спати й ні за що не відповідати.

Навіщо «обітована земля», навіщо воля? Навіщо високі ідеали? «Зачем, — як кричав мені колись один партійний бос ра-йонного масштабу, — нам эти права человека? Их у нас никогда не было, и мы без них жили прекрасно! Это все — американцы выдумали, а нам никакие права человека не нужны!..».

Співчуваючи со-ціальному, фізичному рабству свого народу, Мойсей взяв на себе труд вивести його з Єгипту. Але духовне рабство викликає в нього (як і у Франка) не співчуття, а зневагу, гнів. Мойсеєві слова «у ро?зпалі гнівно?му», «як рокоти грому», котяться пустелею, коли він пророкує, ніби нам, сьогоднішнім:

«Горе вам, нетямучі раби,

На гордині котурні!

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні.

Горе вам, непокірні, палкі,

Загорілі й уперті,

Тим упором, мов клином, самі

Унутрі ви роздерті».

Іван Франко чітко означує риси і прояви психологічного, духовного рабства.

Це — впертість і зарозумілість там, де має бути спокійна і впевнена в собі гідність, а як наслідок цієї впертості і зарозумілості — непошанування справжніх провідників, ненависть до тих, хто вищий духом, хто не дає «жити спокійно», прагнучи піднести раба до свого рівня.

Це — лінь, нехіть до чину, до відповідальності за власне майбутнє.

Це — зневага до ідеалів, до вищих цілей і надання пріоритетів задоволенню суто фізичних потреб. Це — довіра до тих, хто, підігруючи рабській убогодухості, вічно обіцяє народові «дешеву ковбасу», віднімаючи в нього його майбутню «корону» та непомітно накладаючи на шию нове ярмо. Психологічне рабство — це відсторонення від своїх обов’язків, і насамперед — від обов’язку самостійно мислити, надання народом-рабом права говорити від свого імені політичним ошуканцям.

Радо забувши Божий наказ опанувати заповідану Богом землю, ге-бреї не менш радо дозволяють Авірону від їхнього імені «заборонити богохульні промови», які нагадують їм про їхню місію й обов’язок, та охоче схвалюють вердикт Датана:

«…Хто до бунту посміє народ

Накликати, до зміни,

І манити за гори, настріть

Кінцевої руїни, —

Той на пострах безумцям усім

Між отсим поколінням

Най опльований буде всіма

І побитий камінням».

Нетерпимість до інакодумання, прагнення замкнути рота опоненту — це теж явища, характерні для середовища, в якому панує духовне рабство.

А як затикати рота, як нацьковувати «народні маси» на Пророків — те стародавні гебреї у Франковій поемі знають не згірше недавніх комуністів і нинішніх «буцім-демократів».

Ось починає говорити Датан — і вже Мойсей — не Пророк, не визволитель із рабства, а «ворог народу» й «запроданець американ..., чи то, пак, єгипетського «капіталу».

— Признавайсь, — гукає цей «народолюбець» Пророку, —

На те ти ходив

У єгипетську раду,

Щоб з мудрцями й жерцями кувать

На Ізраїля зраду?

І вже «ісход» — не визволення із чужої кормиги, а «прєдатєльскій сговор» з метою знищення народу.

І вже народ тужить за колишнім рабством, за тією гарантованою мискою рабської баланди, і вже те,

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість і гріх,

І руїна народу.

Так фізично й соціально вільний народ стає невільником духовним — невільником власних матеріальних пут, «м’яса стад, сиру і масла», і... ковбаси по два двадцять. З раба фараонового перетворюється на раба буденщини і власної ницості.

Начебто все ясно і все зрозуміло...

Та на тлі цієї позірної ясності й зрозумілості, на тлі таких милих (особливо мені, принаймні) високих фраз, що викривають рабську психологію й картають тих, хто «за шмат гнилої ковбаси» ладен продати найсвятіше, вимальовується ще одна проблема, оминути яку в розмові про поему неможливо. Цього разу маємо справу з протиставленням двох філософських концепцій, двох життєвих установок: прагматичної та ідеалістичної.

Ми, скільки хочемо, можемо називати Франкових Авірона й Датана демагогами, які спекулюють на примітивних людських потребах, але ніяк і ніколи не зможемо довести (та, певне, й не станемо доводити), що наявність цих, хай і справді, примітивних потреб та прагнення їх задоволити, є гріхом. Адже, в кінцевому сенсі, більшість суспільних та цивілізаційних перетворень зводяться до того, щоб ці природні потреби людини були задоволені якнайповніше.

То, може, ті давньогебрейські «вожді мас», як і наші сучасні датани й авірони, якраз і не є такими вже демагогами? Адже те, що «все менше в ягниць молока», що «коні голодні» — це чиста правда, як правда й те, що на шляху до волі кількість того гебрейського населення значно скоротилася...

Скільки люду в пустині лягло!

Ті піски і ті скали

Сотням тисяч Ізрайля синів

Домовиною стали!

То, може, мають рацію ці гебрейські верховоди, коли твердять, що більше нічого «ждать і бажать і десь рваться в простори»?

Так, вони прагматики, напріч позбавлені ідеалізму, поняття про вищі цілі та цінності...

Але чи потрібні ідеї та вищі цінності мертвому народу? Відповідь — очевидна.

От тільки біда в тім, що й самого народу нема, якщо в нього нема ідеї. Є юрба, отара, яку кожен, хто має в руках батіг, може загнати у свою кошару, стригти з неї вовну, топити лій. А батіг, як правило, чомусь завжди опиняється саме в руках прагматиків — «народолюбців»...

То що краще — гинути, ідучи до великої мети, торуючи «в ході духові шлях», чи все життя скніти «ледачим кочовиськом» під подертими шатрами?

Вибір повинен зробити сам народ: бути йому НАРОДОМ чи безсловесною, безвільною отарою, стати «стрілою на нап’ятій тятиві Божого луку», ціною трудів і жертв виконавши Боже призначення, чи, «мов розчавлений черв», здихати посеред так і не пройденої дороги?

З проблемою вільного вибору пов’язана в поемі й категорія свободи.

Сорок років тому Мойсей «із Міцраїм свій люд... вирвав наче буря і на волю спровадив рабів із тіснин передмур’я».

Але що принесла ця воля ге-брейському люду?

В Єгипті вони виконували волю фараона, але «гнулись в ярмі, наїдавшися ласо», мали такий-сякий прихисток й оту приповідкову «впевненість у завтрашньому дні».

Тут — вони виконують волю Мойсея, який жене їх все вперед і вперед, але не мають ні їдла, ні спокою, ні прихистку. І хто доведе сьогоднішньому прагматику, що така свобода — краща за єгипетське рабство?!.

А сам Мойсей, який терпить ті ж злигодні й страждання, що і його народ? Чи є він вільним? Адже він також не власну волю чинить, а виконує Божий наказ.

Критерій тут може бути єдиний: вільний, свідомий вибір життєвих цінностей, принципів, цілей і жертв, складених на олтар цих вартостей.

Цей критерій дав нам ще у 1878 році сам Франко, створивши колективний образ вільних невільників, «що добровільно взяли на себе пута», — каменярів, що стали «рабами волі». Людина, яка добровільно наклала на себе найважчі обов’язки, прирекла себе на найбільші жертви, яка за власним вільним вибором стала «рабом» «високої ідеї, великої мети», є вільною людиною, переконує письменник.

Для Мойсея такою добровільно обраною ідеєю й такою метою стало сповнення Божого заповіту знайти й опанувати «землю обітовану» — оту єдину в світі землю, призначену саме для цього народу, в якій він зобов’язаний збудувати своє царство, де він мусить здійснити свою історичну місію, своє містичне призначення.

Саме це і є ідеєю, заради реалізації якої взяв на себе Пророк важкий труд провідництва.

Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

І тому — він є вільний. Бо вибір його, і жертва його є вільними. Божий наказ став суттю його життя, суттю його єства. Боже приречення злилося, сплавилося в Мойсеєвій душі з власним бажанням допомогти народові виконати його призначення, здобути оту обіцяну корону богообраності.

Та чи не помилилася я, вживши слово «допомогти»? Адже допомагають тим, хто сам чогось прагне. Ге-бреїв же, що під впливом ідеологів-словоблудів перетворилися в «кочовисько ледаче», можна лише ЗМУСИТИ рухатись до мети. Саме змусити, бо для народу Мойсеєва ідея не стала вільно обраною вартістю, а отже, й усі жертви, принесені ними в ім’я цієї ідеї, для них є, власне, не жертвами, а втратами.

Бо жертва — це те, що приноситься добровільно.

...Вигнаний, зневажений власним народом, самотній і відчаєний Пророк засумнівався в правильності обраної ним місії, й був покараний грізним Єговою.

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї, —

прорік гнівний Бог, бо сумнів — це розколина в душі, недопустима для Пророка, душа якого має бути цілісною.

Але трагедія Мойсея не в самому сумніві. Трагедія в тому, що за 40 літ він не зміг зробити народ співпричетником своєї ідеї, не зміг домо-

гтися, щоб ця ідея стала для народу ідеєю вільного вибору.

Чому? Чи причина лише в раб-ському минулому народу та під-

ступності датанів з авіронами? На жаль, ні.

Згадаймо, коли із вуст незламного доти Пророка виривається крик зневіри: «Обманув нас Єгова!». Після того, як чорний демон одчаю Азазель показав йому Палестину — не ту омріяну землю, де «смарагди і сапфіри», а убогий «край овець і ячменю», без широких доріг і казкових багатств, а далі — й майбутнє богообраного народу, в якому його чекає і голод, і новий полон, і ненависть сусідів.

Чи знав Пророк, що богообраність — це не безтурботне, сите життя? Знав! І навіть народу своєму сказав про це своєю притчею про обрання короля дерев.

Але звідки ж тоді взялося в народу уявлення про заповідану землю як про «край смарагдів і сапфірів»? Чому

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна?

Адже це саме він, Мойсей, сорок літ говорив їм «про обіцяну ту вітчину так велично і гарно»! То чи не в тім і полягає трагедія Мойсея, що, будучи сам ідеалістом у самій своїй суті, він протягом такого тривалого часу апелював до прагматизму народу, націлюючи його не на жертовне служіння ідеї, як головну мету ісходу, а на вільне, сите життя в розкішному краї?

Саме в тому його й звинувачує грізний Єгова, що він впав у відчай, побачивши «вбогий край і вузький, і тісний», що «багатством не блиска», бо як Пророк мав знати й пам’ятати, що справжня вітчизна для богообраного народу — це царство духа, ца-рство високих ідеалів.

Ось де ваш обітований край,

Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм

Був проводир незрячий.

Доля Мойсея дуже подібна до долі каменярів. Як і їм, йому судилося бути проклятим «і друзями, й недругами» і, вказавши дорогу іншим, впасти, не дійшовши до мети.

Але те, чого не змогла зробити проповідь «незрячого поводиря» народу, зробив приклад його високого, самозреченого життя, який упродовж сорока років щодень був перед очима гебреїв і світив їхнім душам.

Не побачивши вранці на голій скелі свого провідника, «ліниві номади», які ще вчора ненавиділи та проклинали і Мойсея, і його справу, раптом відчули, що

…щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм змисл життєвий,

Просвітляло і гріло.

Смерть подвижника стала тим мобілізуючим та ідеалізуючим чинником, що із «лінивих номадів» сотворила «люд героїв», здатних на жертви й перемоги заради служіння духові, високій ідеї виконання Божого заповіту, готових

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху.

Так тема жертовності героя-по-движника переростає в тему перемоги ідеалу, за який принесена жертва, а смерть його стає торжеством справи його життя.

Своєю величною поемою Іван Франко мовби гукає до нас через століття: «Чин! Лише самозречений, подвижницький чин, життя і смерть в ім’я ідеї, які здатні піднести дух народу до її сприйняття й розуміння, — ось те, що дозволить українському народові стати «хазяїном домовитим у власній хаті, на своєму полі», виконати своє історичне призначення: створити власне царство духа на своїй Богом заповіданій землі й самим нести відповідальність за все, що діється на ній».

Чи почуємо, чи осмислимо ми, нарешті, цей заповіт? Чи позбудемось тих «рабських рис і негативних напластувань, що утворилися протягом історії в природі самого українця»? Чи станемо самодостатнім, сильним і гідним народом, а чи так і залишимось паралітиком на роздорожжю історії, тяглом у бистроїзних поїздах наших сусідів?

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА, заслужений працівник освіти України, членкиня НСПУ, лауреатка літературних премій ім. В. Стуса та ім. І. Калинець.