Може, й не аксіома, та все ж думка ця підтверджена багатьма прикладами з життя, незалежно від предмета викладання.

Двічі на тиждень ця затишна класна кімната перетворюється на художню майстерню, або ж на мистецьку робітню, що одне й те саме. І річ не в тім лише, що по периметру на стінах та стендах виставлено мистецькі твори, тут же й створені — без цього неможливо уявити собі справдешню майстерню художника. Вірніше, не лише в цьому. А в тому, передовсім, що двічі на тиждень цю кімнату заповнюють юні художники. І починають творити. Адже кожна дитина в душі є творцем, художником: пізнаючи світ, вона водночас і творить його, часом — підправляючи своєю уявою, підсвідомо (бо ж знаємо, який він недосконалий, а діти все бачать і розуміють, це вже потім, дорослішаючи, вони все менше завважують всі ті недоліки, стаючи такими ж, як дорослі в часі їхнього дитинства, тому так важливо зберегти в їхній душах оте неспотворене бачення світу, навколишньої дійсности). Й саме тут, у цьому класі й на цих уроках творчости, вони отримують те, чого не дасть жоден інший шкільний предмет. Двічі на тиждень тут розквітає творча уява, багата фантазія. Хоч далеко не факт, що всі вони стануть мистцями, але цей дотик до творення зродить у їніх душах порив до прекрасного, розуміння краси та гармонії.

Ці заняття двічі на тиждень у мистецькому класі одеської школи №84 «Еврика» провадить вчителька образотворчого мистецтва Світлана Богданова.

— Сьогодні будемо малювати натюрморт, — звертається до дітей, вибудовуючи відповідну конструкцію.

— А я хочу ховрашка!

— А я намалюю свою маму…

— А я…

— От і чудово! Малюйте, хто що хоче. А комусь, гадаю, захочеться намалювати натюрморт.

Що називається: свобода творчості… І вони малюють. Працюють зосереджено, заглиблюючись у своє бачення зображуваного, а щось і з власної уяви. Творять!.. І в цьому — най-більша та найголовніша мета уроку.

А ще вони малюють писанки. У мистецтві творення писанки є тут справжні майстри, і нема їм рівних у навколишньому просторі, як мовиться. На всіх відповідних конкурсах, фестивалях та інших подібних змаганнях ці діти — серед перших. Чи то в Одеському обласному центрі україн-ської культури (ООЦУК), чи в Козак-центрі, чи в Свято-Успенському жіночому монастирі, чи в Податковій інспекції… Де лиш який конкурс чи фестиваль — там і їхні роботи, вірніше — твори. Тричі бачили їхні доробки і в Києві, на виставках в Україн-ському домі. І не злічити відзнак та нагород — грамот, дипломів тощо, отриманих ними за свою творчість.

От і цього року гурток писанкарства став лавреатом традиційного конкурсу імені Ростислава Палецького, який щорічно оголошує ООЦУК. Вражаючу кількість писанок подали на цей конкурс — майже 400. Сказати, що було важко — нічого не сказати. Саме тривав карантин, діти си-діли вдома і — працювали. Далеко не всі мають вдома необхідне приладдя: писачок, віск, барвники… Тут постарались і батьки, забезпечивши дітей всім необхідним. Той ковідний рік приніс нам не лише гран-прі на конкурсі, а й всі три перших місця. Прийшли на підсумки всі у вишиваночках — так зазвичай вдягаються на всі урочисті події, рівно ж на заняття, чи, вірніше, уроки творчости. Група отримала диплом, а кожна дитина — ще й грамоту особисто. З цієї нагоди відбулися у школі урочисті збори разом з батьками, всі раділи й вітали юних переможців.

Що то є розписати яєчко, зробити свято собі й іншим? Для української жінки це було священнодійством. Вдягалося не лише чисте святошне вбрання — вишивані сорочки зазвичай, а й на душі в цей день було святково, думки — чисті, душа — на піднесенні, в передчутті чогось особливого, небуденного… Ці юні писанкарки прагнуть відчути себе такими, як ті давні майстрині, про яких так цікаво розповідає їм Світлана Анатоліївна.

А ще вони прагнуть стати справжніми майстринями писанкарства, крок за кроком. Як-от сестри Бевзюк — Марія і Дар’я, сестри Анастасія та Ірина Михайловські. А, скажімо, Анастасія Тащіліна вже може розписувати страусине яйце. Писанкарство — особливий дар, не кожному даний. У гуртку — тридцять учнів першого—одинадцятого класів.

Ці заняття є ще й невеличкими їхніми кроками до України. До її традицій і звичаїв. Властиво, до Бать-ківщини. Любов до України, до рідного краю починається з малого. З гарненької вишиваночки, у якій почуваєшся небуденно, святково. З української мови, якою провадиться кожне заняття, і з оцього розпису на яєчку, яким — вони це вже знають — можна закодувати не лише добрі побажання своїм рідним, а й свої мрії, надії, життєві прагнення та одкровення — все залежно від віку.

— Коли вони перемагають, я їм кажу: кожен з вас приніс рідній школі свою перемогу, бо ми є патріоти своєї школи.

Справді, чомусь це поняття — український патріотизм — ще й досі, бува, несе в уяві декотрих громадян негативну конотацію, як це не дивно, щось таке в політичному сенсі небажане. Зрозуміло, що таке сприйняття — залишок минулого, ідеоло-гічний рудимент. Бо ж у всьому світі патріотизм, любов до батьківщини є одним з найсвятіших людських почуттів. Тож, справді, необхідно поступово наближати дітей до України — в найширшому сенсі. Передовсім — прилученням до її традицій, народної творчости, до звучання її мови.

Та повернемося, одначе, до класу-майстерні. Щоразу діти тут зосереджено творять, поринаючи у своє натхнення та втілюючи у роботах власні уявлення про красу і доцільність всіх її елементів. Тут найперше впадає в око невеличкий вітраж, й це одразу ж дивує: діти знаються на такому жанрі? Насправді це не вітраж, а лише вітражний розпис, але як майстерно зроблений! Робота це копітка, довготривала, та й техніка дорога. Тому й робота невеличка, таких лише три. Автор — Анастасія Михайловська, їй уже чотирнадцять. А найменшенькій Поліні Доленко — лише чотири з половиною. Такий ось віковий діапазон. І всі тут — люди творчі, обдаровані, майже всі є лавреатами різних виставок та конкурсів.

Вміє Світлана Анатоліївна знаходити таланти, розпізнавати творчі натури, і це також — особливий дар. Педагогічний, мистецький, людський — хтозна? Так було, коли працювала в інтернаті для дітей з особливими потребами. Невдовзі по тому, як прийшла туди, саме відбувся автопробіг з перевірки таких навчальних закладів. Його учасники були в захваті від малюнків її дітей, довго фотографували, а потім один з тих малюнків було вміщено на обкладинці календаря, і ще шість робіт — на різних сторінках. Відтак була школа з дітьми-олігофренами. «Всі діти талановиті… Були й там таланти, здібні до малювання, — каже педагог. — Ми брали участь у різних виставках, зо-крема і в жіночому монастирі — «Різдвяна зірка» та «Великоднє сяйво». Того року у нас навіть викрали роботу з виставки. Не знала, що мені робити: радіти чи плакати з цього приводу. Ми тоді отримали перше місце. Виставка довго висіла. При-йшла я забирати роботу — а її нема. Конкуруюча фірма поцупила. Так було шкода… А тоді поглянула на це з іншого боку: викрали, як роботу Караваджо з музею»…