Любові до Бога, сім’ї, країни. Так вважають голова багатодітної родини В’ячеслав Миколайович і його дружина Любов Михайлівна Демченки із Ройлянки. У них — 11 дітей та 15 онуків.

...Будинок Демченків потопає в зелені винограду, трояндах та інших квітах. День наближається до обіду. На обійсті кипить робота. Двоє підлітків перекладають із кошиків у ящики щойно зірвані огірки. Одна з дівчаток відставляє убік віника й гукає комусь, щоб набрав на городі зелені до борщу... Усі — в роботі. Навіть собака, який гучно гавкає: мовляв, прийшов чужий. А найбільше цікавиться мною чарівне біляве створіння — дівчинка трьох-чотирьох рочків, яка смикає мене за брюки й пояснює, що собака не кусається.

Мене зустрічає господиня — Любов Михайлівна. Зважаючи на її зовнішній вигляд, ледве віриться, що вона — багатодітна мати.

— Без дітей бути щасливим неможливо, — каже моя співрозмовниця. — Хіба хоч щось зрівняється з відчуттям, коли тебе обіймає дитина?! А коли тебе обіймають відразу одинадцять пар люблячих дитячих рук?!

Які тут ще можуть бути коментарі?! Любов Михайлівна вибачається: треба обід готувати, бо скоро діти зі школи прийдуть. Запрошує до розмови зі мною чоловіка.

Натруджені руки, уважні очі, погляд — ніби в душу твою заглядає — риса відкритих людей, статечність у рухах, розмові... Переді мною — чоловік, який упевнений у собі і який багато бачив у житті. Його коріння, з діда-прадіда, — у Ройлянці. І він, В’ячеслав Демченко, повернувшись у рідне село після служби в армії, думав будувати свою долю саме тут. Не судилося. Роботи не було. Всі друзі роз’їхалися хто куди... От і він подався до Бендер, влаштувався там на завод верстатником. Та доля піднесла йому серйозне випробування: важко травмувався, став інвалідом:

— Крім своєї мами я нікому не був потрібен, — з гіркотою згадує В’ячеслав Миколайович той важкий час.

— А як же з Любою познайомилися? — запитую.

— То був Божий промисел, — каже. — Я лікувався в одеській лікарні, а Люба разом з подружками приходила когось провідати. Ось ми з нею в лікарні й познайомилися. Почали зустрічатися. Прийшла любов. Вирішили створити сім’ю.

Жити молодим було ніде. Поїхали в Ройлянку. Два з половиною роки мешкали з батьками.

— Купили маленьку хатку, батьки допомогли, — продовжує В’ячеслав Миколайович. — Довго будували. Тоді було дуже важко. Це був початок 1990-х... Але вже четверту дитину разом із своєю Любочкою я забирав з пологового будинку в нову хату. Бог допомагав!

Потім у родині Демченків народилися ще троє синів і четверо доньок. Як таку велику сім’ю ставити на ноги? Та ще й коли батько — інвалід?

— Я відмовився від інвалідності, перестав отримувати пенсію… Бо ж ви знаєте нашу систему: треба було щороку обійти десятки лікарів, аби довести свою інвалідність. Наче в мене за рік новий суглоб замість штучного виросте. Мені простіше було відмовитися від інвалідності…

А якось зустрів директорку нашої школи Ніну Іванівну Лу-к’янчук — вона була дуже доброю людиною. Ніна Іванівна давно мене запрошувала на роботу у школу. Я й пішов туди. Бог допомагав. Там був і кочегаром, і теслею, і слюсарем. Старшим, куди пошлють... З часом травма далася взнаки. Треба було робити операцію. Дружина якраз була вагітна двійнею…

За словами В’ячеслава Миколайовича, аби не допомога дітей, навіть важко уявити, що було б. Старша донька перевелася до вечірньої школи і звалила на себе основні домашні клопоти.

Коли заходить розмова про дітей, Любов Михайлівна каже: «Діти — благословення від Бога…», а чоловік доповнює: «У Божих очах діти приносять щастя, повноту життя». До своїх дітей подружжя звертається лагідно й переконливо, ніяких окриків чи підвищених тонів. З усього відчувається, що в цій сім’ї панує Любов.

Дітей особливо не балують, але з повагою ставляться до їхніх побажань. Коли одна із дочок захотіла навчитися грати на фортепіано, батько возив її до сусіднього села Петрівки за 15 кілометрів. Брали приватні уроки. Сам В’ячеслав Миколайович грає на гітарі. Самоучка. Діти й онуки сміються: «Як то так: нот не знати, а грати?..».

Усі дівчатка навчалися в християнській музичній школі, грають на флейті, домбрі, балалайці. Діти співають у церковному хорі, грають в оркестрах — духових та струнних народних інструментів. У родині вже є й професійні музиканти: чоловік другої дочки закінчив музичне училище.

— У нашому селі, на жаль, музичної школи нема, — із сумом каже В’ячеслав Миколайович. — Я ставив перед районними освітянами питання про її відкриття, але, як мені відповіли, такої можливості зараз нема…

Дітей навчили допомагати одне одному і батькам. У кожного з них є свої обов’язки. З роками подружжя обзавелося господарством, завело живність. У родини завжди є свої молоко, м’ясо, фрукти, овочі, консервація.

В’ячеслав Миколайович висловлює подяку сільськогосподарському підприємству «Злагода Південь», в якому Демченки є пайовиками і яке завжди вчасно виконує свої зобов’язання. Це доважок до сімейного бюджету.

Але найбільший дохід мають від городини з теплиць та квітів. І для себе, і для продажу вистачає. Люди в окрузі знають, що продукція Демченків якісна. На побажання синів, поставили пасіку. Будуть і з медом.

— Я коли жив у Молдові, бачив, як люди займаються теплицями, — розповідає В’ячеслав Миколайович. — І сам спробував. А вже після операції, коли замінили суглоб, з головою поринув у цю справу. Зараз діти — Таня, Лія, Лєна, Валя — самі там заправляють… А хлопчиків так учив, щоб усе по дому вміли робити. Старший Микола освоїв зварювальну справу. Коли треба було провести опалення, запросили фахівців. Довго чекали. Не дочекалися, своїми силами все зробили. Тож хлопці у мене і слюсарі, й електрики, й зварювальники... На всі руки майстри.

«Це і є однією з переваг великої родини: діти самі вчаться і менших навчають», — підкреслює В’ячеслав Миколайович. І не тільки разом усе роблять, а й разом вирішують, куди вкладати зароблене.

— Що головне у вихованні дітей? — перепитую.

— Основа стосунків — любов до Бога. Перша заповідь — любити Бога, любити людей, — наголошує голова родини. — Якщо цьому навчити дітей — то все буде добре. Світ тримається на любові до Бога, сім’ї, країни.

У розмові В’ячеслав Миколайович часто згадує ім’я Боже. Він, як і дружина та їхні діти, — глибоко віруючі люди.

…Надій-шов час обі-ду. Зі школи повернулися першокласники Ганночка і Давид. Їх оточили брати, сестри й батьки, і всі почали розпитувати, чи сподобалося вчитися.

— Дуже сподобалося! — відповів за обох Давид. — Ми навіть вірші всім читали...

А мені подумалося: якби у Ройлянці проводили рейтинг на найдружнішу сім’ю, Демченки безсумнівно могли б претендувати на лідерство, бо у їхній родині панує доброта, працелюбність, повага до старших, любов до Бога.

Білгород-Дністровський район, с. Ройлянка.