До кінця листопада на міських площах починають встановлювати ялинки, організовують різдвяні ярмарки, закуповують про запас прикраси й подарунки дітям. До свят ще місяць, але святкова атмосфера скрізь, крім політики. Там, як завжди, невпевненість у завтрашньому дні.

«ЖИВИЙ ЩИТ» І «ГУМАНІТАРНІ ЦІННОСТІ»

У понеділок, 15 листопада, Олександр Лукашенко, який називає себе президентом Білорусі, підвищив свій статус. Сталося це без нових виборів. Картопляному батьці зателефонувала чинна канцлерка ФРН Ангела Меркель і поговорила з Олександром Григоровичем на рівних. У суцільному західному бойкоті паличного режиму утворилася пробоїна. Лукашенко як глава держави набув легітимності. І посилатиметься на це завжди і скрізь.

Шантаж з використанням тисяч близькосхідних мігрантів на кордоні Білорусі та Польщі дав результати. «Гуманітарні цінності» в очах Ангели Меркель заслонили політичні наслідки дзвінка. Що й казати: діти, які плачуть у наметах на морозі, — аргумент у буквальному сенсі вбивчий. А якщо аргумент підкріплений обіцянкою Лукашенка перекрити шлях до Європи російському газу, то треба дзвонити в Мінськ негайно і погоджуватися на все.

Практика «живого щита» в рамках гібридних воєн уже не новина, а повсякденність. Під час захоплення Криму в 2014 році, атакуючи українські військові бази, «зелені чоловічки» зі зброєю в руках наступали позаду пенсіонерок що верещали. «І нехай українці спробують стріляти», – публічно заявляв тоді з Москви «хоробрий» президент Путін. Подібну тактику «живого щита» застосовують нині терористи на частині Донбасу. Важку артилерійську техніку вони розташовують у густонаселених міських кварталах. А іноді з цих же кварталів ведуть вогонь по позиціях українських військових. «Нехай тільки спробують стріляти по мирних гаубицях і танках, – думають у Москві. – Стотисячне угруповання військ прийде на допомогу луганським і донецьким братам, на шматки рознесе вашу Україну. Телефонуйте у Кремль. Домовляйтеся про зустріч Зеленського з Путіним, погоджуйтеся на все, бо пізно буде».

І справді, може бути пізно. Після того, як «Північний потік-2» пройде сертифікацію і почне поставляти газ у Європу (це станеться наприкінці нинішнього – на початку наступного року), українська ГТС і безпека нашої країни не цікавитимуть Європу. Якби політику Євросоюзу щодо України досі вповні визначала Ангела Меркель, до Києва з Берліна щодня телефонував би умовний Штайнмаєр і «примушував до миру» з Росією, посилаючись на гуманітарні цінності і захист прав громадян на непідконтрольних нам територіях.

СОЮЗНИКИ УКРАЇНУ В БІДІ НЕ ЗАЛИШАТЬ

Але є, на щастя, політики, які інакше дивляться на шантаж з використанням згаданих цінностей. У Європі це лідери Великобританії, готові воювати за Україну, за океаном – керівництво Сполучених Штатів і Канади. В українських засобах масової інформації з часу Женевського саміту Байдена з Путіним жорстко критикують США за недостатню, на нашу думку, підтримку України і м’яку риторику президента-демократа на адресу Кремля. Однак слова на публіці і дії в тиші — різні речі.

Оновлена угода про стратегічне партнерство США й України, як і всі подібні документи, не містить, природно, планів на випадок агресії. А спірний коментар держсекретаря Блінкена про «можливість» використання росій-ського газу як зброї (при тому, що зброя давно діє), не є позицією Держдепу на всі часи. Набагато вагоміше значення для України мають детальні фотографії зосередження російської техніки на нашому кордоні, викладені зі супутників США з такими ж детальними коментарями й оперативними даними Пентагону. Чого не було при Обамі та Трампу. І є при Байдену.

Ці дані, до речі, викликали у нашого керівництва незвичну і нічим не виправдану реакцію. У РНБОУ, в Офісі президента Зеленського, в парламентській фракції «Слуга народу» інформацію стратегічного союзника назвали такою, що спотворює реальну обстановку на нашому кордоні. А висновки про підготовку Росії до масштабної війни з Україною – докорінно помилковими. Кількість спростувань від українських офіційних осіб досі зашкалює. Як тут не згадати знамените спростування ТАСС від 14 червня 1941 року про те, що Німеччина не збирається нападати на СРСР?..

ЦРУ ПОПЕРЕДЖАЄ

У західній пресі щодо намірів Кремля висловлюють різні думки, але домінує та, що російський напад на Україну запланований на найближчий час. А підтвердженням цьому, за твердженнями тієї ж преси, є термі-новий візит до Москви директора ЦРУ Вільяма Бернса, який прибув туди нібито з метою відрадити Кремль від масштабної авантюри.

Бернс прибув до Москви у супроводі свити з високопоставлених чиновників Білого дому й авторитетних політиків Капітолію за дорученням президента Байдена. Причому, пресконференцій за підсумками московських зустрічей спочатку не передбачалося. Хоча, крім особистого спілкування із секретарем Радбезу Росії Миколою Патрушевим, Бернс по телефону спілкувався з Путіним. А американську делегацію приймали в Кремлі і в уряді Росії. Без пишних церемоній упродовж двох днів.

У політиків в Києві, тим часом, обговорення російсько-американських переговорів – не на першому і навіть не на другому місці. Головне для всіх, по-перше, здатність без значних втрат (у вигляді віялових відключень електрики) пройти опалювальний сезон, а по-друге – зберегти господарський потенціал через реальну можливість запровадження локдауну. Першу криза, на щастя, може багато в чому купірувати атомна енергетика. Але в битві з коронавірусом швидкої перемоги сподіватися марно. Відсоток вакцинованих громадян підвищується у нас повільно. І на нього навряд чи вплине віртуальна тисяча гривень, яку власникам смартфонів пообіцяв президент Зеленський.

Але що для політиків з Печерських пагорбів енергетика, що їм коронавірус, якого не побачити очима? Одних хвилює розпад монобільшості в парламенті і доля Дмитра Разумкова. Інші чекають обіцяного кіно «Беллінгкету» з викриттям «вагнергейту». Ще інші вже зараз готують лижі для високогірних курортів Швейцарії. Страшно далекі від народу наші керівники. Страшно, що вони цим зараз зайняті. І страшно, що доведеться за них знову голосувати.