12 листопада 1917 року в історії українських ВМС сталася знакова історична подія: під час святкування в Севастополі проголошення Центральною Радою ІІІ Універсалу всі кораблі Чорноморського флоту на цілу добу підняли жовто-блакитні прапори, а також сигнал «Слава Українській Народній Республіці!». Щоправда, на більшості кораблів вони висіли поруч з андріївським та червоним, і тільки на крейсері «Пам’ять Меркурія» гордо майорів єдиний український стяг, який екіпаж вирішив не знімати.

Команда заздалегідь прийняла рішення підняти над крейсером українське знамено. Але росіяни вже тоді показали своє вороже ставлення до всього українського: дві сотні моряків-росіян і майже всі офіцери (екіпаж складався із 550 матросів та 32 офіцерів) демонстративно покинули судно, захопивши єдиний на весь Чорноморський флот георгіївський андріївський прапор, який бриг «Меркурій» отримав за подвиги в Кримській війні.

Після того капітан 2-го рангу Терентьєв доповів рапортом, що обов’язки командира крейсера «Пам’ять Меркурія» та його майно він здав мічману-українцеві Вадимові Дяченку. Командувач Чорноморського флоту адмірал Олександр Немітц передав корабель у розпорядження комісара Центральної Ради, капітана 2-го рангу Євграфа Акімова. Центрофлот одразу після цього визнав його повноваження. Відтак «Пам’ять Меркурія» офіційно став першим українським крейсером сучасності. Його приклад наслідували ще кілька есмінців, міноносців та інших малих суден. Загалом, за деякими оцінками, восени 1917-го в якийсь момент під українським прапорами опинилося більше половини кораблів Чорноморського флоту. Треба додати, що крейсер «Пам’ять Меркурія» бойової готовності не втратив: поповнений українцями з інших суден і з флотського екіпажу, він і надалі ніс службу, тепер уже стоячи на варті Української Народної Республіки.

Про долю цього корабля є багато досліджень, а от про мічмана Дяченка інформації вкрай мало. Відомо, що народився Вадим Євгенович 18 грудня 1896 року в Нижньому Новгороді, в 1916-у з відзнакою закінчив Морський корпус у Петрограді, отримавши звання мічмана. Потрапив на Чорноморський флот, служив на крейсері «Па-

м’ять Меркурія». Командиром корабля тоді був один з найдосвідченіших офі-церів Чорноморського флоту, капітан І-го рангу Михайло Остроградський.

Молодий мічман встиг взяти участь у декількох бойових походах. 4 листопада 1916-го крейсер «Пам’ять Меркурія» спільно з есмінцем «Пронизливий» провели успішний рейд до румунського порту Констанца, який на той час був захоплений турецько-болгарськими військами. Крейсерові доводилося протистояти одночасно підводним човнам, гідроавіації та береговим батареям противника. Цю операцію М. Остроградський завершив переможно і без пошкоджень та втрат особового складу повернувся до Севастополя. У листопаді-грудні того ж року «Пам’ять Меркурія» вогнем корабельної артилерії забезпечував висадку десанту в гирлі Дунаю на румунському фронті. Через пошкодження корпусу в період із грудня 1916-го по квітень 1917-го судно перебувало в Севастополі на ремонті та модернізації зброї.

Після Лютневої революції на крейсері була створена одна з найпотуж-ніших українських організацій – Український військовий комітет. Моряки-українці досить наполегливо вимагали від Центральної Ради рішучих дій з українізації Чорноморського флоту. Але після жовтневого перевороту більшовики посилили свою агітаційну діяльність на всій території України й на Чорноморському флоті зокрема. Це призвело до послаблення єдності між моряками-українцями та загрози втрати впливу Центральної Ради на управління флотом.

17 грудня 1917 року голова Ради народних комісарів більшовицької Росії В. Ленін направив Центральній Раді України ультиматум, який та відхилила, після чого між Центральною Радою та радянською Росією почалося відкрите воєнне протистояння. Отримавши звістку про ультиматум, екіпаж крейсера «Пам’ять Меркурія» негайно надіслав до Києва радіограму: «Ультиматум Леніна-Троцького є грубе посягнення на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче откинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни. Негайно сповіщайте, що нам робити».

У зв’язку з оголошенням війни обстановка в Севастополі з кожним днем загострювалася. Більшовики готували збройне повстання для захоплення влади на флоті. 24 грудня 1917-го вони захопили український дредноут «Воля», на якому був піднятий червоний прапор, а його український екіпаж – розформований. Почалися знущання над офіцерами-українцями, далі поодинокі вбивства в спину (мічман Скородинський з міноносця «Фідонісі»), що, за спогадами лейтенанта Святослава Шрамченка, переросли у «варфоломіївську ніч», під час якої «заарештовують багацько старшин, деяких із знущанням убивають просто на кораблях або на помешканнях у порті...».

Тому після 24 грудня кораблі україн-ського флоту, чиї екіпажі виявилися стійкішими і не піддалися на більшовицьку агітацію — крейсер «Пам’ять Меркурія» та есмінець «Завидний», через загрозу захоплення більшовиками і «для оборони українських інтересів» наказом українського морського міністерства перемістилися до Одеси, яка тоді фактично стала єдиним українським портом. Після прибуття до Одеси екіпаж крейсера оголосив себе «морською силою незалежної України». Частина моряків разом з гайдамаками та іншими військовими підрозділами брала участь у патрулюванні вулиць міста.

Але 17 січня 1918 року збільшовизовані лінкори «Ростислав», «Три Святителі» та «Синоп» разом з крейсером «Алмаз» прибули із Севастополя в Одесу й висунули українським кораблям ультиматум, після чого ті, перед націленими на них гарматами, були змушені спочатку заявити про свій нейтралітет, а потім здатися. Через кілька днів, після жорстоких вуличних боїв між червоною гвардією та юнкерсько-гайдамацькими частинами, Одеса остаточно опинилася під контролем більшовиків.

Керівник більшовицької агітаційної групи, матрос з крейсера «Прут» Артем Кривошеєв згадував про «бесіду» з командиром крейсера «Пам’ять Меркурія» мічманом Дяченком на борту горезвісного допоміжного крейсера-катівні «Алмаз», тішачись з того, що йому вдалося залякати молодого офіцера. Українському командирові в грубій формі були висловлені ультиматуми та погрози, що його просто вб’ють, якщо він і надалі стоятиме на перешкоді більшовикам і не змінить своїх політичних переконань. Що б не писав цей агітатор, але Вадим Дяченко заявив, що вони не вбиватимуть своїх братів-українців. Пізніше той же А. Кривошеєв визнав, що «не все виконувалося з боку «Меркурія», як запевняв його командир».

Через два дні червоногвардійці виявили, що на «Пам’ять Меркурія» завантажувалися 20000 гвинтівок, призначених для кримських татар. Зброю було конфісковано, а з боку «Ростислава» висловлено нові погрози: «...якщо ще хоча б щось подібне повториться... ми вас особисто пошлемо «ловити раків». 13 січня крейсер «Пам’ять Меркурія» відправив на берег десь взвод моряків з оркестром та українським прапором, які мали взяти участь в урочистому мітингу та піднятті синьо-жовтого знамена над поштою. Однак з лінійного корабля «Ростислав» знову надійшла погроза затопити український крейсер, і матроси були змушені повернутись на судно.

Уже наступного дня більшовики почали захоплювати урядові установи. Бої протривали до 18 січня, після чого червоні нарешті змогли витіснити українські відділи та захопити місто. У боях брали активну участь збільшовизовані кораблі, які 16 – 17 січня своїми важкими гарматами намагалися поцілити по розташуваннях гайдамаків. «Тільки один «Меркурій» стояв і дивився, як б’ють його союзників. Але сам він був безвольним свідком, який нічим не міг допомогти, оскільки одна 10-ти дюймова башта «Ростислава» повернулася до нього і вперто дивилася своїми чорними зіницями відкритих отворів 4 стволів», – пригадував Кривошеєв. Більшовикам вдалося домогтися свого, нейтралізувавши крейсер «Пам’ять Меркурія», проте він продовжував стояти під українським прапором.

В українських армії та флоті тоді до останнього моменту ніхто не очікував такого підступного удару в спину від тих, з ким ще деякий час тому проводили спільні паради, свята, демонстрації. Для більшості українців це виявилося повною несподіванкою (як і в лютому-березні 2014 року). Під тиском грубої переважаючої сили українські моряки були змушені відмовитися від збройної боротьби. Однак збройний опір у будь-якому конфлікті є лише частиною боротьби політичної, а на повну відмову від неї українці флоту ніколи не погоджувалися. Лише через раптові, непередбачувані обставини цей корабель не зміг долучитися до боїв за Одесу. Екіпаж «Пам’яті Меркурія» все одно зберігав свої тверді українські переконання, про які в майбутньому ще заявить, тож, на нашу думку, з нього треба зняти тінь будь-якої підозри в саботажі української державності. Втім, нехай кожен читач сам зробить свій висновок щодо цього питання.

6 лютого 1918 року за наказом Центрофлоту нейтральний крейсер «Па-м’ять Меркурія» відбув до Севастополя. На той час це місто охоплене кривавою хвилею червоного терору. За різними оцінками, 23 – 24 лютого там було вбито близько 600 осіб – морських і сухопутних офіцерів, членів їхніх родин та містян.

У Севастополі крейсеру неодноразово пропонували спустити український прапор і підняти червоний, бо інак-ше членів команди визнають контрреволюціонерами. Для приборкання українців Ценрофлот закликав на допомогу комісара Любицького з Харківського більшовицького уряду. Той разом з комісаром Центральної Ради Акімовим, головним комісаром флоту Романєнцем, членами Центрофлоту і виконкому Севастопольської ради прибули на крейсер. Після бурхливого обговорення резолюції Центрофлоту військово-політична частина ЧФ екстреним випуском оголосила, що на крейсері «Пам’ять Меркурія» 16 лютого збори «більшістю голосів постановили спустити український, а підняти червоний прапор». На жаль, свідчень про долю командира – мічмана Вадима Дяченка – у ті дні знайти не вдалося.

У квітні 1918 року в Севастополі українці та військові моряки, відчуваючи послаблення більшовицького гніту, нарешті почали діяти сміливіше. У місті знову потроху відновлювався український лад. Деінде, навіть на деяких кораблях, попри всі перешкоди, знову були підняті жовто-сині прапори. Над першим українським крейсером «Пам’ять Меркурія» і над деякими іншими суднами вони здійнялися в двадцятих числах квітня. Восени розпочалася зміна назв кораблів на українському флоті. Бронепалубний крейсер «Пам’ять Меркурія» був перейменований на «Гетьман Іван Мазепа».

Під час відступу військ Антанти з Криму він зазнав пошкоджень. У листопаді 1920-го, під час евакуації військ генерала Врангеля, через поганий стан механізмів та корпусу крейсер був повністю виведений з ладу й залишений у Севастополі. З остаточною окупацією міста більшовиками він увійшов до складу радянського Чорноморського флоту, отримавши назву «Комінтерн». У 1925-у виконував роль панцерника «Потьомкін» в однойменному фільмі Сергія Ейзенштейна. У роки Другої світової війни брав участь у бойових діях у районі Севастополя, Одеси, Феодосії, Новоросійська. В 1942-у в результаті нальоту німецької авіації був пошкоджений авіабомбою. У вересні того ж року, за наказом командування, «Комінтерн» роззброїли, а гармати встановили на береговій лінії поблизу Туапсе. На початку 1943-го крейсер офіційно виключили з реєстру ВМФ.

Вадим Дяченко продовжив службу на Дніпровській військовій флотилії, кораблі якої переходили від німців до Української Держави, потім – до Директорії УНР, після цього – до більшовиків і знову до УНР. Разом з ним служив і його брат, лейтенант армії Української Держави Юрій Дяченко та син контр-адмірала М. Остроградського мічман Борис Остроградський.

З відходом українського війська Вадим Дяченко залишився в Києві. У 1921-у на клопотання професора Київського інституту народної освіти (колишній університет Св. Володимира) Дмитра Олександровича Ґраве його відрядили зі штабу Дніпровської річкової військової флотилії на посаду асистента. У 1925 – 1927 роках навчався в аспірантурі під керівництвом того ж професора. В 1930–1934-у – доцент у київських фізико-хімічному та математичному інститутах. Від 1934-го – у Київському державному університеті: професор, у 1934–1950-у

– завідувач кафедри загальної математики та проректор, водночас у 1948–1950-у – декан механіко-математичного факультету.

Був науковим співробітником Лабораторії експериментальних досліджень з натуральних філософії (1921), Комісії прикладної математики і Київської науково-дослідної кафедри математики (1922–1933), інститутів математики (1934–1954) та фізики (1935–1938) Академії наук УРСР.

Наукові праці Вадима Дяченка стосуються наближених і чисельних методів розв’язування диференціальних рівнянь, теорії відносності, математичної теорії термоелементів загальної механіки. У теорії відносності розглянув наближену форму релятивістської механіки, де зміна маси залежить від швидкості й положення в силовому полі, та довів достатність цієї наближеної форми при розв’язуванні деяких задач планетної механіки. У 1945 році в Києві розпочав дослідження у галузі обчислювальної математики – в напрямках теоретичного розроблення фізико-технічних методів та створення спеціальних конструкцій обчислювальних приладів. Під його керівництвом створені оригінальні конструкції електроінтеграторів, електронні мікроскопи з електростатичними і магнітними електронними лінзами. Учений розробив методику проєктування та методи розрахунку електронних лінз. Займався питаннями застосування математики до гідроаеромеханіки. Вивчав спеціальні властивості руху, зокрема визначив клас поверхонь, на яких траєкторія є геодезичною, асимптотичною або деякою іншою кривою.

Помер Вадим Євгенович Дяченко 2 червня 1954 року в Києві, похований на Солом’янському цвинтарі.