На початку 2019 року один з приятелів казав, що проєкт «Слуга народу» задуманий на Луб’янці. А мета його — знищення держави Україна. Якщо таке припустити, заперечив я, доведеться визнати, що серед російських чекістів є генії, а Путін — стратег світового класу. З огляду на інтелект господаря Кремля і здібності його оточення, повірити в таке не можна. Стріляти на всі боки наші сусіди вміють. Брехати — будь ласка. Але планувати на десятиліття вперед — даруйте…

У ІВАНА НЕМА ПЛАНУ

Хтось нагадує, що кремлівська спецоперація захоплення Криму готувалася впродовж двадцяти з гаком років. Але забуває про присутність на півострові Чорноморського флоту Російської Федерації. У плані просто не було потреби. Треба було у зручний момент завезти у зал ВР АРК зброю і, погрожуючи нею, змусити депутатів проголосувати за все, що завгодно. «План» Кремля (якщо він взагалі існував) передбачав, що Україна не чинитиме опору російському захопленню Криму. Але все пішло всупереч примітивним розрахункам. Почалася війна, яка триває вже сім років. А для її ведення агресорові необхідні реальні довготривалі напрацювання.

Виступаючи 18 листопада 2021-го на розширеному засіданні колегії МЗС РФ, Путін визнав, що як на сході України, так і на заході Білорусі йому щодня заново доводиться оцінювати обстановку. Загальна стратегія протистояння Заходу відсутня. Натомість спостерігаються спонтанні розрізнені дії в рамках гібридної війни. Як-от спрямування потоку близькосхідних мігрантів до польського кордону чи зосередження військової техніки поблизу кордону українського.

Втім, один з універсальних планів у Кремлі розроблений і після двох поразок української армії практично без змін втілюється у життя. Щоправда, Мінські угоди стосуються тільки частини українського Донбасу і не працюють без формули «нас там нет». Одне слово, це не стратегія, а тактика тимчасової окупації чужої території. Причому тактика тупикова. Така, що не здатна розвалити Україну за допомогою «возз’єднання» з пухлиною під назвою «ОРДЛО».

Нагадаю, що під час російсько-української війни агресор розглядав розвал нашої держави зсередини як альтернативу масштабному вторгненню, яке може супроводжуватися потрясіннями в самій Росії. «П’яту колону» в тилу противника, з усіх точок зору, утримувати дешевше. А ефект її використання вищий, ніж танкові, артилерійські або авіаційні атаки. Залишається тільки вибрати, на кого з українських політиків опертися.

Однак, після початку війни з’ясувалося, що Кремлю в Україні спертися нема на кого. «Проросійські» на вигляд політики, бізнесмени, чиї інтереси прямо або опосередковано пов’язані з Москвою, розвернулися в бік Києва чи зайняли нейтральну позицію. А хто не зайняв (на зразок кума Путіна Медведчука), все ж намагався стати посередником між Кремлем і новою українською владою. Не дуже, втім, успішно.

ПОСІЯНИЙ ХАОС ДАВ СХОДИ

Приятель, який вважав «Слугу народу» проєктом Луб’янки, наполягав: російські чекісти звернулися до команди артистів «кварталу» не від хорошого життя. З їхньої точки зору, в нашій країні три роки тому просто не було нікого, хто міг би успішно дис-кредитувати гасло «Армія, мова, віра» і швидко зібрати докупи соціальних люмпенів. Тих, кому обридли будь-які гасла, свавілля багатих і нескінченна війна. Подібних людей скрізь багато, але при владі вони не були хоча б тому, що поняття не мали, що з владою робити. У 2019-у, щоб привести таких людей до виборчих урн, вистачило коштів одного з українських олігархів разом з міністром внутрішніх справ. Посіяний хаос дав сходи. А нам доводиться збирати урожай.

Джерела українських бід, починаючи з обрання шостого президента, знаходяться, зрозуміло, не за кордоном, а всередині Вітчизни. Вже тридцять років, як ми самі собі Бісмарки. Двадцять сім років ішли з помилками, на дотик, але у визначеному напрямку. Потім вирішили: йдемо не туди. Й опинилися там, де опинилися. У країні, де серед вищого керівництва є люди, яких підозрюють у шпигунстві на користь Росії. Де серед парламентарів від правлячої партії засідають ті, хто свідомо покриває шпигунів.

Утім, історія з розслідуванням так званого «вагнергейту» — лише один із прикладів безвідповідальної брехні представників влади. З нею український народ стикається щодня і з усіх приводів. Сьогодні, наприклад, на новинних стрічках у мережі від імені прем’єр-міністра Дениса Шмигаля повідомляється, що віялових відключень електрики в Україні до кінця опалювального сезону не буде. А завтра на тому ж сайті можна прочитати, що ці відключення неминучі і що до них треба готуватися…

У неділю, 21 листопада, ми відзначали День Гідності і Свободи, річницю двох революцій, кожна з яких могла дати імпульс розвитку нашої країни. Але не дала. Казково збагатилося вузьке коло осіб, наближене до «корита». Масово збідніли ті, хто участю і грошима підтримував захисників революції. А тим, хто життям заплатив за оборону Майдану, дісталися тільки квіти, які під крики «Ганьба!» покладав до Меморіалу Небесної Сотні глава Української держави.

Володимир Зеленський прибув до Меморіалу в оточенні численної охорони, якій свого часу позаздрив би сам Віктор Янукович. Місце для церемонії покладання квітів огородили надійніше, ніж до Революції Гідності. І не дарма. Настрій громадян був майже ворожим. І потім — під час маршу Гідності і Свободи — ворожість посилилася. Особливо, коли поліція спробувала обшукувати протестувальників біля огорожі Банкової. До сутичок, щоправда, не дійшло. Тож гідність громадян не постраждала.

Особливо популярними і численними на марші були плакати з вимогою звільнення глави Офісу президента Андрія Єрмака. Він (тепер це підтверджено документально) несе відповідальність за перенесення, а фактично — за зрив, операції українських спецназівців з виманювання

із Росії та затримання терористів. Однак Єрмака президент не усував на час розслідування «вагнергейту». Він керував ОП. Тобто, в наших реаліях, усією державою. Дивовижний факт, чи не так?