Спогади жителів с. Велика Василівка, небагатьох свідків Голодомору 1932 – 1933 років, зберіг для нащадків місцевий учитель історії Іван Кудлач (1960-2015), який через важку хворобу передчасно пішов із життя.

Ось як розповідала про ті страшні часи Віра Єфремівна Шкарупа, 1928 року народження:

«Я була малою дитиною, всього осягнути і запам’ятати не могла. На жаль, багато імен стерлося з пам’яті. Але рідних своїх не забути. Першим помер з голоду батько, Чабан Єфрем Антонович. Тяжко і довго мучився. Весь опух. Лежав, не маючи змоги підвестися. Мати, довідавшись, що активісти з «мітли» хочуть забрати у них єдину корівоньку, швидко, за пів ціни, продала її. А вже під вечір у двері стукали сільські активісти — Солоїда Дем’ян та Колісніченко Архип. Нашвидкуруч сховавши гроші у затулу, побігла відчиняти двері, що ледь витримували удари кованих чобіт. Та де там! Нишпорки швидко знайшли гроші. Забрали все до копійки. Не зупинило їх навіть те, що господар, хрипівши, конав на лаві. Хоронили його через кілька днів на ряднині, бо на труну вже коштів не було. Слідом за батьком померли брати Дмитро і Федір, сестри Тетяна й Онися.

Вижили лише мама, я і сестра Катерина».

З розповіді Дембіцької Марії Наумівни, 1927 року народження:

«Від голоду в 1934 році померла бабуся по маминій лінії, Телятникова Тетяна Гаврилівна. У батьковій родині із 14 дітей живими залишилося лише шестеро. У 1932 – 1933 роках смерть у селі стала буденним явищем... Назавжди запам’яталося, як шестирічною дівчинкою із сусідським хлопчиком Петром хоронили його маму, Дорошенко Агафію. Дорослих не було. Всі були в колгоспі на роботі. Удвох, обв’язавши покійну очеретом, за лямки витягли на кладовище. Там маленькими дитячими рученятами вигребли, яку могли, яму і поховали покійницю. Таким же чином хоронили в 1933-у сусідку, дружину Дубова Гаврила, який помер роком раніше».

Найбільше тоді людей повмирало з голоду на Галанівці (один з кутків села). Сьогодні про це вже й запитати нема кого.

Морозюк Федося Никифорівна, 1927 року народження:

«Важкий був рік 1932-й. Неврожай, спричинений складними погодними умовами, був відчутний. Але справжнє горе несли з собою активісти з «мітли». Батько Никифор Євдокимович з матір’ю Єлизаветою Юстимівною потайки вночі закопали мішок пшениці під будкою собаки Фріми».

За спогадами бабусі, не забарилися й активісти: голова колгоспу Мартинюк Іван Григорович, Солоїда Дем’ян і баба Гася Солоїда. Поки чоло-віки шукали зерно, баба Гася почала улесливу розмову з маленькою Федосею:

— Скажи, Федосю, а чи є в тата пшеничка?

— Є, бабко Гасю, — відповіла дівчинка.

— А де тато її тримає?

— В собаки під хвостом.

Голос баби Гасі відразу перемінився:

— Тю на тебе, дурепо. Придумала ж таке.

Забула, мабуть, баба Гася стару мудрість: «Вустами дитини говорить істина». Так і пішли непрохані гості ні з чим.

Створюючи колгоспи, радянська влада відбирала в селян майже всю землю. Для сім’ї Никифора Морозюка в цьому були і свої переваги. Їхню вчорашню землю, що підступала аж під хату, засіяли колгоспним житом. Мати пошила Федосі та Іванкові, її меншому братикові, по торбині. Вночі діти заходили в поле й ножицями зрізали колоски. Дома сушили їх на плиті та терли на саморобних жорнах. Мати змішувала муку з лободою й випікала маторжаники.

Наскільки небезпечні були такі походи, гадати не треба. Колгоспна сторожа впіймала на житньому полі вісімнадцятирічного Ваню Мазуренка (зведеного брата Василя Житкова) і, побивши, кинула до льоху. Страшними були останні години його життя. Знесиленого, але ще живого, Ваню до ранку з’їли пацюки.

У селі Михайлівка доведена до відчаю Феня (дівоче прізвище Коростій), аби врятувати старшу доньку, зарізала і зварила меншу. Перелякана дитина втекла від матері, так ніколи до неї й не повернувшись.

Дещо легше стало жити в 1935 році. У колгоспі на трудодні видали трохи ячменю і кукурудзи. Лободу замінили бурячиння й капуста. Ох і смачні ж були маторжаники! Назавжди запам’ятала бабуся ту врочисту мить, коли батько в присутності всієї сім’ї ділив ті маторжаники на клинчики. Коли Федося попросила в тата ще однесенький, він відповів:

— Я думаю, тепер можна.

Олекса Різників зібрав й упорядкував словник Голодомору «Їдло 33-го». Ось яким було тодішнє їдло жителів Великої Василівки. Крім згаданих маторжаників, варили борщ з лободи та крупи, куліш з бурячиння і крупи, варили кропиву, їли козелики, цвіт акації. Пряжили на пательні молодий польовий мак, чистили і їли корінь рогози, паслін. Теребили колосочки і їли молоде зеренце. Замість олії, аби не пригорали маторжаники, форми змащували солоною водою...

Хто пережив те лихоліття — не забуде його ніколи. Світлої пам’яті Іван Кудлач казав: «Коли я чую нарікання людей, що зараз жити стало тяжко, пригадую мамині слова: «Лише б голоду не було!».

Юрій ФЕДОРЧУК.

Любашівська територіальна громада.