Гра у запобігання «подальшій ескалації агресії» не просто безглузда. Вона прямо веде до масштабної війни. Швидше за все, із застосуванням тактичної ядерної зброї. Досвід «Мюнхенської змови» 1938 року треба, ймовірно, враховувати. Але із застереженнями. Чемберлену і Даладьє було зручніше розмовляти з Гітлером, ніж сучасному Заходу з Путіним. Якби фюрер мав чемоданчик з червоною кнопкою, вся розмова вклався б у два слова: «Хенде хох!».

ЕСКАЛАЦІЯ СТРАХУ

У Путіна, крім валізки з ядерною кнопкою, є ще й право вето в Раді безпеки ООН. А «Руки вгору!» президент Росії виголосив у 2014 році, коли захопив український Крим. І 44-й президент США Барак Обама руки слухняно підняв. Чим подав приклад лідерам вільного світу. Після цього почалася ескалація російської агресії. Вона триває і зараз.

Ескалація російської агресії закінчиться в той момент, коли по обидва боки Атлантичного океану політики, залякані кремлівською пропагандою, опустять підняті руки і візьмуть зброю.

Частина європейських та американських політиків уже схаменулася від переляку. На них перестав діяти гіпноз з погрозами перетворити світову цивілізацію в ядерний попіл.

Але інша частина політиків, включаючи українських, загіпнотизована так надійно, що підняті руки ніколи не опустить. Їхня ідея-фікс — не дратувати і не провокувати Путіна. Щоби він не відправив усіх до раю. Розтлумачити, що така позиція і є провокацією війни, поки що не вдалося нікому. Більше того, страх перед новим Гітлером, і це очевидно, паралізував волю 46-го президента США. Він двічі з власної волі організував президентські саміти. І хоче провести третю розширену зустріч з російським диктатором, незважаючи на опір своїх союзників.

«Миротворчі» ініціативи Байдена дали результат. Щоправда, не зовсім той, на який у Вашингтоні розраховували. Інвективи Москви про втручання у внутрішні справи Росії (у зв’язку з переміщеннями військ до кордонів України) доповнені тепер вимогами письмових гарантій про не вступ нашої країни в НАТО. Ще трохи, ще трішечки — і предметом переговорів на зустрічах двох президентів стануть питання визнання де-факто окупованих територій України і Грузії. Зрозуміло, під акомпанемент правильних слів про захист суверенітету і територіальної цілісності двох держав.

Ціну таких слів ми остаточно зрозуміли цими днями. Стало документально відомо, що глава уряду ФРН Ангела Меркель упродовж декількох років не тільки особисто блокувала продаж оборонної зброї нашій країні, але того ж вимагала від Нідерландів і США. Ба більше, її вето поширювалося на вже оплачені нами поставки зброї через структури НАТО. А судячи з того, що Байден відклав (фактично заморозив) надання Україні військової допомоги в розмірі двохсот мільйонів — вето Меркель діє і зараз.

Щоб не провокувати Путіна, у США досі не відповіли на прохання України продати неліквід — зброю (вертольоти і ПЗРК радянського виробництва), призначену для передачі Афганістану до захоплення його талібами. В адміністрації Байдена, мабуть, вирішили почекати, поки «ескалація російської агресії» розсмокчеться сама по собі.

ХТО В ОФІСІ «КРІТ»?

Але «ескалація» не розсмокчеться доти, поки не розсмокчеться страх. Перш за все, страх у керівництві України. Підозрюють, що страх перед неминучим нападом Росії, перед очевидною нерівністю сил і є ідеологією еліти нашої країни. Тієї, що об’єднує таких різних людей, як Володимир Зеленський, Андрій Єрмак, Руслан Стефанчук чи міністр оборони Олексій Резніков.

Навіть українські військові, у тому числі начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони Кирило Буданов, заражені подібним страхом. Причому настільки, що в недавньому коментарі газеті The New York Times головний розвідник нашої країни заявив, що, не вдаючись до наземного вторгнення, Росія з повітря ракетними й авіаударами здатна завдати командним пунктам, вузлам зв’язку та іншим об’єктам ЗСУ такої шкоди, яка позбавить нас можливості чинити опір. Після цього політичне керівництво країни опиниться в повній залежності від рішень кремлівського начальства.

Буданов забув про можливість скинути на Київ і великі міста України по ядерній бомбі. Однак у страху очі великі. Ні на удари з повітря, ні на використання ядерної зброї Кремль не піде. А загрозу наземного вторгнення Путін використовує головним чином для шантажу та упокорення тих, хто без жодного вторгнення тремтить від страху і готовий співпрацювати з агресором.

Таких на середніх і нижніх поверхах української влади хоч греблю гати. А в глибинці рейтинг Путіна вищий за рейтинг Зеленського. Але це півбіди. Біда в тому, що таких людей повно в Офісі президента на Банковій. І, як з’ясувалося, дехто опинився там з причин, про які навіть говорити ніяково. Хай пробачить мене читач за те, що повертаюся в огляді до відомої історії з «кротом», який злив ворогові секретну інформацію зі спецоперацією щодо затримання «вагнерівців», але в цьому сюжеті з’явилися нові деталі.

Почалося з того, що в зоні ООС біля Краматорська патруль на блокпосту затримав машину людини, яка відмовилася показати документи й накинулася на патрульних із лайкою. Людина ця виявився заступником міністра внутрішніх справ Олександром Гогілашвілі. Ті, хто його зупинив, виявилися не з полохливих. Розгорівся скандал. У результаті з’ясувалося, що у заступника міністра начебто є російський паспорт, що сам він раніше був засуджений, деякий час працював помічником депутата Держдуми Росії українофоба Валуєва, а кар’єру зробив завдяки одруженню на Марії Левченко.

Далі — найцікавіше. Марія Левченко багато років працювала (чи працює?) особистим секретарем Володимира Зеленського, засновника і керівника студії «Квартал-95». На держ-службі раніше не перебувала, допуску до державних таємниць у неї нема. Але попри те, ця пані була присутня на нараді вузького кола осіб, де вирішувалася доля спецоперації щодо «вагнерівців». Якщо питання, хто є «кротом» в Офісі президента, залишилися, то тепер подібних питань побільшало.

Є над чим подумати.