З чернігівцем Олександром Волощуком ми знайомі багато років. Зближує нас потяг до мандрівок і спільне чернігівське коріння.

Сашко подорожує країнами світу автостопом. Побував на трьох континентах. Остання літня одіссея пролягла Україною. Причому була вона особливою — пішою. Бо епідемія коронавірусу суттєво скоригувала плани — доступними виявилися лише внутрішні подорожі. Ну, що ж, рідну країну теж можна пізнавати без кінця! Торік Олександр пройшов усю Україну з півночі на південь — від чернігівського Грем’яча до одеського Вилкового. Це — 1050 кілометрів. Цього ж разу здолав — 1800 кілометрів за 58 днів із заходу на схід. До речі, не погоджувався сісти в автівку навіть тоді, коли водії самі це пропонували. Розумію: для нього це справа принципу. Вирішив, що пішки — значить, пішки.

Наша остання зустріч ознаменувалася тим, що приятель подарував мені свою книжку «Парагвайське щастя», яка вийшла у менському видавництві «Домінант». У Парагваї та в кількох інших країнах Латинської Америки Олександр Волощук побував ще в 2018 році. Довго збирав матеріал, консультувався з волинськими краєзнавцями, сидів в архівах... Тепер, спілкуючись, ми мимоволі обговорюємо як деталі свіжої української мандрівки, так і парагвайські враження, викладені у художньому творі. І переконуємося, що є там речі, логічно пов’язані.

Переглянувши книжку, запитую:

— Олександре, чи не здається тобі, що будь-яка латиноамериканська країна трохи нагадує якщо не США, то Сибір? Та ж схема: корінне населення (ірокези, гуарані чи евенки) тісниться, натомість приходять англійці, ірландці, французи, іспанці... Або росіяни, українці, поляки… З подивом прочитав, що в Парагваї існувала навіть кубанська козача колонія, яку вирішили назвати «Кавказія»...

— Так, паралелей дуже багато. Якщо ми говоримо про Парагвай, то я згадав би ще й білорусів. Багато разів у книжці згадується важливий культурницький осередок: українсько-білоруська бібліотека. Це пов’язано з тим, що до Парагваю одночасно переселялися малоземельні селяни Волині та півдня Берестейщини.

— У книжці згадується білоруська Малорита. Я бував у тих краях і знаю, що в тамтешніх селах старші люди досі розмовляють специфічною українською говіркою...

— Так, але були у Парагваї і білоруси з суто білоруської етнічної території. Щоправда, менше, і вони швидше асимілювалися, однак назва «Українсько-білоруська бібліотека» таки назавжди залишиться в історії Парагваю. Як і «Українсько-білоруський комітет допомоги Батьківщині», який під час Другої світової війни діяв у колонії Кармен. До речі, Кармен мовою гуарані означає «Божий син».

— Як на мене, Латинську Америку відрізняє від Сибіру хіба що те, що сибірські простори завойовувала могутня Росія, в якої не було конкурентів, а латиноамериканські країни воювали між собою. Тому кордони між ними нерідко мінялися, а корінне населення ставало заручником цих змін…

— Справді, тут більше паралелей із США та Канадою або із США та Мексикою. Там теж були певні проблеми з лінією кордону. А щодо причин війни «Потрійного союзу» (1864 — 1870), то вони такі. Парагвай у той час дуже дружив з Уругваєм, і коли Бразилія вирішила анексувати Уругвай, уряд Парагваю прийшов йому на допомогу. Парагвайська армія тоді була найсильнішою в Південній Америці, й спочатку вона здобувала перемоги і над бразильцями, і над їхніми союзниками — аргентинцями. Однак війна затягнулася, потім в Уругваї змінилася влада... В результаті цього проти Парагваю воювали не лише Бразилія та Аргентина, але й... сам Уругвай. Переможці непогано «поживилися» суміжними територіями Парагваю. Відтоді Парагвай з Болівією перебувають у значно гірших відносинах, ніж було до того.

А під час війни Болівії із Чилі — це так звана Тихоокеанська війна 1879 — 1883 років — Болівія, яка спочатку мала вихід до океану, через поразку втратила його.

— Ти подорожував континентом, який, з точки зору українців, є надзвичайно багатим на екзотичну флору й фауну. А були якісь небезпечні моменти? Зустріч із зміями, наприклад?

— У дорозі тричі бачив змій, зокрема й удава завдовжки зо три метри. Але вони були вже мертвими — їх переїхали автомобілі. Щоправда, в останню ніч свого перебування в Південній Америці таки зіткнувся із живою змією. Я сидів у наметі, й почув якесь шарудіння, а через хвильку побачив, що дно намета піднімається. Не залишалося сумніву — під ним повзе змія! Я взяв кришку від казанка й почав гатити її по голові. Вона згорнулася кільцем, але вкусити мене в такому положенні не могла. Кинулася до виходу, проповзла піді мною, і я був вражений силою її м’язів — вона підняла мене разом з карематом, на якому я сидів!

— Ти кажеш, що сельва у східній частині Парагваю активно вирубується під нові сільськогосподарські угіддя…

— Прикро, але так. Якщо поглянути на карту, то бачимо: на сотні кілометрів довкруж великих лісових ділянок уже нема. Межиріччя Парагваю і Парани колись було дуже багатим на ліси. Тепер їх суттєво поменшало. Якщо звідти вирушити у північно-східному напрямку — до Парнаіби чи Форталези, що на березі Атлантичного океану, то там великі лісові масиви майже відсутні. А це — понад дві тисячі кілометрів! Якби це була єдина країна, то, звісно, можна було б зберегти цей чималенький шматочок сельви в басейні річки Парани, оскільки ці ліси мають велике значення як для континенту, так і для планети загалом. Але Парагвай як незалежна держава виходить зі своїх інтересів. Там створили кілька заповідників, та решта лісових територій швидко освоюється. Сельва перетворюється на сільгоспугіддя. Теоретично можна було б освоювати безлюдний степ у районі Чако, однак там майже нема води. А зрошення — надто дорога справа.

— Зовсім інші враження від нашої рідної Чернігівщини, чи не так? Там усе якраз навпаки. І води вистачає, і нічого корчувати не треба. Досить лише зберігати ті поля, які століттями обробляли наш пращури. Але ж ні — поступово все заростає лісом...

— Це одна з причин написання книжки «Парагвайське щастя». Попри всі труднощі, яких довелося звідати нашим переселенцям, зараз нащадки волинян можуть бути прикладом втілення давньої української мрії: є земля, на якій можна працювати, і є стабільність. А головне — є почуття людської гідності. Фермерський прибуток близько 30 тисяч доларів на місяць — не рідкість.

— А чого ж тоді бракує чернігівцям?

— Думаю, державної підтримки, якоїсь мудрої аграрної стратегії. Взагалі, на успішність того чи іншого регіону впливає дуже багато факторів.

Починав я свою останню мандрівку Україною від села Соломонове, що на Закарпатті. Там десь півтисячі мешканців. І живуть люди заможно. А закінчив — у найсхіднішому українському селі Рання Зоря, що на Луганщині. Будівлі ще на місці, але вже покинуті. Чому такий контраст? Бо різні підходи до праці, різні життєві установки людей. Десь існує традиція їздити на заробітки, а потім неодмінно повертатися додому, будувати гарне житло, ростити дітей... Закарпатці, до речі, дуже гостинні. Навіть в угорськомовних селах ми розумілися, мене запрошували в гості. В інших же районах люди, коли їдуть у пошуках роботи, назад уже не повертаються…

Створення умов для інвестицій, боротьба з корупцією — це основа успіху. У 2006 році найбагатший і найвпливовіший українець Парагваю Андрес Троцюк дуже хотів підтримати своїх земляків-волинян. Вирішив придбати землю, допомогти людям організувати сільськогосподарське підприємство. Але йому не тільки землю продали втридорога, а ще й за вимагали особливої подяки (або, як тепер прийнято казати, — «відкату»). У книжці «Парагвайське щастя» Микола Процюк (прототипом його і є Андрес Троцюк) з болем наводить слова Вольтера: «Україна — це держава козаків, розташована між Малою Татарією, Польщею і Московією. Погане управління згубило тут те добре, що намагалася дати природа людям», а потім додає вже від себе: «Це було написано ще у ХVІІІ столітті, розумієш?». Тобто причина наших невдач — саме в поганому управлінні.

— О, недоліки нашого менталітету мені відомі. Добре, що в нових умовах вони якось нейтралізуються. До речі, в книжці я звернув увагу на деякі етнічні моменти. «Свято облаштування Семенюків стало інтернаціональним: українці, білоруси, кубанці, поляки... Лунали тости: «Будемо жити дружно і щасливо!»…

— Саме такою була атмосфера в колоніях переселенців. Щось на зразок казахстанської цілини чи новобудов Сибіру.

— Але ж було й таке: «В Пуерто Стрьоснері не існувало жодної православної церкви, а до католиків чи євангелістів Нестор не ходив. Так і жив — начебто українець і православний, але не говорив по-українськи і до церкви не ходив...». Тобто асиміляційні процеси повільно розмивали українську громаду…

— В першу чергу вони діяли на тих, хто вирішив шукати щастя в містах. Але втрати були і в колоніях. На цвинтарі в поселенні Нова Волинь є такий напис: «Здесь покоится казак Кубанского казачьего войска Терентий Захарьевич Трофименко». Православний кубанець відіграв певну позитивну роль у становленні громади, але відносно молодим відійшов у засвіти. А нове покоління українців виростало здебільшого іспаномовним. Якщо спочатку на різних заходах у Фрамі від малих українців можна було почути віршоване: «Ми народились на Волині, в краю бентежної краси» — і схвильована публіка підтримувала вигуками «Віва Волинь!», то пізніше культурницьке життя ставало дедалі більше іспаномовним. І нащадки переселенців вчилися отримувати радість від кожної нової символічної події. Наприклад, раділи приїзду диктатора Стреснера на відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку. Або тій обставині, що губернатор департаменту Ітапуа Хуан Альберто Смалко (одесит за походженням) став членом правління «Просвіти». При тому, що українською мовою вже не володів.

— Виходить, що переселенське щастя приречене бути неповним через асиміляційні процеси?

— Для того, щоб зберігати рідну мову й культуру, на планеті є одне ідеальне місце — це Україна. Але ще ідеальнішим воно стане, якщо ми вивчатимемо позитивний досвід інших країн і народів.

А також усіх наших діаспор. Тому я і взяв за звичку, подорожуючи різними країнами, вивчати досвід адаптації наших земляків до нових умов. І небайдужі українці нехай переносять усе найкорисніше на рідний ґрунт.

— Дякую за «Парагвайське щастя», Олександре! Бажаю нових цікавих мандрівок і написання нових книжок.