12 січня минуло 50 років від початку операції КДБ «Блок» проти діячів української культури, науки, духовності. Нині ця дата означена в календарі як День українського політв’язня.

Це був справжній погром українського шістдесятництва, коли за ґратами опинилися літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, публіцист В’ячеслав Чорновіл. Цього ж дня або впродовж неповних півтора року були заарештовані поет Василь Стус, літературознавець Іван Дзюба, математик і публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зиновій Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко, бібліотекарка Надія Світлична, лікар Семен Ґлузман, мистець-реставратор Олесь Сергієнко, філософ Василь Лісовий, науковець Євген Пронюк, учитель Василь Овсієнко, літературознавець і перекладач Валерій Марченко. Це в Києві.

У Львові і загалом у Галичині були заарештовані релігійний діяч Іван Гель, подружжя Ірини та Ігоря Калинців, журналіст Михайло Осадчий, мисткиня Стефанія Шабатура, студент Зорян Попадюк, о. Василь Романюк, викладач Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, Володимир Рокецький; юнацькі групи Володимира Мармуса та Дмитра Гриньківа, Роман Калапач і Любомир Ствросольський. У Харкові — Анатолій Здоровий та Ігор Кравців. В Умані — Кузьма Матвіюк і Богдан Чорномаз. У Кременчуці — Григорій Маковійчук. У Черкасах — Василь Захарченко. У Нальчику — Юрій Шухевич…

В Одесі ж із 11 жовтня 1971 року вже перебував під арештом мій тато Олекса Різників, із 6 грудня — подруга моєї мами Галини Могильницької Ніна Караванська-Строката. Саме для її захисту В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Василь Стус, до яких приєдналися москвич Петро Якір та одесит Леонід Тимчук, здійснили спробу створити першу в Україні легальну правозахисну організацію — «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої», за що відразу й поплатилися. Їх єдиною акцією до арешту став випуск бюлетеня 21 грудня 1971-го із заявою про створення асоціації та заміткою «Хто така Н.А. Строката (Караванська)».

Репресивна машина охопила всі регіони України, де жевріло національне культурне життя… Сотні обшуків, тисячі людей, стероризованих допитами, безліч зламаних доль...

Безсумнівно, що ці арешти стали ще одним етапом і продовженням політичних репресій проти українства, які здійснювала радянська влада впродовж всього існування СРСР.

Згадаймо страшний червоний терор в Україні з гаслом «Грабуй награбоване», що супроводжувався конфіскацією урожаю у селян та продовольчою кризою. Наслідком цього стала втрата життів півтора мільйона українців, які померли від голоду та хвороб.

Уже від дванадцятої річниці більшовицького перевороту репресивною політикою розкуркулення, конфіскацією господарств та реманенту, колективізацією, вилученням зерна, страшним Голодомором були винищені до 10 мільйонів селян-українців, що, звісно ж, пробудило спротив, а відтак і нові жертви.

Паралельно з колективізацією більшовики розпочали й політичні репресії проти української інтелігенції, а проголошений раніше задля здобуття прихильності населення України курс на «українізацію» — залучення до управління місцевих кадрів, впровадження української мови у мистецтві, науці та шкільництві, — згорнули.

Знищувалися цілі наукові школи, напрямки наукових досліджень, переривалися традиції підготовки кадрів наукової еліти. Репресії проти вчених і технічної інтелігенції завдали непоправної шкоди розвитку української науки й техніки. Багато цінних напрацювань стали речовими доказами у справах і були знищені після закінчення терміну зберігання.

18 травня — 6 липня 1928 року в Москві відбувся суд у рамках так званої «Шахтинської справи», під час якого засуджено велику групу керівників, інженерів, техніків, що працювали на підприємствах вугільної промисловості у Шахтинському районі Донбасу. Понад дві тисячі фахівців постраждали внаслідок сфабрикованої справи «Харківського центру» та судового процесу у справі Промислової партії.

А згадайте про трагічну справу «Спілки визволення України», коли у 1930-у були репресова-ні представники української наукової та культурної еліти (С. Єфремов, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Л. Старицька-Черняхівська та інші). Всього до судового процесу було залучено 474 особи. Засуджено до розстрілу — 15, до концтаборів — 192, вислано за межі Української СРР — 87, засуджено умовно — 3.

Невдовзі більшовики розгромили Спілку радянських письменників України (репресовано майже половину її членів та кандидатів у члени), а згодом і Всеукраїнську академію наук. Причому, за підрахунками Михайла Кузьменка, найбільше постраждали історики: із 184 репресованих учених різні галузі історичної науки представляли 170.

«Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що історія — це паспорт на загибель», — писав Олександр Довженко.

Тоді ж постраждали тисячі священнослужителів, було знищено вісім тисяч пам’яток церковної ар-хітектури, а це — 65% усіх храмів України, ліквідовано незалежну від Москви Українську автокефальну православну церкву — тринадцять архієпископів та єпископів загинули у в’язницях...

Апогеєм політичних репресій радянської влади став Великий терор 1937—1938 років. За задумом Йосипа Сталіна, масові операції мали б завершити двадцятилітню боротьбу із «соціально-ворожими елементами» та потенційною українською «п’ятою колоною».

Цій же меті відповідали заходи, застосовані після анексії західноукраїнських земель з початком Другої світової війни, коли за 21 місяць радянізації відбулося кілька хвиль депортації понад 400 тисяч етнічних українців. Згодом радянська влада відкрила фронт проти українського підпілля: внутрішні війська НКВС воювали з повстанцями, а сім’ї учасників ОУН та УПА депортували на схід. Упродовж 1944—1953 років за участь в ОУН та УПА або за їх підтримку засуджено близько 87 тисяч громадян, а понад 200 тисяч депортовано.

Після смерті Сталіна, ліквідації мережі таборів ГУЛАГу репресії перестали бути настільки масовими, але набули більш цілеспрямованого характеру. Їхніми жертвами ставали дисиденти, правозахисники та окремі «інакодумці».

Навіть в умовах десятирічки «хрущовської відлиги» — від 1954-го, коли створили КДБ, і до першої половини 1964-го — в Україні «за націоналістичну діяльність» притягнули до кримінальної відповідальності майже 800 осіб і ліквідували 77 націоналістичних організацій.

У серпні-вересні 1965 року в СІЗО КДБ опинилися 22 особи, причетні до розповсюдження самвидаву. Але, як свідчить доповідна записка (1969) тодішнього голови КДБ УРСР Віталія Нікітченка, у якій він звертав увагу на зростання кількості осіб, що займаються виготовленням, поширенням, розповсюдженням «ворожих за змістом» листівок і самвидаву, радянським спецслужбам не вдалося остаточно придушити жагу українців до свободи.

У травні 1971-го 5-е управління КДБ підготувало розлогий звіт «Про особливості ідейно ворожих процесів у середовищі інтелігенції та молоді», що ліг в основу постанови Політбюро ЦК Компартії України від 27 липня того ж року, де йшлося про необхідність вжиття «заходів з протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів».

Й от, виконуючи постанову пар-тійного керівництва, з метою ней-тралізації найактивніших, пов’язаних між собою «націоналістичних елементів» УРСР, КДБ розпочав реалізацію операції «Блок».

Але, незважаючи на погрози, залякування, арешти та втрати, боротьба продовжувалася. На місце засуджених та репресованих з упертою одержимістю йшли нові й нові люди.

У 1976 році з ініціативи уродженця Луганського повіту Донецької губернії Миколи Руденка, відомого літератора і філософа, колишнього секретаря парткому Спілки письменників України, було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). До неї ввійшли хімік Оксана Мешко, письменник-фантаст Олесь Бердник, юрист Левко Лук’яненко, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич. Засновниками УГГ стали також мікробіолог Ніна Строката, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.

Представником Групи в Москві було призначено легендарного генерала Петра Григоренка, який жив там і вже був членом Московської групи. Це саме той Петро Григоренко, який, дослужившись до звання генерал-майора радянської армії, не боявся займатися правозахисною діяльністю і в 1964-у був заарештований, позбавлений нагород, пенсії, визнаний психічно хворим і запроторений до спеціальної психіатричної лікарні.

До початку активної діяльності Української Гельсінської групи Захід майже не мав інформації про по-літв’язнів — їх, як і сексу, в СРСР не було. Але вже у програмному Меморандумі №1, підготовленому УГГ, у розділі «Типові порушення прав людини» викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид та етноцид, розкуркулення, Голодомор 1932—1933 років, політичні репресії 1930-х, ліквідація УПА, винищення мирного населення, зокрема «чекістами», переодягненими у «повстанців», тотальна русифікація, переслідування шістдесятників. Відзначалася конституційна правомірність виходу України зі складу СРСР.

І все це — у правовому полі, в рамках радянського та міжнародного законодавства, як виконання Гельсінських угод! Це була просто геніальна ідея засновників Української Гельсінської групи — вплести боротьбу за незалежність України в широкий світовий контекст боротьби за права людини.

Чи ж можна було уявити таке в політично стерилізованому і вихолощеному просторі СРСР, де влада всіма силами намагалася ізолювати своїх громадян від іншого світу?! Звичайно, що ні! Й проти членів УГГ знову запрацювала злагоджена і страшна машина терору.

У 1978—1980 роках були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але до її лав вступили Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977-го), Віталій Калениченко і Василь Стрільців (жовтень 1977-го). 22 травня 1978 року в УГГ вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав Чорновіл. Членами Групи стали Василь Січко (26 лютого 1978-го), Петро Січко (30 квітня 1978-го), Юрій Литвин (червень 1978-го), Володимир Малинкович (жовтень 1978-го), Михайло Мельник (листопад 1978-го), Василь Овсієнко (18 листопада 1978-го).

1979 року у Мордовських таборах Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі створили засуджені політв’язні Оксана Попович, Богдан Ребрик, о. Василь Романюк (згодом — патріарх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинський.

На підставі доручення від УГГ проводило свою діяльність закордонне представництво Групи, що виступало рупором українського правозахисного руху на Заході.

У період «гласності» й «перебудови» активісти Гельсінської групи, опинившись на волі, відновили правозахисну діяльність, яка швидко набула політичного характеру. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, яка дала поштовх створенню першої політичної партії в Україні.

Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над радянським режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували позицію та вимоги, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, імплементованих СРСР.

Фактично, ці люди продовжили боротьбу за свободу українського народу не зброєю, як це робили раніше повстанці, а легальними методами.

У невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни, домагатися конституційних прав на свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій, тобто розуміти закони так, як вони написані. У суспільстві з’явилася незалежна громадська думка, яка об’єднала людей різного світогляду й національностей навколо розуміння того, що гарантом свободи є лише незалежна держава, бо за колоніального становища не може бути й мови про дотримання прав людини.

Ярослава РІЗНИКОВА,

лауреатка літературних премій

імені Григорія Сковороди та імені Івана Франка.