Хвиля ейфорії, пов’язана з успішною атакою на флагман Чорноморського флоту російської федерації ракетний крейсер «москва», швидко спала. Одна перемога не є результатом усієї війни. В Офісі президента це чудово розуміють. Андрій Єрмак, котрий, як ніхто, вміє оцінювати ситуацію, на брифінгу 18 квітня сказав: почалася друга фаза війни.

Ставки великі. Для нас і для ворогів

Перша фаза вторгнення в нашу країну для росіян закінчилася стратегічною невдачею. У так званій «спеціальній воєнній операції», судячи з усього, взагалі не було певної стратегії, а був розрахунок на величезну перевагу в озброєнні та в чисельності особового складу. Із часів вторгнення персів в античну Грецію відомо, що така перевага гарантує успіх тільки на початковому етапі війни. Але в генеральному штабі рф підручників не читали. А орі-єнтувалися на вказівки вождя.

А вождь, до слова, військової ос-віти не має. І покладається на знання, отримані за радянської влади в червонопрапорному інституті зовнішньої розвідки імені Андропова, де викладали не бойові генерали, а колишні шпигуни. «Спецоперація» якраз із їхнього лексикону. Поки воєнні дії забезпечують успіх, байдуже, як що визначати-називати. Але поразки все-таки змушують вчитися. І наші вороги вчаться на ходу.

Відступ російських військ від Києва і перенесення основного напрямку удару на схід України, за свідченням закордонних військових експертів, означає, що наші вороги вчаться. І друга фаза війни, так звана «битва за Донбас», не буде схожою на першу фазу. Не буде зосередження військ на безперспективних напрямках і штурму міст, які можна обійти. Натомість стратегічно важливі пункти, залізничні вузли та українські укріпрайони в Харківській, Луганській та Донецькій областях будуть блоковані і, за можливості, знищені.

Якби «спецоперація» проходила тільки на Донбасі, завдання агресора, зважаючи на перевагу в озброєнні та в особовому складі (у першій фазі війни росіяни втратили тільки третину боєздатних батальйонно-тактичних груп), можна було б вважати реальними. Але бої тривають по всій країні. Ворог збирається розвивати наступ на південно-західному напрямку, обходячи Миколаїв, й утримувати окуповану частину Херсонської області з Херсоном і Новою Каховкою. А у тилу в агресора є ще зруйнований, але нескорений Маріуполь. «Битва за Донбас», іншими словами, продовжиться по всій Україні. І будь-яка невдача російських військ на східному фронті відгукнеться для них сотнею, якщо не тисячею, поразок скрізь.

Ставки високі. Командування Збройних сил України і Верховний головнокомандувач Володимир Зеленський добре розуміють, що стоїть на кону в другій фазі війни. Вони знають, що може забезпечити успіх нашої країни. Оскільки з мотивацією і набутим бойовим досвідом у наших військових усе гаразд, то вирішальний фактор — озброєння. Літаки, важка артилерія, ракети дальнього радіусу дії та сучасні системи коригування вогню. Поряд з танками і засобами пересування у фактично безконтактній битві ХХІ століття — це запорука перемоги.

Чи хочуть союзники нашої перемоги?

В арсеналах Сполучених Штатів, Канади, Великобританії, країн Євросоюзу і друзів України у всіх частинах світу необхідної нам зброї предостатньо. Але вони з різних причин не можуть або не хочуть цю зброю нам надати. Спочатку таке небажання пояснювали тим, що, на думку військових експертів, Україна при вторгненні російських військ протримається не більше трьох діб. Коли ж з’ясувалося, що не тільки протримається більше п’ятдесяти днів, а й завдасть у цей період російським військам важких поразок — ставлення друзів і союзників до нас змінилося.

США і Великобританія надали Україні спершу сучасні протитанкові комплекси, а потім — й інші типи сучасної зброї, включаючи засоби радіоелектронної боротьби і розвідки. Подолані бюрократичні перепони в наданні країнами НАТО танків і бронетранспортерів. А Сенат США ухвалив резолюцію, що дає президентові країни право укладати з Україною договори на постачання зброї за зразком ленд-лізу часів Другої світової війни.

Здавалося б, прогрес очевидний. Підтримка повністю забезпечена. Але не все так гладко, як здається. Захід-на зброя справді дозволяє нашим воїнам виявляти й знищувати російські танкові колони, збивати безпілотні літальні апарати і перехоплювати ворожі ракети в певних ситуаціях. Але в наступальних боях, на відміну від боїв оборонних, ефект від застосування подібної зброї порівняно невеликий. Необхідна штурмова авіація, бойові БПЛА, ракети «повітря-земля», далекобійна артилерія, системи залпового вогню. Та й багато чого іншого.

Від того, як швидко вдасться домогтися таких поставок, залежить перемога у другій фазі війни. У наступальній для нас фазі. Тут треба обмовитися і пояснити, чого досягти необхідно, а чого можна реально домогтися. Зрозуміло, програма-мінімум — витіснити війська агресора за межі лінії 24 лютого, з якої й почалося вторгнення. Але зупинитися на цьому, не розгромивши російську армію, — успіх половинчастий, який залишає під владою ворога території, захоплені з 2014 року. Включаючи ОРДЛО та АР Крим. З цих територій неминуче піде новий наступ. І, можливо, не один.

Вочевидь, думати зараз про програму-максимум зарано. Але повне звільнення окупованих українських земель у майбутньому можливе. Це майбутнє безпосередньо пов’язане з крахом російської держави і, як вважає низка аналітиків, навіть з її розпадом. Для нашої країни такий результат — сприятливий. А от для частини наших союзників — небезпека. Повернення до ситуації 1991 року, до розпаду СРСР, коли ядерна зброя могла опинитися у нових республік.

Не виключено, що у Вашингтоні, і не тільки там, думають, що путіну добре було б дати по мізках, але зберегти при цьому фюреру обличчя. А Україні перемогти, але не так, щоб дуже. І всім разом повернутися до світу без санкцій, з дешевим російським газом і нафтою, з доларами, що безперешкодно перетікають з москви в західні банки. Всім разом з Україною? Не вийде. Думаю, не треба пояснювати, чому.