Іноді здається, що цей найважчий театральний сезон вимагає від людей мистецтва надзусиль. Особливі правила безпеки глядачів, нові умови підготовки до вистав, подолання особистого психологічного стресу — все це заради продовження української театральної спадщини й написання нової історії театру незалежної України часів війни.

Особисто мені здається, що Одеський оперний одним з перших театрів продовжив спілкування зі своїм глядачем із самого початку війни. Так, продовжив майже миттєво за допомогою соцмереж, і жодного дня не покинув, не мовчав, підтримував! Це дуже важлива річ, яка потребує мужності, людяності душі та високої соціальної відповідальності.

Зустрічала акторів та співробітників театру і на антивоєнному мітингу 3 березня, й у волонтерському центрі, де кожен робив свою справу. Це дивне відчуття, коли тобі мимохідь вказують на чоловіка, який розвантажує вантажівку з гуманітаркою для військових, і кажуть: «Це — актор оперного». Ти думаєш: «Ок…» — і біжиш далі, бо це волонтерський центр початку березня, але щось колючками чіпляє серце від болісного сприйняття неможливості й нерозуміння, якоїсь реальної неможливості зрозуміти, коли театри зможуть повернутися до свого життя, до свого призначення.

Й от 18 червня ти купуєш свій перший «військовий» балетний квиток до Одеського оперного. А 19 червня стоїш годину біля театру, очікуючи закінчення повітряної тривоги. Хтось спускається до бомбосховища, хтось — ні. Не розходяться, чекають… Здається, що глядач вдячний театру за те, що той вистояв, а театр вдячний глядачеві за те, що не забував, прийшов. Ірраціональний досвід почуттів — відкриття театральної завіси.

10 липня у неймовірній залі Одеського національного театру опери та балету виконують шедевр опери-буфа Джоакіно Россіні «Се-вільський цирульник», вшановуючи 50-річчя творчої діяльності народного артиста України Василя Навротського (на знімку). Серед тривоги та жахіття війни звучання комічної опери видається парадоксальним. Але будь-яке явище культури, що відбулося всупереч чи врозріз звичайному перебігу часу, мистецтво класичної комедії справляє свій сприятливий вплив на духовні потреби і настрій людей, які за щасливим збігом обставин заповнили зал Одеської опери того дня.

«Цирульник» відповідає різним смаковим потребам. Хтось буде зачаровано згадувати ліричну красу каватини чи канцони графа Альмавіви під балконом Розіни у зворушливому виконанні Олександра Прокоповича. Інші пригадають бездоганне виконання арії дона Базиліо «La callunnia» («Поговір»), наповнену тонким нюансуванням та гострим комізмом. Посмішка стане вашим супутником у всіх дуетних сценах доктора Бартоло (Юрій Дудар) і дона Базиліо (Василь Навротський). У якусь дивну мить ти з подивом зауважуєш, як видатний талант Навротського з точністю, притаманною великим драматичним акторам, з якоюсь неймовірною елегантністю змішує барви естетики театру дель арте з класичними характеристиками гострохарактерних персонажів мольєрівської комедії й втілює це в побудові характерних рис дона Базиліо. А ще ти бачиш любов — до професії, до театру й до життя. Саме любов та сміх є такою ж могутньою протиотрутою від ненависті, тривоги та страху, як і вміння співчувати. Можливо, це майже дитинна віра в могутність сміху та сліз, в могутність мистецтва, але з оперної зали ти йдеш щасливим.

Виходимо з подругою неспішно, обговорюємо виставу й липневий репертуар. Майже на виході з театру, у фойє, біля самісінької каси хтось незнайомий, теж уже колишній глядач сьогоднішнього дня й випадковий свідок нашої розмови, шепоче: «Йдіть на «Шопеніану» і ділиться своїми враженнями й своєю любов’ю до театру. Але це вже нова історія, яку напише інший глядач.

Сьогодні Одеський національний академічний театр опери та балету — ця перлина із перлин, осередок культурної та творчої спадщини міста з історією понад двох століть — впевнено продовжує театральній сезон 2021—2022 року.

Bravo, Teatro!