Олена Медведик сьогодні додаткового представлення у Ренійській громаді не потребує. За час роботи в районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (з 2012-го на посаді провідного спеціаліста, а з 2017-го — два роки директоркою) вона не тільки здобула широку популярність серед місцевого люду, а й завоювала авторитет та повагу. Тому, напевно, й засновник ТОВ «Долинське-Нова» Андрій Іванов у 2019-у, не сумніваючись, запропонував їй посаду менеджера по роботі з пайовиками.

Я тоді поцікавився в Олени, чи не боязно їй було погоджуватися, бо ж як-не-як сільськогосподарська галузь для неї — абсолютно нова сфера.

— Ні, не боялася, — відповіла вона, — оскільки менеджер по роботі з пайовиками — це, перш за все, робота з людьми. А працювати з людьми я люблю. Я взагалі дуже люблю людей. Та й до того ж уже добре знала Долинське і багатьох його мешканців. Розуміла, що ця робота дуже відповідальна, але мені не звикати брати відповідальність на себе. Була впевненість, що зроблю все, аби виправдати довіру Андрія Ігоровича: працюватиму відкрито, чесно, до людей ставитимуся справедливо і всіляко їм допомагатиму у вирішенні їхніх життєвих проблем.

Готуючись писати цей матеріал, я знову запитав Олену, чи не страшно їй було цього разу погоджуватися на керівництво підприємством, і чи виправдала, на її думку, менеджер Медведик висловлену їй довіру.

— Ви ж знаєте, що я не вмію лукавити. Так-от ніколи не думала, що мені, жінці, та ще, скажемо так, не місцевій, надійде така пропозиція. А якщо надійшла, то, виходить, я не підвела Андрія Ігоровича. І хоча, на жаль, не завжди вдавалося вчасно вирішити ту чи іншу проблему (як усього підприємства, так і деяких пайовиків), сподіваюся, що загалом люди залишилися задоволеними моєю колишньою роботою. Хочу, щоб і пайовики, і працівники підприємства, і засновник не мали нарікань на мою роботу й на посаді директора.

— Олено Олексіївно, сьогодні у керівне крісло рвуться, мабуть, хіба що божевільні. Погодитися обійняти таку посаду, коли підприємство тільки починає відроджуватися, коли в країні йде війна, коли знову посуха, коли ціни на пальне, добрива, запчастини підскочили в рази... Стільки проблем... Це ж ким треба бути, щоб добровільно кинути себе в пекло з попереднього «теплого» містечка?

— У мене справді було, як ви висловилися, «тепле» містечко. Але воно було «теплим» порівняно з нинішньою посадою. Це я зрозуміла в перші ж дні роботи у новому статусі. Та й зарплата колишня була непоганою. А, головне, у мене було повне взаєморозуміння з пайовиками, керівником підприємства і з усіма фахівцями. Робота, як то кажуть, клеїлася, були деякі плани на майбутнє. Тому пропозиція очолити підприємство — як грім серед ясного неба. Я не очікувала такого, ніколи й не думала про це. Це, по-перше. А, по-друге, якщо чесно, все ж трішки здрейфила, бо, як ви самі помітили, у цей важкий час, та ще й жінці, матері двох дітей, звалити на себе таку ношу…

— Чого злякалися найбільше?

— Найбільше — відповідальність. Я ж досить добре знаю, в якому становищі нині господарство, що коїться у країні загалом, і в аграрному секторі зокрема. Дні, які Андрій Ігорович дав мені на роздуми, повірте, були найважчими, а ночі — найбезсоннішими у моєму житті. Зрештою, зваживши всі «за» і «проти», порадившись з близькими та деякими фахівцями підприємства, дала згоду. Вважаю, що я божевільна, але в хорошому сенсі цього слова. Просто, як і будь-якій нормальній людині, мені захотілося ще раз довести самій собі, що я зможу впоратися зі складнішою роботою, яка полягає в тому, щоб продовжити повертати господарству його колишню славу і, не в останню чергу, довести, що і в аграрному секторі жінка може бути лідером підприємства.

Ви ж прекрасно знаєте, як ставляться до жінок-керівників. Особливо в сільській місцевості. Я допускала, що і в Долинському будуть ті, хто скептично подивиться на моє призначення.

— Пояснюється це, як на мене, стереотипами, які й досі, на жаль, існують у поглядах на жінок. Відповідно до них жінка насамперед повинна бути матір’ю, дружиною, господинею, а вже потім — професіоналом. Трапляється й таке, що члени сім’ї проти фахового зростання жінки, оскільки це вимагає колосальних затрат ресурсів, адже жінкам треба зробити вдвічі більше, щоб довести свій професіоналізм. Тому для жінок важливо не тільки знайти, а й навчитися зберігати баланс між особистим життям і роботою. Але завжди в будь-якій справі важливо любити те, що робиш, робити якісно, на совість, постійно вчитися новому і не зупинятися на досягнутому…

— Повністю згодна з вами. Саме так і намагаюся чинити. І все, що роблю, роблю від чистого серця. Думаю, що пайовики і працівники ТОВ «Долинське-Нова» в цьому змогли переконатися, коли я працювала менеджером. Переконаються і тепер, коли я вже на новій посаді. Тільки-но відчую, що не справляюся з покладеними на мене обов’язками, сама напишу заяву і піду.

— Уже два місяці, як ви очолили підприємство. Чи вдалося зібрати команду однодумців?

— А мені її збирати не довелося, вона згуртувалася до мене. На підприємстві все своє життя працюють професіонали справи та патріоти села: головний агроном Микола Іванович Черня, головна бухгалтерка Катерина Петрівна Куртєва... У бухгалтерії всі дівчата — дуже відповідальні і знаючі фахівці. Та й у цілому в колективі всі працюють сумлінно, тому що порядні і відповідальні. У ТОВ «Долинське-Нова» згуртований колектив професіоналів. Є взаєморозуміння. Я впевнена, що разом ми, попри важкі часи, зробимо господарство ліквідним, щоб воно вийшло на передові позиції в області. Таке завдання ставив засновник і перед двома попередніми керівниками, таке ж поставив і переді мною.

— Як працюється на новій посаді, не важко?

— А де легко? Нічого. Крок за кроком, спільно, навчаючись одне в одного і підтримуючи одне одного, будемо йти до окресленої мети.

— Але зробити це буде вам, Олено Олексіївно, дуже нелегко в умовах війни, нестабільності, мінливості ситуації в економіці…

— Знаю. Але розумію, наскільки важлива сьогодні для країни, яка стікає кров’ю, стабільність, як важливо виростити високий урожай, зробити все, щоб не допустити продовольчої кризи і, боронь Боже, голоду. Через розв’язану росією війну проти України в нинішньому році не всім сільгосппідприємствам вдалося засіяти площі під урожай зернових, багато полів «зорані» вирвами від бомб і снарядів... Тож на аграріях півдня Одещини лежить, я б сказала, подвійна відповідальність — попрацювати не тільки за себе, але й за тих, хто цієї можливості позбавлений через трагічні обставини.

Утім, якщо подивитися на ситуацію в аграрному секторі загалом, оцінюючи те, що відбувалося упродовж останніх десятиліть, то тут доречно дорікнути: «За державу прикро». На думку багатьох сільгоспвиробників, нововведення в галузі були спрямовані не на розвиток, а на знищення. Не мені вам і селянам розповідати, до чого призвели горбачовська «перебудова» й подальші реформи у сільському господарстві, які стартували на початку 1990-х. Все було зруйноване, розграбоване…

— Звідки знаєте про реформи минулого століття, адже ви для цього досить молода?

— Багато відповідної літератури почала читати, тільки-но стала менеджером. І зараз читаю. Часто спілкуюся з аграріями, які працюють у галузі не один десяток років…

— То що, вам не подобаються реформи в аграрному секторі?

— А кому вони подобаються? Вся країна вже четвертий десяток років говорить можновладцям, що справжні реформи, в тому числі і в освіті, і в медицині, — це не те, що ви робите. Але нас з усіх трибун переконують: мовляв, усе, що відбувається, — правильно і робиться в ім’я нашого світлого завтра. Нема гіршого, коли влада нехтує громадською думкою.

— Що потрібно, на ваш погляд, щоб ситуація змінилася на краще?

— Найперше, щоб якнайшвидше закінчилася війна. І закінчитися вона повинна тільки перемогою України! Щоб влада після війни перестала красти, поважала і цінувала людей не на словах, а насправді. І, звичайно ж, потрібна робота з повною віддачею кожного, й особливо наших слуг народу, президента, міністрів. Це якщо коротко.