Цьогоріч харківський видавець Олександр Савчук перевидав книгу нашого знаменитого земляка-мецената ХІХ-ХХ ст., уродженця села Перешори Євгена Чикаленка (1861–1929) «Розмови про сільське хазяйство».

Ретроспективне видання складається із п’яти книжок – п’яти розмов про основи ведення сільськогосподарської діяльності, призначених українським селянам.

Перша брошура «Чорний пар і плодозмін» вийшла друком у 1897-у в Одесі накладом 10 тисяч примірників. П’ять років знадобилося, щоб ця книжечка отримала «зелене світло» від влади. В умовах абсолютної заборони української мови, у часи дії Емського указу і Валуєвського циркуляру з офіційного дозволу уряду Російської імперії друк був дозволений, оскільки «малоросійський селянин не розуміє російської мови, проте зміст книги має особливу цінність».

Перший аграрний порадник розійшовся за місяць, що надихнуло Є. Чикаленка на написання серії брошур: «Худоба: коні, скотина, свині та вівці», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград» і «Сад». Написані доступною українською мовою, «Розмови» за свою практичність мали величезний успіх серед селянства. Агробестселер — другий за популярністю після «Кобзаря» — перевидавався півмільйонним тиражем, востаннє – на початку 1920-х.

Нинішній наклад становить поки що тисячу екземплярів. І є пошануванням світлої пам’яті видатного українця, відомого громадського діяча, благодійника, мецената української культури, агронома, землевласника, видавця, публіциста, одного з ініціаторів скликання Центральної Ради Євгена Харлампійовича Чикаленка.

Упорядником перевидання стала громадська діячка, волонтерка, власниця туристичної агенції «Київські фрески» Анжела Савченко. За словами видавця Олександра Савчука, саме вона — безпосередній організатор інтелектуальних манд-рівок Україною, зокрема на малу батьківщину Євгена Харлампійовича у Перешори, — й запропонувала перевидати всі п’ять книг під однією палітуркою. Підготовка видання почалася ще у жовтні минулого року, а друкувалося воно у Харкові вже під час повномасштабного вторгнення. Презентація відбувалася у Києві, а коли прозвучала повітряна тривога, продовжувалася уже в бомбосховищі.

Завдяки А. Савченко та фінансовій підтримці небайдужих українців, чиї імена зазначено у книжці, «Розмови» повернулися у культурний простір України. Кошти від продажу перших 100 примірників ініціаторка проєкту передала Благодійному фонду Сергія Жадана для відновлення Харкова.

У передмові Анжела Савченко зазначає: «Народжений у степах, викоханий степами, Чикаленко з дитинства — ні, не з молоком матері – від діда-батька успадкував любов до праці на землі, хліборобства, традиційного для степової території вівчарства, поширеного на півдні виноградарства. А з ними — шану до людей і землі, народних традицій, українського слова».

Сільське господарство залишалося основною занятістю Євгена Чикаленка упродовж всього життя в Україні, джерелом статків родини, інвестиціями у розвиток української справи і видання єдиної української щоденної газети «Рада». Землевласник з університетською освітою, активний громадський діяч, тісно спілкуючись із селянами, розумів, що ключова проблема несформованої нації у відсутності доступу до освіти й знань рідною мовою.

Перша книжечка «Чорний пар і плодозмін» — успішний результат новаторських практик молодого господаря з обробітку степових чорноземів у посушливі літа. Як згадувала одна з до-ньок Євгена Харлампійовича, дома тільки і розмов було, що про «чорний пар». Окрилений успіхом, Євген Чикаленко продовжив роботу над серією «Розмов про сільське хазяйство»…

Поразка національних визвольних змагань за вільну Україну століття тому змусила Євгена Чикаленка емігрувати до Галичини. Останнє десятиліття життя великого українського землевласника, землі якого були націоналізовані більшовиками, минало у крайній бідності й хворобах в Австрії, пізніше — Чехії. Біль і постійна тривога за родину, найближчих друзів, що залишилися в більшовицькій Україні, не полишали його ні на хвилину, як і тривога за Україну, що не відбулася. Помер Великий Українець 20 червня 1929 року. Не було видання на емі-грації, яке б не відгукнулося скорботним словом про Євгена Чикаленка, не вшанувало його, не згадало його особливих заслуг перед Україною. Вже наступного року на Академічному домі у Львові, спорудженому коштом Чикаленка, з ініціативи митрополита Андрія Шептицького було встановлено й освячено пам’ятну дошку.

– Натомість на «великій Україні» Чикаленкові судилося століття забуття. І лише наприкінці ХХ — початку ХХІ століття видавництво «Темпора» видало Чикаленкові «Спогади», декілька томів «Щоденників», що є не лише особистими мемуарами, а особливо цінною хронікою історичних подій, характеристик визначних і маловідомих постатей, аналітикою доби. Так ім’я видавця «Ради», (не)відомого громадського діяча поволі почало пробиватися в український простір. Проте й досі залишається незнайомим переважній більшості українців, — зазначає Анжела Савченко. — Лише до 160-річчя від дня народження Євгена Харлампійовича у с. Мардарівка По-дільського району відкрито перше в Україні погруддя видатному землякові. Поруч із найрід-нішим серцю Кошарбадом (як називав Чикаленко рідні Перешори), в місцях, що завжди ставали йому надійним прихистком у найскрутніші часи, де закопана його пуповина, де покоїться прах найрідніших.

«Про маєтки свої (щиро кажу) й забув; часом ваблять мене (смішно сказать!) коники-цвіркуни, які літом ночами задають свої розкішні концерти в селі на Херсонщині! Коли одного разу я почув їх в полі коло Рабенштейну, то мене обхопила така туга за нашим (не моїм!), а за нашим Херсонським степом, що я того вимовити Вам не можу. Я не знаю, чи траплялося Вам чути отих коників-цвіркунів, а я ліпшої музики на своїм віку не чув; тут вони співають якось грубо, наче цикади, а наші ніжно, ніжно… Ех, не чувати мені вже їх! От тільки за ними я сумую і більше ні за чим» (з листа Є.Чикаленка до В. Винниченка 17.01.1924 р.).

Перші екземпляри з невеличкого накладу перевиданих «Розмов» помандрували у місця, певним чином пов’язані з життям і діяльністю Євгена Чикаленка. Зокрема, це Історико-художній музей імені Є.І. Столиці в Ананьєві – колишньому центрі повіту, до якого належали Перешори і де директор Олександр Шхалахов облаштував експозицію, присвячену Євгенові Харлампійовичу; Музей видатних діячів української культури в Києві; Краєзнавчий музей Кропивницького (в колишньому Єлисаветграді Чикаленко навчався у реальному училищі, остаточно українізувався і заприятелював на все життя з братами Тобілевичами); Пирятинський краєзнавчий музей, де у 20-х роках минулого століття працював Петрусь Чикаленко і куди ним було передано цінні речі з родинної садиби у Кононівці (на той час Пирятинської волості); Харківський історичний музей імені М.Ф. Сумцова (адже Євген Чикаленко був студентом Харківського університету), а також численні культурні осередки та бібліотеки України, насамперед Одещини.

Ця книга є історико-культурною пам’яткою дивовижної і недооціненої доби – періоду творення української нації, коли вперше в історії України поруч із культурницькими питаннями порушуються питання економічні й соціальні та пропонуються шляхи їх вирішення. Водночас це своєрідний екскурс в історію українського модерного сільського господарства — епохи переходу до використання техніки, нових технологій обробітку землі, догляду за худобою (в тому числі вакцинація тварин), становлення і розвитку української кооперації.

Ділячись перспективними планами стосовно популяризації величної постаті Є.Х. Чикаленка та його спадщини, Анжела Савченко зазначила, що насамперед це презентації «Розмов» онлайн й офлайн для музеїв, бібліотек, громад, навчальних закладів; пошук родинних документів та артефактів; поїздка в Прагу і Подєбради на могилу Євгена Харлампійовича; копітка робота над створенням музейних куточків у Кононівці, Пирятині, Мардарівці, Києві, а також увічнення його імені у топоніміці наших міст та сіл.

Попри війну книга мандрує майже в усі куточки України до зацікавлених читачів. Одна з них, Олена Кобілюк, написала у Фейсбуці: «Розмови про сільське хазяйство», нарешті вони в мене в руках, дякую Анжелі Савченко. Відчуття з перших сторінок таке, неначе просто сидиш поряд з Євгеном Чикаленком і ведеш розмову…».