Любити золотих комашок — невтомних бджілок, яких ще називають комахами Божими, Сергія Мироненка з раннього дитинства привчав тато Василь Онисимович. Його ж благословив на бджолярство також батько. Отак, з покоління у покоління — від діда Онисима і прадіда Євдокима, передалася солодка спадщина разом з тонкощами дивовижного ремесла «пастуха бджіл» нащадкові славного роду Мироненків із Новоселівки.

Власна пасіка із шести бджолосімей — подарунок батька — з’явилася на обійсті молодого вчителя математики і фізики Сергія Васильовича у 1983 році, коли він з дружиною, вчителькою початкових класів Ларисою Леонідівною і малолітнім сином Миколою повернувся працювати у рідну школу. Відтоді подружжя педагогів плекає не лише сільських і своїх дітей, а й дивовижних та працьовитих комах, щороку збільшуючи пасіку на кілька вуликів. Ще два десятки бджолосімей додалося, коли голова родини Василь Онисимович Мироненко відійшов у вічність.

— У селянській сім’ї мого діда Онисима виховувалося семеро дітей. П’ятеро синів були майстровитими столярами, разом з іншою живністю тримали й па-сіки. По лінії матері Галини Григорівни також бджолярів вистачало, — розповідає Сергій Мироненко. — Так повелося у роду — змалку привчати дітей не цуратися ніякої роботи, у тому числі й на пасіці.

Більше сорока вуликів нараховує тепер пасіка сільського педагога, ташуючись серед доглянутих господарем фруктових дерев, що на самій околиці Новоселівки. А садок у Мироненків також славний: яблуні, сливи, вишні, груші, горіхи. І біля них теж походити треба, рятуючи від шкід-ників, а коли щедро вродить, то наварити варення, закрутити компоти. Бо ж дарами пасіки й саду, окрім 40-річного сина Миколи і 35-річної доньки Наталки, полюбляють ласувати четверо внучат і молодша донечка Мироненків Даша, яку лелеки неждано-негадано принесли подружжю 18 літ тому.

Походжаючи пасікою і спостерігаючи за працелюбними бджілками, серед дерев можна надибати на старовинні жорна. Колись — запорука благополуччя кожної селянської родини, нині ці старовинні кам’яні артефакти стали оберегом пасіки та обійстя, як у давнину конячі черепи. Сергій Васильович пояснив, що відшукав і зберіг жорна, щоб діти знали, як колись жили люди.

Краєзнавство — ще одне захоплення педагога і пасічника. У дитинстві, пасучи череду корів, малий Сергійко у полотняній торбинці приносив додому глиняні черепки та різне залізяччя, вимиті дощами у рівчаках і на місцях, уже зниклих з мапи хуторів та поселень. Потім до його колекції додалися інші речі повсякденного вжитку українських селян. Щось цікаве приносили школярі. А коли Сергій Васильович очолив освітянський заклад, з його легкої руки у школі з’явився прекрасний історико-етнографічний музей, де кожна допитлива дитина може сьогодні дізнатися про життя-буття свого рідного села та славних земляків. Водночас класи, кабінети і шкільні коридори прикрасили вишукані пейзажі й натюрморти, що вийшли з-під пензля художника-самоуки Сергія Мироненка. Нині ж велика колекція картин оздоблює його затишну хатину. Чимало творів подарував рідним і друзям.

На жаль, останні чверть століття чоловік не малював. Лишень недавно, десь дев’ять літ тому, знову сів за мольберт, щоб зберегти на полотні мінливу красу рідної природи, золотавих бджілок на розквітлих соняхах, цікаві сценки із сільського життя. Найкраще Сергієві Васильовичу твориться на світанку, в духмяному саду, коли вранішні промінці сонця ведуть бджіл за нектарним взятком на розквітлі соняхові, гречані, ріпакові поля, в акацієві лісосмуги чи на степове різнотрав’я. Летіти їм недалечко, якраз за околицю села.

По-особливому, гармонійно і колоритно виглядали живописні полотна пасічника, коли він розставив їх для огляду біля вуликів у саду. На цей вернісаж завітали навіть бджілки. Здивовано облетівши намальовані соняхи і букет бузку, знову подалися у своїх справах. Буває, летять бджілки і на звук музики, коли надвечір, впоравшись по господарству, багатогранний на таланти сільський інтелігент вплітає у хор цикад свої задушевні композиції, виконуючи їх на гармошці чи синтезаторі.

Ділячись секретами бджолиного ремесла, Сергій Мироненко розповів, що найгарячіша пора для пасічника — медовий сезон, який триває з весни до осені. У кращі роки він збирав тонну і більше меду. А з початком вересня починає готувати пасіку до зимівлі. Для підгодівлі бджолосімей залишає лише мед. Цукор не використовує майже три десятки років. Завдяки природному харчуванню бджоли виходять із зимівлі сильними і здоровими.

Пасічник з діда-прадіда наголошує, що бджільництво — це і захоплення, і вагомий приробіток до сімейного бюджету, і вдячна, необхідна для всіх справа.