Він не залишив по собі філософської школи, але його учнями є всі ми, українці. Адже він був першою усвідомлено Вільною Людиною на цій землі.

3 грудня сповнилося 300 років від дня народження Григорія Сковороди

У масовому сприйнятті він залишається скоріше літературним персонажем, такою собі постаттю з оповідей про славне і давнє минуле, якого насправді, може, й не було Таким його зробили не так час, як викладачі, з їх радянською ще манерою трактування історичних персонажів. А попри те, мандрівний мислитель-аскет Сковорода є творцем самобутньої системи мислення й осмислення буття, причому без використання десятків малозрозумілих загалові термінів, через які не продертися звичайній людині. Читаючи Сковороду, ми раптом чуємо наших пращурів — так вони говорили, так писали, так думали, так звучала мова, що була українською триста років тому.

Відмовитися від багатства, аби стати вільним

Сковорода, чий 300-літній ювілей ми відзначаємо сьогодні, радше не філософ, як його заведено називати, а мислитель. «Дурень думкою багатіє», — кажуть зневажливо, але це висловлювання правдиве лише тоді, коли головною метою людини стає багатство. Сковорода за ним ніколи не гнався, хоча й мав такі можливості. Пропози-ції були заманливими — кар’є-ра при імператорському дворі, зліт до поважних посад у церковній ієрархії, зрештою безбідне життя вихователя дітей вельможних батьків. Проте Григорій Савич усе це відхиляв. Його життя і творчість — яскравий приклад того, що мудра людина може задовольнятися малим і що не статки є головним у житті.

«Чия земля? Калитчина», — мріяв герой п’єси Карпенка-Карого. Сковорода був повною протилежністю Калитці. Це немовби два полюси української мрії. З одного боку, квінтесенція накопичування, з іншого — безсрібництво, коли думка, творчість, відчуття свободи превалюють над меркантильною буденністю. Такого підходу — задовольнятися достатнім і мінімальним — не могли зрозуміти й усвідомити тодішні магнати та багатії, не розуміють цього й теперішні «володарі життя», різного штибу олігархи та скоробагатьки.

Колись автору довелося почути фразу: коли Сковорода у селянській свиті ходив Слобожанщиною, тоді ж у Кенігсбергу Еммануїл Кант писав «Критику чистого розуму». Йшлося про те, що не можна порівнювати, ставити на один рівень «селянського» філософа і міського мислителя з університетською освітою. Насправді обидва вони, і Кант, і Сковорода, і багато їхніх сучасників, майже одночасно поставили собі питання, що лежить в основі людського розуму та мислення, як відбуваються ці процеси. І кожен з них відповідав по-своєму, з огляду на ті обставини і тих людей, які оточували філософів Нового часу. Що ж до освіти та освіченості, то Сковорода точно не поступався колезі з Кенігсбергу.

Епоха Григорія Сковороди — це часи, коли у масовій свідомості поняття особистої свободи було відсутнє. Свобода могла бути пов’язана лише зі станом, у якому людина народилася. Навіть особисто вільний селянин, міщанин, козак або шляхтич були пов’язані масою сус-пільних і станових зобов’язань — працювати весь світовий день, виступати у похід за першою вимогою начальників, виконувати якусь службу при дворі магната або царя чи короля. Ба навіть царі й королі були оплутані павутинням династичних зобов’язань — обов’язково завести спадкоємця, одружитися в інтересах держави і династії, щодня відвідувати храм та ревно молитися.

Обрати свободу, незалежність від зобов’язань, а отже можливість щодня і щогодини наражатися на образи, нерозуміння, відчуження суспільства — сміливий крок навіть у наші часи, а що вже й казати про відстань у триста років... Обираючи мандри як спосіб життя, людина свідомо обирала злидні і голод. Це й була плата за Свободу. Звісно, не завжди достатня, але точно — необхідна.

Останній у Європі «античний філософ»

Григорій Сковорода був дуже нехарактерним філософом, як на його епоху, та й на будь-який інший історичний проміжок часу, якщо розібратися.

Філософ у нашій стандартизованій уяві мав би виглядати охайним дідусем, що сидить у кабінетному затінку, зі стосами книжок на столі, розмірковує про якісь віддалені від реального життя навіть не матерії, а ефірні сукупності та сипле зарозумілими термінами. За великим рахунком, уся європейська філософія ґрунтується на творах античних мудреців, які мали час і натхнення розмірковувати над сенсом буття та тим дивним процесом, який ми називаємо людським мисленням.

Сковорода мав доступ до цих джерел людської думки, та замість інтерпретації античного й середньовічного спадку мислення і роздумів про мислення створив свою, цілком унікальну філософську концепцію, яка не мала аналогів, принаймні, серед його сучасників. За рівнем усві-домлення та трактування буття, за його біо-графією та вчинками Сковороду можна віднести до остан-нього спалаху справжньої античності серед цілком феодальної дійсності, що його оточувала. Знаменита діжка Діогена та блукання Сковороди — зречення від привабливого світу, але не як страждальця та мученика, якому неодмінно воздається, а як прагнення до свободи вчинків та думок, не пов’язаних з матеріальними благами.

Біографія, версії та запитання

Офіційні джерела вважають, що Григорій Савич Сковорода ніколи не був одруженим і не мав нащадків. Водночас існує непідтверджена версія, що в його біографії був епізод таємного вінчання з дочкою ізюмського поміщика Юрія Ковбаси, але заможні батьки примусили молодих зректися шлюбу. Ім’я ймовірного сина Григорія Савича — Григорій Ніцкевич, за прізвищем офіційного чоловіка Ковбасової доньки, яка померла невдовзі після втрати коханого та народження сина. Можливо припустити, що саме цей трагічний епізод і став поштовхом для Григорія Сковороди полишити той світ, який не лише «ловив його і не впіймав», але й жорстоко обійшовся з його коханням і долею.

Його біографія багата на загадки, які досі чекають своїх дослідників та відкривачів. Зокрема, ще однією цікавою і цілком ймовірною версією є те, що по материнській лінії Сковорода походить, ні багато ні мало, з роду кримських ханів. Дівоче прізвище його матері Пелагеї — Шангіреєва, з козацького роду. Проте перехід кримських татар у козацький стан та у християнство не було чимось незвичайним у часи, коли національності як такої не існувало, її заміною було підданство та віросповідання. Переходячи в інше підданство, а саме це довелося зробити предкові Сковороди Шан Шан-гірею, люди нерідко міняли й релігію. У будь-якому разі інакше складно пояснити блискучий початок кар’єри майбутнього філософа при імператорському дворі у Санкт-Петербурзі, де його було зараховано до імператорської капели та відкрилися двері багатьох дворянських будинків столиці.

Наполегливе бажання батьків дати простому, здавалося б, козаку пристойну освіту, подальші подорожі Сковороди до Європи, де він провів п’ять років, запрошення його до виховання дітей у заможних та дуже впливових родинах також свідчить на користь цього цілком імовірного припущення. І це дуже символічно, що у постаті «руського Сократа» — так називали Сковороду сучасники — поєдналися два народи, які складають автентичну основу сучасної України: українці та кримські татари.

Якою мовою думав Сковорода

Під час навчання у Києво-Могилянській академії Сковорода опанував давньогрецьку мову, латину та іврит, був знайомий з працями філософів і богословів. Крім філософських діалогів, писав вірші, співав та грав на де-кількох музичних інструментах. Його листи, які збереглися, є зразками епістолярного жанру тієї епохи. Про педагогічний талант Григорія Савича свідчить те, що його вихованець Василь Томара (нащадок козацьких родів Лизогубів та Кочубеїв) став одним із найвидатніших дипломатів свого часу та згадувався засновником політичного консерватизму Жозефом де Местром у його книзі «Вечори у Санкт-Петербурзі». А ще Сковорода був одним вз небагатьох, можливо, і єдиним викладачем катехизису для семінаристів, який не прийняв чернечого постригу, але був запрошений до викладання.

Тарас Шевченко, співець і творець іншої епохи, не надто прихильно відгукувався про Сковороду, але це радше стосувалося різного відчуття епохи (ціле століття!) між великим поетом і великим філософом України. Час Сковороди — це коли імперія ще формувалася, щоб у часи Шевченка стати вже відгодованим монстром, за життя Сковороди конче потребувала освічених людей, які б склали майбутню еліту та виховали її. Саме тому Сковорода був таким затребуваним.

Цікаво і характерно, що якщо його філософські твори написані мовою, яка є своєрідним переходом від церковно-слов’янської до ще не існуючої літературної російської, то вірші не залишають питань щодо того, яка мова була для нього рідною та близькою:

«Стоїть явор над горою, / Все хитає головою. / Буйні вітри повівають, / Руки явору ламають. / А вербочки шумят низько, / Волокуть мене до сна. / Тут тече поточок блізько; / Видно воду аж до дна. / Нащо ж мені нарікати, / Що в селі родила мати, / Нехай у тих мозок рветься, / Що високо в гори дметься. / А я буду собі тихо / Коротати малий вік, / Так минеть мене все лихо, / Буду щаслив чоловік».

Щастя думати, як жити

Філософський спадок Григорія Сковороди, його роздуми про стосунки божественного і людського, про їхню взаємодію та висновки з цього зіткнення потребує окремого розгляду й розлогих коментарів учених.

Сковорода, згідно з висловлюванням Протагора, що людина є мірою всіх речей, приходить до думки про те, що людина є й початком і кінцем будь-якого філософствування. «Однак людина, яка є початок і кінець всього, всякої думки і філософствування — це зовсім не фізична чи взагалі емпірична людина, а людина внутрішня, вічна, безсмертна і Божественна».

У «Розмові про премудрість» цікавим є сюжетний хід, згідно з яким людина звертається до Софії (премудрості) з питаннями про істину та буття. Софія відповідає, та раптом читач розуміє, що, можливо, Софія не є тою, за кого себе видає. Таким чином розкривається природа «безпочаткової істини», пошук якої пов’язаний з пізнанням людиною самої себе.

Чому росіяни «залишили» Сковороду українцям?

Цікаво, що радянська влада, яка у пароксизмах русифікації усього, що підпадало їй під руку, намагалася привласнити собі будь-які надбання та будь-які знакові постаті поневолених народів, «віддала» Сковороду Україні й українцям.

Григорій Сковорода аж надто не вписувався в офіціоз, його твори, навіть написані російською мовою, подібно до творів Шевченка, виблискували україн-ством, були питомо українськими як у смислі пошуку свободи і прагнення до свободи, так і тим, що вони були природним продовженням та доповненням його мандрівної біографії.

Світ імперії, світ радянщини, світ сучасної росії не зловив Григорія Савича Сковороду. Його дух, здається, досі мандрує степами Слобожанщини, перелітає з вільними вітрами на Буковину і Галичину, відвідує Поділля і Волинь, милується степами Таврії, щоб знову повернутися на рідні для нього Полтавщину та Харківщину.

Дмитро Багалій писав: «Загальний сенс життя Сковороди цілком сходиться з його вченням». Жити як думати, не розриваючись зсередини, насправді потребує великої мужності та іноді зречення від принад навколишнього світу. Триста років, що минули від дня народження Сковороди, — це дуже багато, навіть якщо дивитися на них з точки зору ретроспективи. За ці роки ім’я Сковороди та його творчість не втратили ані свого значення, ані цінності для сучасного покоління, для усіх, хто любить свободу і любить мислити. Григорій Сковорода не залишив після себе філософської школи в академічному сенсі, але його учнями у певному розумінні є всі ми, українці. Адже він був першим, у сучасному розуміння цього терміну, філософом України і першою усвідомлено вільною людиною на цій землі.

Джерело:

https://www.ukrinform.ua.