У ці грудневі дні колектив нашої редакції вшановує пам’ять Великого одесита і Великого українця Святослава Йосиповича Караванського. Народжений 24 грудня 1920 року в Одесі, він відійшов у вічність 17 грудня 2016-го у далекому Балтиморі. Здолав довгу і вкрай важку, але пряму, цілеспрямовану, незворотну життєву путь. Із своїх майже 96 років на рідній землі, передовсім в Одесі, провів лише третину (дитинство-юність і п’ятилітній проміжок між першим та другим арештами), решту — на чужині: третину — в печорсько-магадансько-колимсько-мордовських гулагах, ще третину — у вимушеній заокеанській еміграції. Громадсько-політичний діяч, правозахисник і правдоборець, мовознавець, поет, перекладач, публіцист — людина, фокусом життя якої, за словами колишнього очільника Світового конгресу українців Аскольда Лозинського, була Україна.

Чи є якісь дива на світі? Умудрений досвідом і загартований випробуваннями, Святослав Йосипович відповідав, що ні, нема, й тут же уточнював: «Хоч, правда, є диво: Україна. Встає з колін. Це найголовніше. Слава Україні!». Завдяки таким будителям-подвижникам, як Караванський, Україна і вставала з колін. Щоби нині як моноліт протистояти, за його давнішим визначенням, «фашистській державі, подібній до ІІІ Райху Гітлера», — росії, виборюючи свою свободу й незалежність і захищаючи весь цивілізований світ від тепер рашистської чуми. І нема жодних сумнівів: виборе, захистить, переможе!

У нас, журналістів «ЧН», до Святослава Йосиповича особливе ставлення. По-перше, у згаданому вже короткому проміжку між ув’язненнями, а було це на початку 1960-х, він працював у тодішній «Чорноморській комуні» літературним редактором і наполегливо агітував, ходячи від квартири до квартири, за передплату єдиної в Одесі україномовної газети. По-друге, через сорок років потому, в

2010-у, коли місцевий намісник Януковича затіяв «спецоперацію» із закриття «бандерівських», «націоналістичних» «Чорноморських новин», Караванський із далекого Дентона одним з перших підняв голос на захист нашого видання, ба більше — пожертвував на його підтримку свої скромні заощадження. Звісно, таке доброчинство ніколи не забудеться.

Як не забудуться і наснажливі, дороговказні для кожного, хто працює зі словом, такі його програмні поетичні рядки:

Кинути слово, щоб бомбою стало!

Кинути слово, щоб душі трясло!

Кинути слово, щоб всіх хвилювало!

Кинути слово — моє ремесло!

Думку подати, щоб совість будила!

Троїла мужність, скородила зло!

Щоб маяком невгасущим світила!

Думку подати — моє ремесло!

Кинути слово і думку подати!

Гостру, як бритва, прозору, як скло!

Муку страшну і жорстоку зазнати!

Світ оновити — моє ремесло!

Вічна пам’ять Великому одеситові і Великому українцеві!

«На схилі року відзначаємо високий ювілей людини, котра, як мовиться, ще у свою світанкову пору свідомо стала на шлях боротьби за вільне, самостійне життя рідного краю», — так починав свою розповідь про Юстину Михайлівну Джурин-Плотицю, більше знану всім як пані Юлія, заслужений журналіст України Роман Кракалія. Ця розповідь присвячувалася 90-річчю нашої славної землячки, зв’язкової Української повстанської армії, яка за участь у боротьбі проти того ж, що й нині, агресора-окупанта провела молодість на засланні. Два дні тому, 27 грудня, Юлії Михайлівні сповнилося 95. Найбільшим подарунком до цього поважного ювілею стало вшанування її медаллю з нагоди 80-ліття УПА.

Пані Юлія — давній і відданий друг нашої газети. Того ж таки вже далекого, дуже важкого для «Чорноморки», 2010 року вона разом з посестрами-пенсіонерками щомісячно переказували кошти на підтримку українського часопису. Робили це зі своїх скромних пенсій, вочевидь, обмежуючи себе в чомусь задля важливішої, з їхньої точки зору, справи — захистити рідне слово в Одесі від «русского мира», який тоді, за владарювання «регіоналів», особливо тут, на півдні України, активно вкорінювався й агресивно наступав.

Спасибі вам, Юліє Михайлівно, за мужню й несхитну позицію! Здоров’я ще на багато літ!

У ці фінальні для року, що минає, дні закінчилася відповідальна, а то й визначальна для нас, газетярів, пора — передплатна кампанія на прийдешній, 2023-й. Чи поріділи наші ряди, а чи стали щільнішими — не сьогодні-завтра взнаємо. Звісно, хотіли б, щоб читачів «Чорноморки» побільшало. Хоч і розуміємо, як то непросто в час війни заощадити гроші ще й на передплату. Тому дуже вдячні кожному і кожній, хто залишився з нами чи приєднається до нас у наступному році. Особлива ж подяка тим, хто оформив передплату не лише собі, а й іншим, у кого такої змоги нема. За приклад тут — Віктор Петрович Чеголя. Слова ще одного нашого знаменитого земляка Євгена Чикаленка про патріотизм до глибини кишені стали для нього керівництвом до дії, й ось уже кілька років поспіль цей доброчинець передплачує нашу газету для малозабезпечених. На 2023-й зробив це аж для сімох. Велика дяка вам, пане Вікторе, за патріотичне благодійництво!

Давньою читачкою і благодійницею «ЧН» є й одеситка Галина Йосипівна Головата. Ба більше, торік вона навіть стала переможницею оголошеного «Укрпоштою» конкурсу «Я люблю передплату» й отримала суперприз — електровелосипед. Найулюбленіші її газети, а передплачує їх багато, зізналася, — «Чорноморські новини» і «Незборима нація». «Ці газети, — сказала кореспондентові під час нагородження, — допомагають нам стати свідомими громадянами, повертають нас до істинної історії, пропагують імена патріотів України. Я б назвала працю цих редакцій подвижницькою».

Дякуємо Ганні Йосипівні за гарні слова, сказані на нашу адресу. Від себе ж, зважаючи на буремне сьогодення, додамо: подвижники й герої нині всі, хто боронить нашу землю від нелюда-ворога, хто чим може і як може наближає нашу спільну перемогу, хто вірить і все робить для того, щоб своєю відвагою, своєю працею і своєю любов’ю сотворити для всього світу диво — незалежну, демократичну, великодуховну Україну.

Серед тих, хто боронить Батьківщину і словом, і зброєю, — наш побратим, один із фундаторів неформальної, але дуже дієвої, передусім у вже згадані часи репресій проти газети, Спілки читачів «Чорноморських новин» Василь Іванович Дяченко. Кандидат педагогічних наук, викладач гуманітарних дисциплін в Інституті ВМС національного університету «Одеська морська академія», старший офіцер з питань морально-психологічного забезпечення 122-ї окремої бригади Територіальної оборони України. А ще — недавній ювіляр: на Святого Миколая відзначив 60-річчя. У публікації «Із воїнства Світла» («ЧН» за 15-17 грудня) ми постаралися намалювати портрет, бодай ескізно, штрихово, цього самовідданого трудівника на ниві будівництва української державності та формування свідомого українського громадянина.

Тоді, щоправда, не сказали про ще один прикметний доброчин цього воїна і навчителя — його постійну підтримку нашого українського видання. Людина скромна .делікатна, Василь Іванович вважає таку допомогу не якоюсь заслугою, а, за Іваном Огієнком, «рідномовним обов’язком», яким повинен керуватися кожен, хто називає себе патріотом.

Фокусом життя 45-річного уродженця Одеси, доктора історичних наук Олександра Музичка, як і незабутнього Великого одесита і Великого Українця Святослава Караванського, є найсвятіше — Україна. Як ученого і як громадянина. Бо, як писав ще один видатний одесит Юрій Липа: «Для українців найголовніший меридіан світу — це той, що проходить через Україну». І не додати тут нічого, й не відняти. Дякуємо Олександрові Євгеновичу за плідну співпрацю і за допомогу у виданні газети.

І таких подвижників, лицарів українського чину, як поіменовані вище, на Одещині було і є чимало. Велика дяка їм усім!

Слава Україні!