Нині, у розпал війни, я часто згадую давню зустріч із єговістами на одній з вулиць Краматорська. Це було в часи президентства Порошенка, здається, в 2017-у. Дві літні жіночки запропонували для перегляду свою релігійну літературу. Почувши від мене українську мову і запитання: «А чи є у вас український примірник?», одна із жінок роздратовано сказала: «Вот если бы не такие нацики, то у нас и войны бы не было…». Подумав тоді: Свідки Єгови на той момент уже отримали копняка з росії (бо путін завжди дбав про монополію гундяївської церкви), а тут, на Донбасі, вони досі поводяться як ретранслятори кремлівських наративів. Що то значить: відсутність україноцентризму!

У березні 2022 року інша віруюча вразила мене деструктивністю мислення, заявивши: «А ви знаєте, що Херсонська область — це вже росія? Будемо всі виїжджати за кордон, бо у нас тут неспокійно. Вибухи, руйнування… Знаєте, мені все одно — Україна чи росія. Головне — щоб був мир!». А потім делікатно нагадала, що захисники України також грішники, бо… вбивають людей. І роз-плата у них попереду, якщо не покаються. Ця набожна таврійчанка благополучно виїхала до Німеччини з дітьми і внуками. Навіть зятя призовного віку з України випустили, бо дітей у них багато. Дітки, справді, симпатичні й чемні. Але як же бути з державницькою ідеологією? Не мати її — собі ж на шкоду.

Промовистим було протестантське богослужіння на одному з прикордонних переходів Львівської області. Коли група віруючих з Німеччини (промовляли до черги англійською, а волонтери перекладали) запропонувала взятися за руки і спільно помолитися Богові, натовп загудів: «Не треба нам локшину на вуха вішати, краще небо над Україною закрийте!». Інші вигукували: «Зброю, зброю нам дайте!». У черзі з валізами були переважно харків’яни та мешканці Запоріжжя. Галичани навіть під час війни такого «святотатства» не допустили б. Але схід є схід…

Утім, критичне мислення під час війни — це, скоріше, плюс, аніж мінус. Воно допомагає боротися із злом. Бо, справді, навіщо втюхувати українцям те, у що й самі не вірите? Якщо молитва гарантує невразливість до мін і снарядів, то чому відсутні православні, баптистські, єговістські штурмові батальйони, які безстрашно перемелювали б вагнерівців? А якщо їх нема, то, може, варто подумати над філософським забезпеченням зміни пріоритетів? Спочатку — національне, а вже потім — конфесійне. Якщо про це не думати на державному рівні, то тріщина між людьми лише поглиблюватиметься.

Пригадую видовищний відеоролик-звернення до Зеленського якогось молодого протестанта, який наголошував, що перемога прийде швидше, якщо казатимемо не «Слава Україні!», а «Слава Богу!». Цей молодий кар’єрист від релігії не подумав про те, що батьки, яким довелося ховати своїх дітей, навряд чи підтримають його заклик. Багато людей, обговорюючи прецедент, пригадали передвоєнні настанови не лише донецьких, а й навіть галицьких (!) єговістів, які принципово не носили вишиванок і засуджували гасло «Слава Україні!». Коли прийшла пора підбивати ворожі танки і закривати собою, своїми тілами українські населені пункти, ці поборники інтернаціоналізму принишкли або повтікали за кордон.

Біблійних святих з далекого минулого під час війни нам точно не потрібно. Якби вони могли вплинути на ситуацію, то вже вплинули б. Якщо відразу після Бучі було цинічне вбивство в Оленівці, кастрування воїна ЗСУ, повішення патріотки у Бердянську, то про що говорити? Тим паче, що сувора дійсність продукує своїх героїв — щодня десятками, сотнями, тисячами... І це вже наші, українські святі. А якщо за Україну загинули громадяни інших країн, то й вони цілком заслуговують поповнити собою пантеон наших Героїв.

Ось приклад із життя. Колумбійцю Камілові Маркесу (позивний «Колумбія») було 32 роки, коли він приїхав воювати за Україну. Загинув 17 липня 2022-го на Ізюмському напрямку, захищаючи товаришів від вогню ворожого танка. Каміло Маркеса описують як людину сильну, темпераментну, непокірну, навіть непримиренну, але водночас дуже шляхетну.

Рідні згадують таку історію. Коли Каміло був дитиною, до нього підійшло двоє людей, аби попросити грошей. Хлопчик не зміг не відгукнутися. Він сказав їм, щоб пригледіли за велосипедом, а сам вирішив принести тисячу песо з дому. Коли ж повернувся, то ні людей, ні його велосипеда вже не було. Перериваючи свою розмову звичними дитячими схлипуваннями, Каміло тоді говорив співчуваючим присутнім не стільки про втрачений велосипед, як про те, наскільки це все несправедливо! Але хлопчик не зламався, став нормальним чоловіком. Коли зрозумів, що війна росії проти України є несправедливою, то вирішив діяти. Бо це була вже і його війна... Третього квітня 2022-го він прийшов додому і сказав батькам, що поїде в Україну. Ніякі вмовляння не по-діяли, адже колумбієць усе спланував, і того ж вечора сів на літак.

Повоювати встиг лише чотири місяці — надто кривавою виявилася війна України із вселенським злом. Після загибелі у його домі зробили невеличкий вівтар з квітами, свічками та фотографією в українській військовій формі. Того дня рідні зібралися, щоб помолитися і попрощатися. Хоча кажуть, що Каміло насварив би їх за це, оскільки сам був… невіруючим. За словами рідних, від них пішов найдорожчий син, брат, шляхетна душа, чия остання битва проти несправедливості відбулася на території української Слобожанщини. Ось такий герой і, як бачите, невіруючий. То скажіть чесно: нам такі рідніші, чи ті, хто обмежується молитвою на прикордонному переході? І чи маємо ми право забувати славного сина Колумбії?

Можна ображатися на Папу Римського (також латиноамериканця, аргентинця), чию позицію стосовно України аж ніяк не назвеш конструктивною. Але не можна не вважати святим Каміло Маркеса. Бо у нас, українців, повинна бути своя власна шкала цінностей. А католицьким ієрархам нехай Бог буде суддею. Як і лідерам багатьох православних церков. Згадайте позицію щодо нас Сербії, Болгарії, Греції, Кіпру... Православної Грузії, нарешті. Народ грузинський — чудовий, але позиція їхньої церкви яка? На Балканах лише зараз намітилися якісь позитивні зміни, а до цього часу русофільство там зашкалювало. І рівень підтримки України був найнижчим у Європі.

Чи може толерантність і навіть повага (!) до країни, яка знищила Казань у 1552 році, Новгород — у 1570-у, Батурин — у 1708-у, яка вчинила кримськотатарський армагедон у 1944-у та чеченський — у 2000—2001 роках (ці події детально описані в книзі Анни Політковської «Друга чеченська»), якось поєднуватися із християнським світо-глядом? Звісно, ні. Що ж це за християнство, яке національні «армагедони» взагалі воліє не помічати? Це ідеологія порятунку власної шкури, а не вселенської любові. Розчарування в цій ідеології завжди було помітне серед провідників визвольних змагань. Не дивно, що науковець Альберт Разін, який у 2019 році на площі в Іжевську вчинив самоспалення на знак протесту проти знищення москвою удмуртської мови, був язичником.

Можемо довго ухилятися від щирої відповіді на поставлені запитання, але життя все одно заставить повернутися до порушеної теми. Повторюю: справа не в конфесійності, а в проукраїнськості. Національне, українське повинно стояти вище від релігійного! Лише так ми зможемо зберегти націю. Бо інакше забалакають проблему і з ослабленої України, яка на момент розпаду СРСР мала 52 мільйони населення, зроблять якусь зруйновану в економічному й екологічному сенсах, рідкозаселену державу-прокладку із 15—20 мільйонами жителів. Тому ставлення до України повинно бути мірилом рівня духовності кожного європейця, кожного громадянина світу! І ще: ми маємо право на свій Пантеон святих, і хай не плутаються під ногами різні псевдохристиянські мудрагелі...