Тарасе, знов до тебе я приходжу,

Бо ти для мене слово і закон.

Ліна КОСТЕНКО.

Всі ми сьогодні на війні, а разом з нами і Тарас Шевченко відстоює нашу свободу й наше майбутнє. Та й не може бути інакше. Як не могла інакше відбутись ця подія: традиційні Шевченківські читання в Одеській національній науковій бібліотеці, як лише в такому дискурсі. Традиційні — в щонайкращому значенні, бо це якраз одна з тих традицій, що повертають нас до цієї постаті, ще більше зближують нас із ним.

У читаннях, після емоційного перед-слова директорки бібліотеки, заслуженого працівника культури України Ірини Бірюкової, взяли участь: голова Одеської обласної організації НСПУ, доцент ОНУ ім. І.І. Мечникова Сергій Дмитрієв, доктор історичних наук, професор кафедри історії України цього ж ВНЗ Олександр Музичко, генеральна директорка Одеського національного академічного театру опери і балету, заслужений працівник культури України Надія Бабіч, продюсерка проєкту «Імерсивний світ Тараса Шевченка» (номінант на Національну премію імені Тараса Шевченка) Наталія Делієва, доктор філософії Валентин Довгочуб, культуролог Тетяна Ананченко, художниця, старша викладачка кафедри образотворчого мистецтва ПНПУ ім. К.Д. Ушинського, авторка виставки однієї картини «Вічний наспів» Світлана Крижевська. Також виступили артистки філармонії — майстер художнього слова Наталія Мойсеєва і бандуристка Софія Нечай.

Щокожної весни ми приходимо до Шевченка зі своїм вкотре оновленим та досконалішим, уже не підлітковим, а вповні дорослим розумінням — у переносному, звісно, значенні — його постаті в нашому житті — житті особистому й усієї країни. В годину спокійну (хоча, перефразовуючи іншого поета, нам спокій тільки снився) і в час тривожного протистояння — в надії, що останнього — з одвічним нашим ворогом.

Нині ми цілковито по-новому прочитуємо Шевченка, віднаходимо у багатьох його рядках прямі відсилання у наш час. І хтозна, може, й не був би він для нас месією, якби сам не розумів цього, якби не усвідомлював, що його життєве призначення в тому й полягає, аби сказати своєму народові, хто він є, посилити його волю до боротьби з набагато сильнішим ворогом, озброїти його вірою у власні сили. Тому-то й дав таке ім’я єдиній своїй книзі — «Кобзар». Вічній для українців книзі, котра завжди для нас — поряд з Біблією. У ній — духовний код нації, який чудодійним ключем відкриває українську душу, а в ній — найдорожчі скарби: нашу любов до рідної землі, яку плекаємо, куди б не закинула нас доля, наш патріотизм, наш, властиво, український націоналізм, що містить цю велику любов поряд з ненавистю до ворога.

Так, ми сьогодні трохи інакше сприймаємо Шевченка, значно ближче, й це нове сприйняття є продовженням наших дотеперішніх розумінь всього того, що він сказав, сливе й того, що не сказав нам. І доля його Катерини — це, звісно ж, доля його України. Дев’ятнадцяте століття не могло уповні розкрити усього цього. Талантом і можливостями століття нинішнього всеявне й сокрите в цій поемі втілилося в образах нової опери, яка по-новому, а вірніше, з усією повнотою розкриває перед нами нашу прадавню духовність, всю красу і велич народу, його неви-глибної душі. Чи не в цих притаманних йому особливостях — секрети стійкости наших воїнів, котрі протистоять у рази переважаючому ворогові. Нова опера сьогодні вже дивує світ, вона генерує духовний код предків. У ній — мотиви з усіх місць, де побував Шевченко, а за ним — слід у слід — композитор, й це дуже розширило кордони літературного твору, створило широку панораму внутрішнього світу українців, що й вивело її на європейський простір. Це і є фронт нашого театру — фронт мистецький, у якому багато напрямків і стратегій.

Шевченко вчить нас любові, навчає патріотизму. За роки Незалежности ми трохи вже призабули, що це таке. 2014-й нагадав, 2022-й дав до зрозуміння, що ворог не лише там, де кров і смерть, а й тут, посеред нас. Одні гинуть за рідну країну, інші — дбають про особисту вигоду од війни. Шевченко вчить нас ненавидіти однаково тих і тих.

Ми читаємо його «Кавказ», «Розриту могилу», «Холодний Яр»… Згадаймо: хтось перейшов дорогу ворогові з повним відром, хтось усміхнувся до цариці… Та й нині ще хтось не спроможний забути московитські слова… Бо українці, мовляв, добрі, толерантні… Забудьмо. Шевченко вчить нас ненависти і любови. Два протилежних почуття, дві найсильніші емоції. Ненавистю ми захищаємо нашу любов. Наших рідних і нашу любу Україну. Ми читаємо його «Заповіт» і розуміємо: це про наш нинішній день говорить його прозірливий геній, і що прийшов, нарешті, час виконати його заповіт, час, коли потекла Дніпром вража чорна кров. Й українська шляхетна — так само: свобода, воля не здобуваються інакше.

Шевченко нам потрібен кожного дня. Кожне нове прочитання його — це крок до глибшого зрозуміння всього, що відбувається довкола нас, а відтак — крок до усвідомлення своїх дій. Та от парадокс: Шевченко не називав себе поетом, літератором, вважав себе художником. Емоції, заховані в його малярських та графічних роботах, не одразу впадають в око. У них треба зануритися, це його імерсивний простір — простір занурення в позасвіт на тих роботах. Нам доконче потрібні ті емоції. Побачити їх, зрозуміти якраз і допомагає проєкт «Імерсивний світ Тараса Шевченка», що зрідні новій «Катерині».

Якби Шевченко був зараз живий — це можна уявити? Можна уявити собі сучасний «Сон», «Розриту могилу»?.. Про що він писав би, що з ним було б? Ми бачили його на Майдані в час Революції Гідности. Бачимо тепер — у військовому спорядженні, та все одно впізнаємо — за виразом обличчя, по очах, у яких — гнів і ненависть. Його живописна Україна сплюндрована ворогом. Та Україна, яку змальовували художники до і після нього. І треба було пройти через багато сіл, змальовуючи ті старі селянські хати, такі чистенькі, такі доцільно впорядковані, з розмальованими печами, ті кросна і прядки, доріжки на чисто вимитих підлогах… Цього всього не побачити у за-хланних сусідів, котрі прийшли вбивати, грабува-ти, нищити, бо все це їм ненависне на генетичному рівні. Це була велика праця, що зрідні ми-стецькому подвигу, зрідні «Катерині», зрідні відкриттю імерсивного бачення Шевченкових картин, іншим творчим здобуткам, а передовсім — щоденній важкій ратній праці на полі бою. Ніби нічого особливого на тій картині — одній з багатьох з тієї малярської серії: жінка з кроснами, піч, песик на тканій доріжці… А за всім цим — Оленівка, Буча…

Нам нікуди не дітись від Шевченка, він говорив про минуле й сучасне, і про майбутнє також — як про вільну землю вільних людей. У той час, коли всі казали, що Україна вже закінчилась, він своїм «Кобзарем» дав українцям першу візію майбутнього, й сам вибудовував його.

Ця весна — війна… Війна, що діткнулась кожного з нас… майже кожного, та їх — дрібка, але таке життя. Ця весна — Шевченкова. І не лише тому, що продовжуються різні події, з його ім’ям пов’язані. Шевченко — так само наш воїн-захисник, він у касці з державним тризубом, під прапорами синьо-жовтим та червоно-чорним. З ним — переможемо.