В’ячеслав Тихомир — родом із села Кислиця Ізмаїльського району. На військовій службі — з 2019 року, а 24 лютого 2022-го зустрів ворога на блокпосту під Маріуполем. Про оборону міста Марії, побратимів і болючі втрати, мужність і щоденну звитягу оборонців «Азовсталі», про полон в Оленівці та свої життєві цінності він розповів в інтерв’ю «Інтенту» (https://intent.press).

Нацгвардієць В’ячеслав проходив контрактну службу, до завершення контракту залишалося кілька місяців. Але почалася повномасштабна війна. До того бував в ООС, щоправда, участі у бойових діях не брав. Попри те, що військові мали проходити регулярні навчання, так склалося, що реально солдат Тихомир, який був гранатометником, жодного разу з цієї зброї не стріляв. Перший бій, у якому довелося відразу ж опановувати гранатомет, стався в його житті 2 березня 2022 року.

— Напередодні 24 лютого я запитував у багатьох — у співробітників поліції, СБУ, мовляв, чи буде велика війна? Мені казали: «Та ти що, яка війна? Якщо щось буде, ми скажемо». Та 23—24 лютого їхніх родин у Маріуполі переважно вже не було. А потім і більшість із них самих виїхала. Рано 24 лютого старшина забіг у розташування і крикнув: «Війна!». Я спросоння подумав: яка війна, може, провокація якась? Беру телефон, а там купа СМСок, купа відео вибухів з усіх міст, з Києва, з Одеси… У нас насправді і 23 лютого було гучно, але ми це сприймали скоріш як російські навчання, мовляв, насипають заодно і по нас. Тому у те, що побачив у новинах, реально не вірилося, — згадує він.

Практично зразу ж ворожий обстріл знищив українську радіолокаційну станцію. Перші 3—4 дні після вторгнення наші сили в екстреному порядку здійснювали мінування підступів до Маріуполя — очікувався наступ ворожої колони з Криму.

— Але ми не йняли віри: «Та як так? Там же Чонгар, Херсон, Бердянськ… З якого Криму? Там же все заміноване має бути!». Так ми собі думали. Ага. Потім ми дізналися, що росіяни вже в Херсоні, і зрозуміли, що нас можуть досить швидко взяти в кільце. Але більшість з нас була за те, що треба залишатися й обороняти місто. Суто для себе вирішували, як бути. Бо виїхала поліція, виїхали командири ООС десь 26—27 лютого. Наш командир сказав нам, що ми повинні залишатися на блокпосту: або нас посилять, або ж виведуть звідти. Тому ми були спокійні, робили свою роботу. Десь в останніх числах лютого дізналися, що російська техніка вже у районі Бердянська. А 2 березня ми їх уже зустрі-ли перед собою. Чомусь командири думали, що вони приїдуть дорогою, а вони виринули з посадки. Казали, що там було чотири танки, я особисто бачив три. Вони виїхали фактично перед блокпостом. Тоді мені довелося здійснити перші постріли з гранатомета, коли танки були за 400—500 метрів. Я влучив. Швидко вибіг, прицілився, вистрілив і повернувся. Розумів, що стріляти треба на ураження, аби ро-сіяни зупинилися хоча б на якийсь час, щоб зрозуміли, що їм чинять спротив, бо вони гинути не хочуть. Після цього працювали вже наші «Гради», і вони відступили, а потім почали працювати вже їхні «Гради». На щастя, не по нас. Взагалі супер, що у нас із 60—70 чоловік особового складу було лише кілька поранених, і все. Це добрі показники.

Надалі захисників перевели на інші позиції, потім — у центр міста, де вони тримали оборону в житлових кварталах, а вже пізніше почався перехід на «Азовсталь».

Розповідаючи про бої на різних позиціях, В’ячеслав згадує, як багато залежить від командира:

— Я нікому не довіряв більше, ніж «Маусу» (В’ячеслав Кушнір, командир відділення 1-го взводу 2-ї роти 2-го батальйону полку «Азов» Національної гвардії України, молодший сержант. — Авт.). Я знав, що куди б він не поїхав, завжди повернеться, ми не сумнівалися, що він усе зробить, аби повернутися до нас. Зазвичай про командира судять по втратах, так? Так ось, за весь час у Маріуполі, коли ми були з ним на позиціях, у нас був один «трьохсотий», і все. Беріг людей і виконував своє завдання дуже добре. Коли було вкрай важко, коли нас крили всім підряд і під’їзди в будинку, де була наша позиція, вже горіли, він спокійно сидів і викликав вогонь артилерії. Ідеально ми тоді відпрацювали. Максимально врівноважений, ти на нього дивишся і впевнений, що все буде добре. Він взагалі щасливим був. Скільки було прильотів… Раз перед обличчям розірвався снаряд у віконній рамі — і навіть осколками майже не зачепило, навіть окуляри не розбилися.

Командир не дійшов до «Азовсталі» зовсім небагато: під час виходу з будівлі колишнього гуртожитку, коли бійці переходили на завод, він загинув.

— Це було в середині квітня. Десь о десятій ранку його важко поранили, але він встиг забрати ще три життя окупантів. Він майже зразу помер. Слідом з’явився танк і почав по нас «працювати», ми продовжили наш перехід. Далі був міст. Почали планувати, як його перебігати, там метрів 150—200, здавалося б, один ривок — і ти на тому боці. Ми починаємо бігти, я вибігаю, і переді мною хлопець падає, «двохсотий» зразу. З’ясувалося, що по нас почали цілити снайпери. Ми бігли щодуху, точно не знаю, але, думаю, десь п’ятеро було «двохсотих» і ще 15 «трьохсотих». Половина міст перебігла, а половина затрималася під мостом, бо було зрозуміло, що наступні вже точно загинуть. Десь о дванадцятій чи першій ночі ми почали перебігати далі. Одного «азовця» я перев’язав, бо у нього було подвійне поранення ноги. Темно, обстріли… Маршруту я зовсім не знав. Так виглядає, що ми були в якійсь ямі завглибшки зо три метри. Нас там було двоє з ним, і ще двоє мертвих. Я рухався повзком, трохи голову підняв — зразу куля просвистіла. Тож притискатися треба було максимально до землі. Доліз до укриття, там уже були наші, я попросив забрати того «азовця». Почали заносити то одного, то іншого «трьохсотого», а «азовця» нема. Я зрозумів, що повз не дуже правильним маршрутом, там був інший, безпечніший. Ним і принесли того «азовця». Надали йому допомогу. Я чому так детально про це розказую? Бо в бою ти відповідальний за поранених, яким уже допоміг. Бо потім не витримаєш, якщо не допоможеш. Совість не дозволить. Якось у бункері треба було терміново одного пораненого доставити, десь півтора кілометра. Й от у бункері нас приблизно шістсот. Питають: «Хто понесе пораненого?». І ніхто не згодився, ми четверо ще з одним хлопцем-провідником запропонували свою допомогу. Нормально ми його тоді донесли, хоча розуміли: якби помітили — то все. Але все склалося добре. Я так скажу: своїх підвести не можна. От ніколи, і все.

На «Азовсталі» військові постійно виконували бойові завдання, тож з цивільними зустрічалися нечасто: ті переважно перебували в центрі «Азовсталі», у бункері. Під кінець оборони спуск у підземні лабіринти контролювався ворогом, тож кожен вихід і повернення були особливо небезпечними.

— Друг з пораненням лежав у підземному шпиталі, коли туди прилетіло. Вибухова хвиля його підняла і вдарила об стіну. До його поранень додалися розроблені лицьові кістки, контузія. Таких там було багато, на жаль. Але нічого, витримали і це. Важко було, звичайно, з харчуванням і водою, хоча «Редіс» (Денис Прокопенко, підполковник Національної гвардії України, командир окремого загону спеціального призначення «Азов», командир захисників Маріуполя. — Авт.) продумав усе дуже добре. Якщо сидіти в бункері й нічого не робити, то невеликого перекусу вистачає, звичайно, але коли ти весь день на позиціях, бігаєш то вгору, то вниз, а там таке сафарі постійно, то вимотуєшся в нуль, тому добувати їжу треба було все одно додатково. Але трималися і робили все, що треба було робити.

Коли стало зрозуміло, що з «Азовсталі» потрібно виходити у полон, В’ячеслав не сумнівався: вірити росіянам не можна, тому це надовго і, на жаль, важко. Але, каже, ні секунди не сумнівався: додому обов’язково повернеться живим.

— У полоні було, як у полоні. Хто був такий, як я, то схуд до кісток, хто товстіший, то трохи, може, більше залишилося. От дивіться: оце — щі (демонструє фото в телефоні з якоюсь юшкою, де плаває кілька шматочків картоплі. — Авт.). Вони гарячі — окріп. Картопля — то ми сфоткали, перебуваючи вже на території України, бо то за диво було, її майже ніколи там не було, якась кисла капуста і вода. Так-от, це — окріп. І ще до цього окропу — тоненький шматочок висохлого хліба. І цей «обід» ти маєш з’їсти за 30 секунд. У нас піднебіння просто заживо варилося, шкіра постійно відлущувалася, все обпечене, боліло. Допити, приниження, погрози, фізичне насильство... Подробиць розказувати не буду. Але все і так, думаю, зрозуміло. Після Оленівки я ще був у Таганрозі. Там пропонували, до речі, підписувати таку собі згоду працювати в «народній міліції днр/лнр». Переважно пропонували тим, у кого прописка була в Донецькій чи Луганській областях. Ну, можу сказати, що з нашої камери таких охочих не виявилося. У нас навіть гумор був, сміялися. Ну а як виживати? Вони нас там примушували заучувати такі гасла: «Байден — п...с, Зеленський — п…с, а путін — лучшій в мірє прєзідєнт». Щось типу такого. Й ось одного разу кричить їхній вертухай нашому хлопцеві — а той геть ро-сійської не знав, били його за українську мову безпощадно — кричить: «Владімір!..», і хлопець, думаючи, що зараз буде «Зеленський», вже завчено вигукує, не дочекавшись прізвища, «п…с». А той вертухай неочікувано вигукнув «путін». Всі почали сміятися. Знову бідолаху дуже побили. І хлопця шкода, і з тих ідіотів смішно, бо налякалися, що їм за це неприємності будуть. Та й отак ми сиділи.

…В’ячеслава Тихомира обміняли через пів року після виходу з «Азовсталі». Зараз він проходить реабілітацію, а після неї планує повернутися захищати Україну. Каже, що головне — висока мотивація українських воїнів та сучасні командири, які мають бачити у підлеглих рівних собі людей та командувати так, аби, як у Маріуполі, військові точно знали: командир не підведе. Бути такими, як «Маус».