«Я не Сіркова, а Сєркова».

Проня Прокопівна (І. Нечуй-Левицький, «За двома зайцями»).

Найкращим соціологічним опитуванням — сказати б: соціологічним слуханням (прислуховуванням) — є мовна стихія вулиці. Тут вам усе: і хто якою мовою розмовляє і в яких кількостях та співвідношеннях, і ставлення до мовних проблем назагал, і рейтинги у цьому зв’язку тих чи інших політиків — від низового до найвищого керівництва. Й навіть отой пресловутий відсоток похибки, яким соціологи прикриваються… Мова вулиці — мова населення, або, якщо більш етично сказати, народу. (Поки що одеська вулиця розмовляє переважно мовою агресора, — зазначу в дужках, бо далі — не про це).

Обожнюю, коли молоді батьки розмовляють зі своїми чадами українською мовою. Ось молода мати з донечкою.

— Пані, готовий розцілувати вас…

У вмить розширених очах — подив, обурення, цікавість, острах — водномить усе разом чи в різних послідовностях.

Не даю оговтатись, продовжую в наступальному темпі на тій самій емоційній хвилі:

— …за те, що розмовляєте зі своєю донечкою українською мовою.

Одлягло — це читаю на обличчі та у всій поставі молодої жінки, вже й несміливий усміх на вустах, хоч і дещо вимушений.

— Мій чоловік онде у черзі за кавою та морозивом.

Мене це не обходить анітрохи — розмовляю вже з маленькою одеситкою.

— Тебе як звати, красунечко?

Дівчинка років чотирьох-п’яти нітиться, запитально дивиться угору — на маму.

— Та скажи дядькові, сонечко, не соромся, — очі молодої жінки вже виказують готовність до продовження розмови: говорити про свою дитину завжди приємно.

— Наталочка.

— Наталочка… Яке чудове ім’я!

— У мене ще братик є, — сміливішає дівчинка, вона вже цілковито освоїлась. — Його звати Лесик… Олесик, — уточнює.

— Взагалі він Олесь, — тривожні озирки молодої мами у бік будки з написом Coffee Time, а при цьому й не проти продовження розмови, бо які тут можуть бути підозри на фривольність: у молодої мами — легкий заплічник, а в «дядька» за плечима — цілком інший тягар.

— Наталочко, а що там написано, знаєш? — киваю на будку з кавою. — Як це буде українською?

— Час кави, — дівчинка охоче.

— Вона у нас європейка, — мама з гордістю. — Англійську вже вчить.

Аякже, всі ми європейці, і в цьому ніяких сумнівів. Ці діти вже сьогодні живуть у Європі, попри те, що лишилися на Батьківщині. Хоч усім нам ще потрібно пройти свій непростий шлях туди.

Страх подобається, коли молоді батьки розмовляють з дітками українською мовою. Тоді зрозуміло стає, що у нашої країни є майбутнє, і це майбутнє — щасливе. Бо українське майбутнє мислиться з українською мовою — з московитською цього не буде. Ніякої російської, лише європейські мови — на це має бути зорієнтована наша освіта. Ті жахіття, що їх творили вони в нашій прекрасній країні, мають залишитися в генетичній пам’яті народу, як залишилися Батурин, як залишився Голодомор, як залишилися гулагівські табори, як залишилося Розстріляне Відродження…

Наталка і Лесик, Лесь, Олекса… Як гарно, як це по-українськи! Не Наташа чи Альоша, нехай вони собі залишаються десь там, за поребриком. Пригадується, який сандал було роздмухано зо п’ятнадцять років тому на деяких одеських антиукраїнських каналах, коли шановна Ірина Фаріон, не тут — у Львові, висловила подібні думки. Як ведучі пропагандисти проросійського штибу накинулись тоді на відому мовознавицю та культуролога, викладачку Львівської політехніки. Нема тепер тих каналів і тих газеток тодішньої янучарської партії, а ті ведучі… одні зникли кудись, мабуть, до росії, інші змімікрували — вони це вміють.

Наші імена та прізвища є часткою української лексики, більшість із них утворені саме на українському ґрунті. Комусь, може, миліше ім’я Аннушка — супроти Ганнусі, хоча суфікс -ушк належить російській мові. Ви скажете, що це вже на особистий смак. Що ж, не все одразу, і смаки міняються в людей, як і мода на імена. Нам треба спершу вичухатися з цього «полону вавилонського» — з цих нав’язаних нам ворогом упродовж століть його наративів. У східній Європі місцевий люд не сходить з подиву, що українські біженці майже всуціль розмовляють російською. Невтямки їм, що таке три століття жорстокої асиміляції з голодоморами, масовими репресіями, заборонами на українську мову, коли навіть окремі слова, навіть літери заборонялись… Сформовану з відповідними генами дорослу людину важко переінакшити. Надія — на дітей, молодь.

Радісно чути від юних рідну мову, питомі українські імена. Спогад з молодих літ. Приходила до нас подруга дружини з малим синочком. Розмовляла чи то російською, чи російсько-українською сумішшю, одне слово — суржиком, хоч в українському селі народилася. Ми до малого, звісно, українською. Мати сердилась: «Не псуйте мені дитину!». Виправдовувалася: не хоче, щоби кепкували з його української, коли довкола всі поспіль — по-російськи. Тепер дорослий, довкруж його твориться українська Україна, а він — мовби росіянин. Багато в нас зрусифікованого люду. Не їхня це вина. А вина їхня в тому, що не хочуть знати державної мови.

Перехід усієї країни на українську бачиться як довготривалий, поступовий, еволюційний процес. Аж поки не виростуть наші діти, онуки… Розмовляйте з ними українською!