Рідна мова — це рідна держава

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ.

Погодьтеся, є й досі у цих словах щось дуже гірке й навіть кривдне. Надто — коли прилітають із Заходу вістки, не вельми приємні хоч би й тому, що засвідчують зчаста нерозуміння наших реалій — історичних та сьогочасних. Попри глибоку вдячність за поміч у війні з диким агресором, доводиться, бува, й подивуватись дечому. І не тільки.

Недавно справжню бурю в українському суспільстві викликали висновки та рекомендації Венеційської комісії щодо нового закону про національні меншини (ухвалений у грудні 2022 року).

Як часто і якими варварськими, бузувірськими способами забороняли українську мову — сьогодні скажуть про те хіба фахівці. А ми всі бачимо, як важко їй утверджуватися нині в статусі державної. Та, за словами поета-байкаря, «навіщо їй про теє знати», Венеційській комісії себто. Це для нас тут — для кожного українця та українки, незалежно від етнічного походження, — це є корисною інформацією. Тепер відновлюємо справедливість, наскільки це можливо в сучасних умовах. Знову-таки, фахівці стверджують, що наше законодавство в царині мови, освіти, національних меншин анітрохи не гірше від законів інших країн Європейського Союзу, передовсім — коли йдеться про права і свободи саме нацменшин. У грудні минулого року ухвалено ще один закон у цій царині. Як і передбачено, відправили його на розгляд Вене-ційської комісії.

Відправили — і забули: тут біда за бідою суне, всі думки й помисли — про війну з агресором… Аж гульк — відповідь від любої «венеційки»: висновки і рекомендації. Хоч і не обов’язкові до виконання, а все ж… Зрозуміло, що європейці в своїх безнапасних країнах не зазнали й часточки тих випробувань, які супроводжували українців століттями. Нація витримала, зберегла себе. Але всілякі там емоції вони, члени шанованої комісії, судячи з усього, відкидають.

Отож, деякі рекомендації комісії по-справжньо-му обурили українців. Уявіть собі: ви приїхали, скажімо, в бесарабське містечко — хоч би й містом його називають, ходите вулицями, питаєте у перехожих потрібну адресу. У відповідь — пояснення по-русскі. А місцевої мови тутешньої нацменшини ви не знаєте. Й от ходите незнаним містечком, бачите на будинках назви незрозумілою мовою, а української таблички — жодної. Для економії коштів ота Венеційська комісія порадила залишити лише таблички з мовою місцевої нацменшини. Таке враження, ніби ви не в рідній державі, а десь у сусідній. Запитання: кого захищають шановні члени Венеційської комісії: національні меншини чи русскоязичних українців?

Те саме і з культурно-мистецькими заходами. Ви прийшли на концерт, скажімо, а там весь конферанс — мовою місцевої нацменшини. Хоча в законі ви прочитали, що конферансьє мав би повторити для глядачів свій текст державною мовою. Але йому, за тими рекомендаціями «вене-ційки», це, мовляв, буде важко.

А ще комісія взялась повчати нас, яким має бути наше законодавство щодо державної мови, освіти, медіа… Пропонують нам скасувати деякі важливі норми стосовно державної мови на ТБ, у книжковій торгівлі, «не завваживши», що ті норми захищають державну мову. «Висновки Вене-ційської комісії на новий закон про національні меншини є відверто упередженим, а місцями — просто неадекватним», — це вже висновок народного депутата Володимира В’ятровича.

Дуже тонка це річ — захист прав і свобод національних меншин та потреби європейської інтеграції. Колись при ухваленні відповідних законів цими категоріями жонглювали, наче ром сонцем, автори сумнозвісного закону «КаКа». Якби сьогодні українці взялися виконувати рекомендації Венеційської комісії, ми ризикували б повернутися у часи президента-втікача.