Російські громадяни хочуть відпочити від війни. І найкраще — у Криму. На українській землі, яку з 2014 року вони вважають своєю, приєднаною навіки. На півострові відпочивати, можливо, й дорожче, ніж у Єгипті чи в турецькій Анталії. Але патріотично. Почуваєшся у загальному строю. На шляху до відновлення імперії, гібриду двоголового орла із серпом та кувалдою. І нічого не бояться окаянні. Добираються поїздами, автомобілями та пішки через Кримський міст. Точніше, добиралися. Бо з мостом проблеми. А в найближчому майбутньо-му ті ж проблеми виникнуть у російських курортників, які застрягли у Криму.

Така собі логістика

Відомо, що Кримський міст через Керченську протоку намагалися збудувати ще за Гітлера. У 1943-у фюреру, як зараз путіну, здавалося, що Третій Рейх назавжди, а мостом із приєднаного півострова потрібно рухати вермахт у напрямку Ірану та Індії. Але грандіозні плани зруйнувала Червона армія. Опори мосту демонтували, завезені з Німеччини матеріали використали на інші потреби.

Однак ідея «мосту» з часом не зникла. Вона стала частиною плану кремля відрізати Україну від Азовського моря та обмежити її доступ до Чорного. Завдяки новим технологіям будівництво Кримського мосту через Керченську протоку російські окупанти у 2019 році завершили, а залізничний, автомобільний та пішохідний переходи з Криму у Краснодарський край ввели в експлуатацію.

Проти спорудження мосту на окупованій території та з приводу незаконного обмеження росією міжнародного судно-плавства українське керівництво протягом кількох років зверталося до міжнародних організацій, але успіху такі звернення не мали. Все закінчувалося закликами і беззубими резолюціями. А на спроби англійських та нідерландських судів скористатися правом проходу в українських територіальних водах російські окупанти відповідали артилерійським вогнем та атаками ВПС.

Більше того, під час розв’язаної війни російська армія почала використовувати Кримський міст для перекидання особового складу, техніки і боєприпасів із Краснодарського краю рф у райони бойових дій. Це змусило українців вжити заходів у відповідь. Включно зі спробами за допомогою диверсій та атак дронів вивести Кримський міст із ладу. Частково ці атаки вдаються. Але для справжнього руйнування (підриву опор під залізничним та автомобільним полотнами) потрібна зброя, якої в Україні мало або якої взагалі не існує.

Утім, щодалі ситуація міняється в гірший для російської армії бік. На ремонт частково пошкодженого мосту витрачається дедалі більше часу. Потік військових вантажів скорочується, а поромна переправа через Керченську протоку не може забезпечити перекидання вантажів, необхідних росіянам для відбиття українського наступу. Альтернативою «кримському» шляху є шлях вантажів через захоплені українські території. Але ризики тут ще більші. Українська розвідка чудово справляється із наведенням артилерійського вогню на склади російських боєприпасів та на самі російські артилерійські системи. Для боїв під час наступу це істотна перевага для України. Навіть вирішальна.

Вид на війну зверху

Ще до початку масштабного російського вторгнення наприкінці 2021 року російський журналіст, близький до держдуми, але який живе в Києві, говорив, що війна для росії може бути невдалою, але корисною. Ми, казав він, багато чого на цій війні навчимося. Як навчилися в Сирії, близько не помітивши жодного сирійця. У нас, росіян, є військово-космічні сили. Величезні запаси бомб, ракет та літаків. Якщо знадобиться, то зрівняємо Україну, як Сирію, із землею і всіх довкола налякаємо, включаючи Захід, який не встигне й отямитися.

Досвід зруйнованого вщент міста Алеппо, досвід не обмеженого нічим панування в повітрі російської авіації в Сирії начебто давав підстави для такого прогнозу. Для операції за зразком сирійської у сусідів було все необхідне. Плюс тисячі танків та артилерійських систем. Плюс особовий склад, упевнений, що здійснює хрестовий похід, знищуючи «укронацистів».

Цих плюсів в очах генштабу рф було так багато, що з поля зору ворога випав величезний мінус. У «лабораторних» умовах і на картах легко досягти необхідного результату. У реальній же обстановці заважає масштаб того, що відбувається. Не вдалося захопити не те що Україну — Київ. Не вдалося ракетними ударами вивести з ладу українську енергосистему, не вдалося деморалізувати українську армію, фронт та тил. Не вдалося дезорганізувати центральну владу у державі та місцеву владу у більшості областей. Не вдалося створити перешкоди для постачання західної зброї до України. А те, що завдяки зрадникам досягти вдалося (окупація частини південних українських областей, включаючи Запорізьку АЕС), важко утримувати. Захоплене не може бути використане для просування російських військ на захід, для удару суходолом у бік Миколаєва та Одеси.

Коли окупанти ситуацію нарешті усвідомили, у російській армії з’явилися ознаки невдоволення ходом війни. Генерали почали звинувачувати один одного в невдачах, а один із найближчих друзів путіна євген пригожін зважився на імітацію заколоту. Судячи з усього, вождь був у курсі намірів свого кухаря і не злякався. А частині російських генералів ідея театрального заколоту настільки сподобалася, що вони — пан чи пропав — захотіли до бунтівників приєднатися. І поплатилися за це негайно.

Одним із лампасників, який виступив невпопад, став генерал армії сергій суровікін, заступник командувача об’єднаного угруповання російських військ в Україні, раніше — головнокомандувач вкс, «герой Алеппо» та автор російського успіху в Сирії. За чутками, кремлівський кухар йому добре доплачував до зарплати та вірив, що Україну можна знищити з повітря, уникаючи втрат техніки й особового складу. Суровікіну начебто належить план російського «жесту доброї волі» — відведення військ із правобережжя в районі Херсона з безперервним обстрілом українського угруповання задля його знищення.

Цей план повністю провалився. Більше того, ЗСУ відвоювали плацдарм на лівому березі Дніпра й активно використовують його у наступі. А зірка генерала відтоді закотилася під плінтус. Як, власне, закотилися зірки тих, хто радив путіну розпочати війну. Чекаємо на швидкий наступ наших військ.

Слава Україні!