Війна руйнує, але водночас створює додаткові можливості. Головне — хотіти і змогти ними скористатися. Чим більше людей налаштується на активне націєтворення — тим краще. Дехто подумає: яке вже там націєтворення? Найкращі хлопці щодня гинуть на фронті, мільйони людей виїхали за кордон і не факт, що захочуть повертатися. Демографія проти нас. Усе це так, але йдеться саме про компенсаторні механізми. Чим раніше вони запрацюють, тим меншими будуть наші втрати.

Надто багато скалічених? А ви знаєте, скільки поміж них героїв? Скільки пасіонаріїв! Є такі самородки, що й на протезах можуть ходити по школах та університетах, успішно виховуючи молоде покоління. Все залежить від особистості. Просто необхідно творити «центри кристалізації», які б цим питанням займалися. І щоб туди неодмінно входили представники навчальних закладів, зацікавлені в такій роботі. Усе вийде, якщо захотіти.

Свого часу я вирішив писати про загиблих героїв. Спочатку про тих, кого знав особисто, а потім і про інших, якщо про це просили побратими. Оскільки це різні географічні точки, доводилося чимало їздити. Наївно вважав, що варто лишень зробити поштовх, бодай якісь перші кроки, як усі вдови й родичі загиблих воїнів почнуть об’єднуватися. У житті — все складніше, адже потрібен час, аби відійти від болісної втрати. Не менше року потрібно, це однозначно. Помітив, що в одній і тій же ситуації чоловіки і жінки поводяться по-різному.

Шонійоз Хамраєв із Луцька багато зробив для збереження пам’яті про свого сина Рустама, тоді як його дружина закрилася в собі. Активний майданівець Рустам загинув на Луганщині ще в 2014 році. Батько фактично його замінив — у сенсі ідеологічної роботи.

Те ж саме можна сказати і про батька капітана спецназу Олександра Петраківського, якого побратими знали за позивним «Фартовий». Офіцер у бою віддав свою каску пораненому підлеглому, а сам тоді ж, під час мінометного обстрілу, отримав важке поранення в голову. Чим не сюжет для фільму?

А батько трагічно загиблого дослідника Кубані Олексія Курінного зібрався із силами і навіть подужав закінчити кандидатську дисертацію сина!

Це також приклад для наслідування.

Матерям і дружинам полеглих дещо важче з огляду на підвищену жіночу емоційність, і відходять вони довше. Тому починати треба з чоловіків. Але з часом і жінки намагаються продовжувати добрі справи загиблих родичів. Про таких теж варто розповідати суспільству.

Оскільки рівень українського патріотизму завжди був різним, залежно від регіону, потреба в просвітянських поїздках була завжди. Адже дуже важливо знати місцеву специфіку, щоб виробити якусь оптимальну всеукраїнську лінію. Тож і я їздив, починаючи з 1991 року. Назавжди збережу в серці свої перші поїздки до Криму і на Донбас у 2007-у і в 2009-у.

У Донецьку мені тоді дуже допомагала Марія Олійник. Вона підказувала, на що звертати особливу увагу, часом сприяла з транспортом. Одного разу навіть організувала поїздку на так звані вугільні «копанки», щоб я краще розібрався у цій темі. Пригадую, що завжди підбігав до потяга, який ось-ось мав рішати на Київ, тодішній редактор «Донеччини» Ігор Зоц. Це вже коли я повертався назад. Він дарував якийсь сувенір, авторучку, блокнот для записів, кілька газет, книжечку з віршами місцевих поетів та ще й давав якусь канапку на дорогу. Було дуже приємно відчувати, що в місті, не надто теплому до українства, є «свої люди», які завжди на посту. Це мотивувало й окрилювало!

Поїздки не лише інформують. Вони неабияк зближують.

Пригадую, як у жовтні 2014 року познайомився з луганським просвітянином Іваном Захарченком. Іван Михайлович на той час встиг побувати «на підвалі» й тому був вимушений перебратися на Волинь. Сумував за рідною Луганщиною і намагався час від часу бувати хоча б на неокупованій її частині. Перетнулися ми у Луцьку. У пенсіонерів завжди сутужно з коштами, тому вирішили скористатися щасливою нагодою — поїхати у Сватове з Волинським народним хором. Місця в автобусі нам обіцяли, а ніч ми провели в неопалюваному приміщенні, підстеливши під себе кілька розірваних картонних коробок. Ще й стиснуті кулаки довелося тримати під нирками, рятуючи їх від осінньо-го холоду. Такий собі «пенсіонерський спецназ», як доповнення до Волинського народного хору. Так і переночували з Михайловичем.

Зрозуміло, що подібні аскетичні поїздки неабияк зближують. Потім Іван Захарченко перебрався на Одещину, а відтак заклав підґрунтя і для мого глибшого дослідження Південної Бессарабії. Вчитель української почав учити болгарську мову, оскільки у тому районі проживало чимало болгар. А потім і за сербську взявся. Сам же втішався, коли представники болгарської інтелігенції у розмові з ним переходили на українську. Ось такий він — комунікабельний і неординарний луганський просвітянин. Михайлович, до речі, на початку 1970-х, працюючи вчителем української і йдучи на роботу вздовж залізничної колії, нерідко залишав на луганських товарняках напис крейдою: «Слава Україні!». Дружити з таким слобожанцем — велика честь!

У 2018 році Іван Захарченко покликав мене у гості. Пообіцяв повезти в давнє козацьке село Плахтіївку, в болгарську Зорю і ще в якийсь молдовський населений пункт — на вибір. Хіба я міг відмовитися? Звісно ж, поїхав на Одещину. Тим паче, що було велике бажання принагідно познайомитися з редактором патріотичної одеської «Чорноморки» Іваном Мельником. Це настійно рекомендував мені коломиянин Микола Солоненко. З цим прикарпатцем я познайомився завдяки перебуванню в Севастополі у 2011-у, тобто ще задовго до окупації. Незалежно один від одного ми провадили агітаційно-ознайомчі поїздки на півострів і випадково перетнулися у місцевої активістки Богдани Процак. І це теж аргумент на користь як системних просвітянських мандрівок, так і наявності своєрідних штабів на місцях.

Як бачите, завдяки подібним «центрам кристалізації» навіть галичани можуть познайомитися у Криму. В Одесі ж — як рані-ше, так і тепер — непогано координує патріотичну роботу газета «Чорноморські новини». Знайомство з редактором «ЧН» Іваном Мельником — це додаткові можливості і додаткова мотивація. І тут прикарпатець Микола Солоненко виявився правим.

Саме час сказати кілька теплих слів про мальовничу оазу українства — Коломию. Це не просто дороге для нас місто, це справжня пісня! Тут повнокровно звучить українська мова, тут усе дихає історією, а місцевий люд свідомий своєї загальнонаціональної місії.

Якщо вже я, львів’янин, їду в Коломию, щоб «підзарядити» свої творчі батарейки, то це про щось та говорить! Звісно, у Львові патріотичний потенціал не менший, ніж у Коломиї. Та й населення в десять разів більше. Але в Коломиї все якось компактніше, зручніше, родинніше, емоційніше... Коломия нікого не відштовхне, навпаки — всіх пригорне до себе.

А ще тут є чому повчитися. Пригадуєте знаменитого канадського мецената Петра Яцика? Він підкреслював, що українці повинні навчитися бути багатими. Уміють же такими бути євреї, вірмени, британці... Так ось, у чомусь Петра Яцика нагадує лідер коломийських просвітян Василь Глаголюк. Не лише генерує ідеї, а й добре бачить шляхи їх реалізації. Коли довелося збирати кошти для Тероборони і ЗСУ, місцева «Просвіта» взяла найактивнішу участь. З подачі Василя Петровича було проведено кілька аукціонів, на яких виставлялася на продаж срібна монета «Гетьмани України», виготовлена банком «Хрещатик» у 2012 році. В Коломиї вона була продана за 37 тисяч гривень, у Вінниці — за 30 тисяч гривень, у Житомирі — за 2 тисячі доларів! Таку ж монету у Польщі купили за 2 тисячі євро! Ці монети представили зі своєї родинної колекції батько й син Василь та Олексій Глаголюки. Олексій Васильович давно займається банківською справою. Маючи вагоме становище у суспільстві, постійно контактував зі своїми революційними земляками-майданівцями у буремному 2014-у. Зокрема, дуже допомагав з пальним. Напевно, саме про таких українців і мріяв незабутній Петро Яцик.

Отже, не лише мандрівні «просвітянські атоми» потрібні Україні, а й діяльні штаби. Всім учитися у Коломиї! Хороший штаб — це як вулик. Робочі бджоли самі до нього потягнуться. У цьому я переконався, спілкуючись по телефону з лідерами Житомирської, Херсонської, Миколаївської обласних «Просвіт», які з початком війни вимушені були шукати притулку на заході України. Столиця Покуття всіх пригріла і всім сподобалася. Зокрема, голова Миколаївської «Просвіти» Олександр Мачула більше року в’язав сітки та ще й встиг написати книжку «Під сирен голосіння». Коломийські просвітяни допомогли її видати, а підприємець Генадій Романюк навіть відвіз частину тиражу на передову. У нього понад 40 волонтерських поїздок на лінію фронту, а це також свідчить про те, що просвітяни Коломиї однозначно можуть бути прикладом для інших. Лідер житомирських просвітян Святослав Васильчук оці-нив Коломию так: «Люд там дуже патріотичний! Навіть Житомир трохи не дотягує до того рівня... Там усе просякнуте духом державотворення, це місто-музей, справжня оаза українства! Мабуть, не мені одному хотілося б там жити. Але, в той же час, набравшись того коломийського духу, хочеться якнайбільше зробити вдома...».

Божественна Коломия... Чого тільки варта геніальна ідея створення тут Музею коломийської книги?! А Музею української мови?! Титан педагогіки і просвітянської справи Валерій Ковтун (свого часу мені доводилося спілкуватися з ним) не лише генерує чудові замисли, але й уміє послідовно втілювати їх у життя. Втім, без організаторських здібностей Василя Глаголюка все реалізувалося б і важче, і довше. У тому й сила місцевих просвітян, що вони уміють взаємодіяти і бути прикладом для всієї України. Ви можете уявити собі музей ковельської книги? Або сарненської? Або шосткінської? Тобто не обласного центру, а просто чималенького міста. Щось не чув про таке. А в Коломиї є! Бо Коломия — це як своєрідна Академія патріотичних наук: поєднання високої активності, щирості та любові. Тому важливо, щоб сюди їхали активісти з інших регіонів. Зазначу, що в 2017 році російськомовна поетеса з Маріуполя Оксана Стоміна побувала тут і сповна відчула цю любов.

Трохи про саму Оксану. Тепер вона пише українською! І є еталоном «народної дипломатії», бо вміє знаходити цікавих, перспективних людей. Вона встигла побувати і в Білорусі, і в Литві, і в Польщі, і в Німеччині, і в Італії... Скрізь дуже добре представляла Україну, і я наперед знаю: якщо Оксана Стоміна їде кудись — там обов’язково слід чекати помітного просування в патріотичній справі. А вона ж свого часу також черпала натхнення в Коломиї. І є деякі коломийські штришки у її підходах до роботи. Знаючи її вміння об’єд-нувати патріотичних людей, і проукраїнських маріупольців зокрема, під час своєї останньої зустрічі зі Стоміною я передав їй ксерокопії низки статей «Слова просвіти» під загальною назвою «Люди з Міста Марії». Принагідно ми пригадали, як тепло нас приймав пасіонарний коломиянин Геннадій Романюк навесні 2017 року.

Інколи складається так, що навіть найактивніші люди обмежені у своїй активності, оскільки регіон там дуже зросійщений. Скажімо, в Одеській області «Просвіта» ефективно працює лише у Балті та в Чорноморську. І це зрозуміло — місцеве населення Одещини ще не настільки національно пробуджене, як на Прикарпатті. Але я принципово займаюся популяризацією просвітян Чорноморська, оскільки це місто стратегічно важливе для України. Є там колишня вчителька, відома письменниця Валентина Сидорук, яка працює за десятьох. Її старання заслуговують на популяризацію. Тому постійно вожу із собою книжечки, видані в Чорноморську, і в Коломию, і на Закарпаття, і на Київщину. Поширюю їх у Львові. Навіть на польському Підляшші дещо побувало. Розповів про Валентину Сидорук у містечку Таращі (це південь Київщини), передав дещо з виданого пані Валентиною місцевій активістці... Катерині Сидорук. Ні, вони не родички, але, як бачите, за прізвищами — тезки. Це свідчить про те, що світ дуже тісний і між україн-цями набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд.

Коломиянин Микола Солоненко, з яким я познайомився у Севастополі в 2011 році і завдяки якому відкрив для себе Коломию, тепер сам планує поїхати у Придунав’я. Дуже хоче колишній морський офіцер побувати в Ізмаїлі та в Рені. Думаю, пан Микола підтвердить мою концепцію важливості взаємодії патріотичних «штабів» і «мандруючих просвітян».

м. Львів.