Володимир Мурський належав до когорти українських патріотів, завдяки енергії, здібностям і харизматизму яких вершилася доля нашого народу й нашої держави у час Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Він був багатогранною, талановитою особистістю — громадським і політичним діячем, публіцистом, педагогом, дипломатом і розвідником.

Тривалий час ім’я Володимира Васильовича Мурського залишалося невідомим для більшості українців. Своєрідним поштовхом для його повернення в історичну течію стала книжка російського історика Л.Ф. Соцкова «Неизвестный сепаратизм: На службе СД и Абвера: Из секретных досье разведки», що вийшла друком у 2003 році. (Вочевидь, добряче «насолив» представник уряду УНР у Стамбулі московським агентам ОДПУ). Ця книжка привернула увагу українських дослідників Володимира Окіпнюка і Дмитра Козлова, які й започаткували пошуки матеріалів про цього чільного учасника героїчних і трагічних подій становлення української державності, з’ясування деталей біографії, місця поховання, збирання його журналістської та літературної спадщини. Результатами цієї праці стали кілька публікацій в інтернет-виданні «Українська правда». Паралельно таким пошуком займався відомий одеський історик Олександр Музичко. Його ґрунтовна стаття під заголовком «Володимир Мурський: полум’яний вчитель з обличчям філософа» надрукована у колективній монографії «Чорноморська хвиля Української революції»: провідники національного руху в Одесі у 1917 — 1921 рр.» (Одеса. ТЕС, 2011).

Народився Володимир Мурський 10 листопада 1888 року в Замарстинові, що тоді було перед-містям Львова. Батько, Василь Тимофійович, важко хворів і помер у молодому віці, залишивши дітей (трьох синів та доньку) на дружину Антоніну (Савко). Батько Антоніни був священником, тож родина Мурських завжди дотримувалася християнських традицій.

Наприкінці ХІХ століття мати з дітьми переїхала до родичів в Одесу, де Володимир розпочав навчання в Рішельєвській гімназії. Однак у 1905-у через революційні події в місті та пов’язані з цим небезпеки Мурські повернулися до Галичини і Володимир продовжив навчання вже у Львові. Там закінчив середню школу, а згодом й учительську семінарію, здобувши спеціальність народного вчителя.

Викладання в семінарії провадилося польською і «руською» мовами. Семінаристи отримували стипендії, а з другого курсу залучалися до педагогічної практики в народній школі при семінарії. Студентське середовище в тогочасній Галичині було вельми благодатним підґрунтям для формування національно свідомої особистості. Можливо, саме це й посприяло виробленню у юнака поглядів і переконань українського патріота.

До початку Першої світової війни Володимир Мурський працював учителем, брав активну участь у діяльності львівської «Просвіти», був членом товариства «Взаємна поміч українського вчительства», незмінним організатором і чільним учасником вечорів, концертів, хорових виступів, які часто влаштовував «Український клуб». Саме у львівській «Просвіті» він познайомився з майбутньою дружиною, тоді гімназисткою Софією Вольською.

Восени 1914-го як офіцер запасу був мобілізований до австрійського війська, а наступного року потрапив у російський полон. Події Лютневої революції 1917-го та створення Центральної Ради суттєво змінили перебування українців Галичини в полоні. Таке послаблення режиму дозволило Володимирові Мурському на початку березня вдруге переїхати до Одеси. Саме тут він сформувався як громадський і політичний діяч, журналіст, публіцист, один з ідеологів та провідників українського національного руху. Активно пропагував національно-державну і культурну політику Української Центральної Ради, редагуючи разом з Іваном Липою часопис «Українське слово», а згодом — очолюючи в місті департамент преси і пропаганди Української Народної Республіки. Увійшов до складу Українського керівничого комітету, громадської організації, яка представляла український рух в Одесі й була визнана Тимчасовим урядом та Українською Центральною Радою.

29—30 червня 1917-го брав участь у роботі Херсонського губернського з’їзду Українського національного конгресу, на якому запропонував резолюцію щодо викладання у школах та ведення богослужіння українською мовою, а також щодо повернення із сибірського заслання вчителів-українців і полонених галичан.

Саме під егідою Українського керівничого комітету в Одесі розпочалося видання тижневика «Українське слово», в якому пропагувалися ідеї української незалежності. Редагуванням цього видання спільно з Володимиром Чехівським, першим комісаром Одеси від Центральної Ради, займався і Володимир Мурський, який очолив редакційний комітет. На шпальтах часопису як автор опублікував сім статей.

Поряд із громадсько-політичною діяльністю займався й педагогічною: викладав українську мову на курсах для працівників залізниці, пошти та телеграфу, в Одеському військовому училищі, читав для вчителів на курсах українознавства лекції з української мови, літератури, історії політичної боротьби в Галичині, історії української музики, підробляв уроками гри на скрипці.

З початком війни між УНР і більшовицькою Росією в січні 1918 року червоні захопили в місті владу й проголосили створення Одеської радянської республіки. Українські війська і більшість українських громадсько-політичних діячів покинули Одесу. Володимира Мурського, який не встиг виїхати, заарештували. Урятувати життя в цей буремний час йому допомогло тільки те, що рішенням революційного трибуналу його відправили до одеської тюрми, а не на крейсер «Алмаз». Із наближенням до Одеси Армії УНР та союзних австро-німецьких військ начальник тюрми Вернигора з власної волі відпустив ув’язненого й навіть особисто відвіз додому, порадивши не залишатися на ночівлю. Під вигаданим прізвищем той переховувався в одному із санаторіїв міста до повернення української влади.

На початку березня 1918 року, коли Одесу звільнили від більшовиків, Володимирові Мурському від імені української влади міста доручили координувати відносини з австро-німецьким військовим командуванням й обрали комісаром юстиції Одеської української міської ради.

Від березня до вересня 1918-го разом з Михайлом Слабченком він редагував тут незалежну громадсько-політичну газету соціал-демократичного спрямування «Вільне життя» й опублікував на її шпальтах кілька десятків статей. Усі вони пронизані ідеєю побудови незалежної демократичної української держави, й тому зі встановленням режиму Павла Скоропадського стали обєктом цензурних обмежень з боку нової влади.

У тому ж році вийшов друком написаний Володимиром Мурським підручник «Коротка граматика української мови для шкіл та самонавчання», який невдовзі комісією для складання підручників з української мови видавничого відділу Міністерства народної освіти УНР був рекомендований для використання в перших двох класах середніх та вищих початкових шкіл.

Володимир Мурський продовжував тісно співпрацювати з місцевою «Просвітою», брав участь у відкритті її осередків в різних районах Одеси, був організатором національного хору, літературного фонду імені Тараса Шевченка, «кругового» збору грошей на українську справу міста, ініціатором протестів українців проти русифікаторської політики тощо. Другий одеський період його біографії закінчився 30 серпня 1918 року з переїздом до Києва.

У столиці працював у непартійних щоденних газетах демократичного спрямування «Відродження» і «Трибуна», продовжував займатися громадською діяльністю, спілкувався з С. Шелухиним, П. Стебницьким, Д. Донцовим та іншими діячами українського руху.

Після приходу до влади Директорії Володимира Мурського включили до складу делегації УНР, яка мала взяти участь у мирній конференції в Парижі. Однак до столиці Франції він так і не доїхав, залишившись у Відні, який став першим місцем його вимушеної еміграції. Що ж до поїздки до Парижа, то вона не відбулася через те, що українська делегація не мала офіційного статусу й дозвіл на в’їзд із французького боку спочатку отримали лише її голова та секретар.

У Відні в 1919 — 1921 роках разом з В. Піснячевським, І. Кедриним, А. Хомиком редагував журнал «Воля» (останні три номери — «Воля України»), в якому свої перші літературні твори на-друкувала, зокрема, Оксана Драгоманова, двою-рідна сестра Лесі Українки.

У 1921-у Володимира Мурського призначили пресовим референтом посольства Української Народної Республіки, а в лютому 1922-го — виконувачем обов’язків директора Департаменту преси та інформації Міністерства преси і пропаганди УНР.

Із 1929-го по 1935-й Володимир Мурський був представником екзильного уряду УНР у Туреччині. У Стамбулі тоді було добре облаштоване радянськими спецслужбами «агентурне гніздо», і Володимир Васильович майже одразу став важливим об’єктом їх оперативної розробки. Але навіть у таких складних умовах він зумів зробити багато корисного для України й відновлення у майбутньому її незалежності.

Перебуваючи в Туреччині, Володимир Мурський видав книжки «Україна та її боротьба за незалежність» (1930) та «Правдиве обличчя нової Росії» (1932).

Помер 19 липня 1935-го на 47-у році життя, як вважалося, від раку, але сьогоднішні дослідники пов’язують його передчасний відхід з низкою загадкових смертей діячів УНР у Стамбулі, які, можливо, були отруєні агентами ДПУ.

Могилою Володимира Мурського, яку в 2018 році віднайшла активістка кримської діаспори Стамбула Аліє Усеїнова, а зараз опікується генеральне консульство України у цьому місті.

Володимир Васильович Мурський прожив коротке, але надзвичайно насичене, багате на події життя, життя невтомного борця за свободу власного народу. До останнього подиху він вірив у те, що його мрія — падіння радянської тоталітарної імперії та відновлення державної незалежності України — обов’язково здійсниться. І хоча це сталося лише через 56 років після його смерті, у цьому, безперечно, є і його заслуга.

Кілька слів про рідних і близьких Володимира Васильовича.

Дружина Софія (Зося) Вольська-Мурська була відомою громадською діячкою, перекладачкою з англійської та французької мов, філологинею. Померла 1946 року й похована в Мюнхені на одному цвинтарі зі Степаном Бандерою.

Старша дочка Мурських — Софія — народилася у Тарнові в 1921-у. У другій половині 1920-х навчалася в Парижі, де в цей час проживала старша сестра її матері — Марія Пчелинська. З переїздом подружжя Мурських до Стамбула восени 1930-го продовжила навчання в місцевій французькій гімназії. Після смерті батька разом з матір“ю проживала в Західній Україні. 5 серпня 1942-го вийшла заміж за відомого вченого-тюрколога Євгена Завалинського. 18 січня 1944-го у них народився син Володимир. Згодом родина виїхала до Франції, а в 1950-у емігрувала до Австралії, де оселилася в передмісті Мельбурна. Софія Мурська (Завалинська) померла у 1995-у.

Молодша дочка — Олена Мурська (Супрун) — після повернення разом з родиною зі Стамбула до Західної України в еміграцію не виїжджала. Проживала у м. Соснівка Львівської області.