Із виступу на конференції Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців «Непокарані геноциди —повторюються»

Служба безпеки України за останні роки виконала безпрецедентну за обсягом роботу з дослідження най-більшої за масштабами трагедії в історію людства — геноциду українського народу. Встановлена кількість жертв (3 мільйони осіб у 1921 — 1923 роках, 10,5 мільйона — у 1932 — 1933 роках і 1,5 мільйона — у 1946 — 1947 роках) є потужним і непохитним фундаментом для подальших досліджень. Цю роботу не можна вважати завершеною, поки не постануть пам’ятники на місцях усіх масових поховань.

Я пишаюся тим, що, не чекаючи команди згори, не будучи фаховим істориком, одним із перших у ХХІ столітті виніс тему геноциду українського народу на шпальти провідних українських періодичних видань. Саме геноциду, а не великого голоду, як могли дозволити собі називати цей злочин найсміливіші й нечисленні автори у попередні роки. Що міг доктор фізико-математичних наук, не маючи доступу до центральних архівів та інших стратегічних джерел інформації, у вільний від основної роботи час написати про найбільшу трагедію в історії не лише українського народу, а й світу? Оцінити масштаби цієї трагедії, яка насправді піддається математичному опрацюванню, навіть за тих скупих відомостей, що можна знайти у відкритих джерелах.

На диво, ці оцінки виявилися доволі близькими до вище наведених, отриманих на основі пізнішого опрацювання колосальної кількості джерел інформації. Навести спогади членів родини, які пухли від голоду у 1932 — 1933 роках. Зрештою, почати аналіз причин цієї трагедії. Саме почати аналіз справжніх причин, а не обмежитися, за прикладом деяких дослі-дників, шаблонними звинуваченнями у цій трагедії людожера Сталіна, впливом економічних проблем тодішнього Союзу, неврожаю та інших третьорядних факторів, що лише маскують існування фундаментальних причин геноциду.

При вивченні цієї безпрецедентної трагедії українського народу перше запитання, яке виникає, полягає у тому, чи слід говорити про три окремі акти геноциду: 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946—1947 роки, а чи ці акти є лише суттєвим посиленням геноциду українського народу, який тривав увесь час існування більшовизму в його найагресивнішій формі — сталінізмі. Я — прихильник останньої токи зору.

1936 рік. Велике село Бензарі Балтського району Одеської області, що відділяється від райцентру лише місточком через маленький ручай. Велика смертність, середній вік померлих — 5 років. Це означає, що село лише за один рік втратило більшість своїх малолітніх мешканців. Чи не слід додати цих малолітніх до тих 4 мільйонів дітей, які були знищені у 1932 — 1933 роках? Але ж після офіційно визнаних часових меж геноциду, 1932-й — 1933-й, минуло вже три роки. Що це — випадковість чи вияв закономірності?

Села Балтського району. 1920 рік. На ці терени ще не прийшла радянська влада. Середня тривалість життя становить 36 — 38 років. У 1921-у сюди прийшла радянська влада. У 1921 — 1923 роках голод охопив весь регіон, реєстраційні книги знищені. За 1924-й реєстраційні книги вже є. Відповідно до них середня тривалість життя місцевого люду становить 17 — 20 років. Такою вона залишається до 1927-го, після якого реєстраційні книги за шість наступних років знову знищені владою. Такою ж була у всі довоєнні роки після 1933-го. Різке збільшення середньої тривалості життя сталося лише в часи румунської окупації Балтського району. Тоді вона досягла 34 — 35 років. Простий висновок: нема офіційно визнаного голоду, але є «рідна» радянська влада — середня тривалість життя становить 17 — 20 років (це поза періодами 1921 — 1923 та 1932 — 1933 років). Є «страшний» і ненависний румунський окупант — і середня тривалість життя становить 35 років. Отже, саме «жорстокий» іноземний окупант став хоча б на кілька років рятувальником місцевого населення від геноциду, який тривав увесь період сталінізму.

У часи Другої світової війни в Україні був ще один окупант — німці. Цікаво було б порівняти середню тривалість життя українських селян на окупованих ними територіях з довоєнною. З різних джерел відомо, що німці забирали у селян лише половину того, що забирали більшовики, а більшовики забирали практично весь урожай. За таких умов у німецькій зоні окупації село в принципі не могло голодувати. Пригадую слова однієї моєї родички, в хаті якої під час війни розташовувалася німецька комендатура: «Не вірте нікому, що німці — погані люди, вони нікому і нічого поганого не зробили». Жодного разу я не чув від неї приємних слів на адресу радянської влади, зате вона пам’ятала прізвища всіх сільських покидьків, котрі у 1932 — 1933 роках ходили по оселях селян й іменем радянської влади забирали у них все, що могло бути їжею. Шкода, що я не записав ці прізвища. Країна мала б знати своїх антигероїв, і не лише із села Липняжки.

Із 1920-го по 1939-й на Західній Україні був ще один, як кажуть деякі наші історики, «окупант» — поляки. Я не буду тут широко обговорювати цю тему. Поставлю лише одне запитання: «Скільки українських селян померли від голоду на цій землі?». Відповідь очевидна — жодного, тоді як на решті території України три голодомори знищили 15 мільйонів осіб. Чи не повинні ми бути вдячними полякам за те, що вони зберегли в недоторканності хоча б частину нашого генофонду? А якби у 1920 році поляки захопили всю Україну і контролювали її до 1941-го, то чи загинув би від голоду бодай один українець? Безумовно, ні. І тепер українців було б удвічі більше. На вражених Голодомором територіях на місці вимерлих українських сіл з’явилися сотні російських.

І все ж найбільших утрат Україна зазнала під час Другої світової війни. З урахуванням демографічних — 14 мільйонів осіб. Це знову найвищий показник утрат серед народів світу. Як таке могло статися? А прослідкуйте крок за кроком дії радянської влади щодо українського населення — і все стане зрозумілим. Це також був геноцид, замаскований під непереборні обставини війни. Не випадково, що на 11 тисяч вакансій у дивізії «СС-Галичина» зголосилося аж 82 тисячі добровольців, а про добровольців до радянської армії було відомо лише з повідомлень радянських засобів масової інформації, репутація яких була завжди дуже сумнівною.

Радянська пропаганда звинувачувала у цих втратах німецьких окупантів. Дозволю собі з цим не погодитися. Як аргументи я мав би просто перелічити всі злочини радянської влади, але їх надто багато. Для оцінки загальної ситуації наведу лише слова командувача третьої армії Сполучених Штатів Америки Джорджа Сміта Паттона, одного з найпрославленіших полководців своєї країни: «Фактично німці — це єдині гідні люди, з усіх, хто зараз є в Європі. Це вибір між ними та росіянами. Я віддаю перевагу німцям» (Берлін, 1945 рік).

Отже, моя перша пропозиція фаховим дослідникам полягає у тому, щоб вивчити середню тривалість життя, передусім сільського населення, за весь період сталінізму у всіх регіонах України, включно з роками Другої світової війни. Таке дослідження або спростує, або підтвердить тезу про неперервний геноцид українського народу за більшовизму-сталінізму.

Друге запитання: чи є геноцид українців чимось унікальним в історії імперії, правонаступником якої став Радянський Союз?

Російська імперія у всіх її іпостасях — це колоніальна імперія, де метрополія становить лише невелику частину її території. Як чинить класична колоніальна імперія при своєму розширенні? Вона захоплює нові території разом із населенням й прагне його асимілювати. Такими були Римська, Візантійська, Британська імперії та деякі інші. Як чинить варварська колоніальна імперія при своєму розширенні? Вона прагне захопити нові землі, позбавившись від їх населення. Таких прикладів небагато, але одним з них якраз і є московська імперія. Згадаймо, як Московія захоплювала Крим. У 1735 році її війська вперше окупували півострів, зруйнувавши всі його міста і знищивши значну частину тамтешнього люду. У наступні роки такі акції продовжувалися. У висліді Крим обезлюднився і, фактично, був заселений заново, але вже московитами. Нині лише мала доля кримських татар мешкає у Криму, решта або була знищена фізично, або розсіялася по всьому світу. А як московська імперія колонізувала Північний Кавказ і Кубань? Майже сто років тривала війна. Квітучі землі з високою щільністю землеробського населення були спустошені відвертим геноцидом і заново заселені, але вже зовсім іншими людьми. Так там опинилися і вихідці з України.

Українці думали, що за вірну службу московським царям вони стануть частиною імперського народу. А московити чекали лише на слушний момент для того, щоб заволодіти землями України, знищивши самих українців. І цей час настав аж у ХХ столітті. Прихід російської черні у 1917 році до влади в імперії, тобто в Радянському Союзі, відродив на рівні державної політики її дикі інстинкти кам’яної доби. Саме це і було фундаментальною причиною геноциду українців. І не тільки українців. Тоді ж така доля спіткала і казахів. Причиною стали колосальні, навіть за рамками Радянського Союзу, території та багаті надра. У результаті більшість казахських земель спорожніли і вже у 1950-х були заселені людьми з центральної Росії, частково і з України, під гаслом освоєння цілини.

На фоні інших окупантів російські виглядають просто страхітливо. Ось як описав Джордж Сміт Паттон поведінку росіян у захопленому ними Берліні: «Берлін розкрив мені очі. Ми зруйнували все, що було створене великою расою, яку ми тепер збираємося замінити монгольськими дикунами. Кажуть, що протягом першого тижня після взяття Берліна всі най-красивіші жінки були зґвалтовані, а потім пристрелені». А хіба не так поводилися російські загарбники у захопленій ними Бучі?

Для того, щоб зрозуміти унікальність для європейця менталітету росіян, знову наведу слова Джорджа Сміта Паттона: «Труднощі в розумінні росіян полягають у тому, що ми не усвідомлюємо факту їх приналежності не до Європи, а до Азії, тому вони мислять по-іншому… На доповнення до інших їхніх азіатських властивостей характеру, росіяни не поважають людське життя — вони сучі діти, варвари і хронічні алкоголіки».

Повертаючись до реалій епохи сталінізму, я стверджую, що радянська влада — то їхня влада, що більшовизм — то їхній менталітет, що гасло про світову революцію — то їхнє маніакальне прагнення заволодіти всім світом, прагнення, залишене у спадок Чингізханом: «Дійти до останньо-го моря». Ось, що сказав з цього

приводу видатний російський інтелектуал Микола Олександрович Бердяєв: «Більшовики — це не банда розбійників, що напала на російський народ на його історичному шляху і пов’язала йому руки й ноги, і не випадкова їхня перемога. Більшовизм є явищем глибшим, страшнішим і зловіснішим. Банда розбійників була б набагато невиннішим явищем. Більшовизм є не зовнішнім, а внутрішнім для російського народу явищем, його тяжкою духовною хворобою, органічною недугою російського народу. Більшовизм є лише відображенням внутрішнього зла, що живе в нас… Він є лише галюцинацією хворого народного духу». Віддайте свою долю в руки такого народу — і буде якраз те, що ми обговорюємо у цій статті.

Якщо про більшовизм сказати одним реченням, то це концтабір для більшості населення в ім’я необмеженої влади згуртованої меншості. І концтабір у передвоєнні роки в Радянському Союзі був збудований. Гасло ж про світову революцію означає прагнення перетворити весь світ на концтабір з тією ж метою. Саме тому у Радянському Союзі напередодні Другої світової війни було нагромаджено зброї у кілька разів більше, ніж у решті світу. Але наївно було б думати, що «інтелектуали» з Кремля з початковою освітою або й без неї могли б ефективно здійснити цю акцію. Щоб реалізувати таку ідею в світовому масштабі, потрібна освічена згуртована група людей, яка контролює великі фінансові потоки і провідні засоби масової інформації західного світу. І тут ми поступово переходимо до питання про зовнішні фактори, які сприяли проведенню операції зі знищення українців у технічно максимально можливих на той час масштабах. Тут більше запитань, ніж відповідей, і справжня цілина для істориків.

Відтак наступне запитання: які зовнішні чинники сприяли геноциду українців? Тут слід брати до уваги лише найвагоміші фактори світового масштабу. Таких — кілька. Першим є інформаційна блокада, заборона на витік будь-якої інформації про геноцид в Україні.

Здавалося б, у світі існує такий високий моральний авторитет, як католицька церква. У неї була вичерпна інформація про стан справ в Україні від українських греко-католицьких священників, однак у висліді — цілковите мовчання. Чому? Можливо, католицька церква в принципі відсторонена від справ людських на користь справ божих? Але ж у червні 2015 року, вже після окупації Криму і частини Донбасу, Папа Римський Франциск прийняв у Ватикані кремлівського диктатора Путіна. Понтифік вручив цьому воєнному злочинцеві медаль «Ангел миру», яка, за словами Франциска, «має здатність вигравати війни і створювати солідарність між націями».

25 липня 1934 року перед палатою лордів виступає архієпископ англіканської церкви Кентерберійський. Він говорить про страшний голод, що охопив деякі регіони Радянського Союзу у 1933-у, і зазначає, що кількість померлих становить від 3 до 6 мільйонів осіб. Його виступ не викликав жодного резонансу у суспільстві і жодних практичних кроків англійського уряду та парламенту країни. Чому?

Ще напередодні Другої світової війни центр міжнародної економічної потуги перемістився до Сполучених Штатів Америки. Їх позиція могла радикально вирішити питання життя і смерті мільйонів українців на користь життя. Президент й уряд цієї країни володіли всією необхідною інформацією про стан справ в Україні. Це не моя гіпотеза — це висновки конгресово-президентської комісії з дослідження голоду в Україні, створеної у 1985-у. Автор цих висновків — виконавчий директор комісії, найвидатніший дослідник Голодомору, доктор Джеймс Мейс. Вичерпна інформація з американських дипломатичних представництв у Ризі, Афінах, Берліні, Варшаві, Відні, Гельсінкі, Парижі. Звернення українських закордонних організацій, звернення нашого гетьмана Павла Скоропадського, акції протесту українців за кордоном — усе це було проігноровано. Чому? Натомість у грудні 1933-го США визнали дипломатично СРСР.

Єдиною країною, що не залишилась осторонь цієї трагедії, була тодішня Німеччина. Але процес інформаційної ізоляції Німеччини від решти світу вже розпочався, а відтак її вплив на міжнародне інформаційне поле був невеликим.

25 травня 1925 року в Парижі агент НКВС Шварцбард убив Симона Петлюру. За кілька місяців він постав перед судом, але замість гільйотини йому присудили один франк штрафу за забруднення тротуару кров’ю жертви і випустили на волю в залі суду. Цьому рішенню передувала безпрецедентна кампанія в провідних західних засобах масової інформації, профінансована єврейським капіталом, що подавали Шварцбарда не як штатного агента спецслужби Радянського Союзу, а як месника за єврейські погроми в Україні, нібито ініційовані Симоном Петлюрою в роки українських національно-визвольних змагань. Наведений факт демонструє здатність ЗМІ радикально впливати на формування громадської думки будь-якої країни, як і на її уряд. На цьому прикладі легко зрозуміти механізм замовчування у провідних медіа факту безпрецедентного геноциду в історії людства.

Характерний епізод інформаційної війни. Небагато світових ЗМІ мали своїх кореспондентів у Москві в ті часи, але одна з провідних американських газет «Нью-Йорк Таймс», контрольована єврейським капіталом, свого кореспондента мала. Ним був Волтер Дюранті. Радянська влада була настільки прихильною до нього, що він був тим єдиним іноземним журналістом, якому якось дав інтерв’ю сам Сталін. Це зробило Дюранті знаменитим на Заході. Його статті про ситуацію в Радянському Союзі уважно читала велика американська аудиторія. У десятках своїх публікацій він категорично заперечував голод і в Україні, і в Радянському Союзі, а Сталін у нього був «білим і пухнастим». Утім, це не заважало кореспондентові у приватних розмовах називати число у 10 мільйонів загиблих від голоду. Дивовижна обі-знаність із ситуацією. Це геть недалеко від 10,5 мільйона жертв, які називає нині Служба безпеки України як вислід свого ретельного багато-річного розслідування трагедії.

Західна демократія влаштована так, що не уряди контролюють засоби масової інформації, а, навпаки, засоби масової інформації контролюють уряди. У свою чергу, ЗМІ є доволі витратними і вимагають великого фінансування, що лише частково покривається їхніми передплатниками-читачами. Роль додаткового фінансування, наприклад, за рахунок рекламних оголошень, надзвичайно велика. Це робить їх дуже залежними від цього додаткового фінансування. Ось вам і механізм спотворення інформації — потрібно лише вкласти у цю справу достатню кількість грошей.

Переконаний, на нинішню російсько-українську війну слід дивитися як на продовження геноциду українців у XXI столітті з боку Московії. Але тепер уже методом прямої воєнної агресії.

Валерій ШВЕЦЬ,

доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.