Якою буде зима кінця цього — початку наступного років? Не тільки в сенсі клімату, хоча від нього теж багато залежить, а й у сенсі політичної погоди в Україні та в усьому світі. Щоб не помилитися, спочатку потрібно хором вимовити: «хороше питання». А подумавши, визнати: питання не хороше, а огидне.

«Мінськ-3» не можливий

Із «весняним наступом» наших військ питання, мабуть, вирішене остаточно. Він зустрів перепони практично по всій лінії фронту та перейшов у «пози-ційну війну». Цю реальність необхідно, по-перше, визнати. А по-друге, визначити, як Збройним силам України та всій нашій країні жити в нових умовах. Із визнанням цього факту у нас, начебто, твердий консенсус. Останнім оптимістом в Україні є президент Володимир Зеленський. Але у країні більшість реалістів. Їм зрозуміло: погода в тилу та ситуація на війні можуть змінюватися в один чи інший бік. І треба не чекати на зміни, а бути до змін готовими.

Зараз у пресі, як вітчизняній, так і зарубіжній, жваво обговорюється питання, кому вигідна позиційна війна — нам чи агресору. Що означає заморожування воєнних дій, до чого це може призвести у віддаленому чи навіть найближчому майбутньому. У кремлі підозрюють, що Україна прагне вже не повної перемоги, а створення «Мінська-3» та «нормандського формату» у міжнародному сенсі на своїх умовах. Але вороги помиляються.

У 2014 році між нами й агресором було лише захоплення Криму. Зберігалася можливість, як думав президент Порошенко, про щось із росіянами домовитися. А якщо не домовитися, то морочити путіну голову з лінією поділу на Донбасі, створюючи тим часом українську армію фактично з нуля. 24 лютого 2022-го, після масштабного вторгнення військ агресора в Україну, ситуація кардинально змінилася. Тепер між нами і ворогом — сотні тисяч трупів, окупація п’ятої частини української території і, по суті, війна цивілізацій.

У поляризованому світі навіть теоретично не можна сформулювати новий «мінськ» чи новий «нормандський формат». Тобто заморожування стане схожим на дивну війну 1940 року, коли су-противники шукають слабкі місця в обороні один одного, а коли знайдуть — наступають до повної перемоги. Питання у тім, хто раніше знайде слабкі місця і хто ефективніше зможе використати військові та політичні ресурси.

Ще недавно здавалося, що позиційна війна вигідна кремлю. Величезна територія, мобілізація людського та технічного потенціалу знімали у майбутньому більшість проблем. Але зараз російські збройні сили виявилися неспроможними здобути жодної значної перемоги над українськими ЗСУ. Надовго застрягли під Бахмутом і зазнають величезних втрат у живій силі та техніці, намагаючись оточити Авдіївку. Як виглядатиме фронт на цих ділянках у «замороженому» стані, нікому не відомо. Найімовірніше, так, як сьогодні. Яким підрозділам підвезуть снаряди, ті й просунуться на сотню метрів. А кому не підвезуть — відступлять. Це класичний глухий кут безконтактної війни. Безглуздо звинувачувати воєначальників у тому, що світла в кінці глухого кута не видно.

Політика заморозків

Інша річ — політики. Щоб зняти із себе бодай частку провини, вони змушені шукати винних, а якщо не знайдуть — призначати за своїм розумінням. Як, наприклад, вчинила Мар’яна Безугла, народна депутатка фракції «Слуга народу», заступниця голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки. У розпал війни вона зажадала від президента відправити у відставку Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного, а фактично — весь український генералітет, який, на її думку, не впорався з поставленими завданнями.

Особливо дратує Безуглу, що Залужний, не питаючи дозволу у парламенту, спілкується із громадськістю. А також публікує різні думки у засобах масової інформації, українських та закордонних. Можна припустити, «слуг народу» у ВР дратує і те, що, згідно з опитуваннями, рейтинг Головнокомандувача ЗСУ невпинно зростає, тоді як рейтинги Президента України, міністрів, народних депутатів та чиновників ОП солідарно падають. У разі заморожування війни і бодай тимчасового скасування воєнного стану в Україні можуть відбутися вибори. А на цих виборах, уявляєте собі, перемогти може не лідер «слуг народу», а генерал, здатний у важкий для країни момент говорити народові правду. Жах, порівняно з яким ніщо не зрівняється.

То подолаймо цей жах. Звернімося до політики країн, які нас стабільно підтримують, хоча роблять це неохоче та з небажанням розлучатися зі своїми грішми. Передусім, як ви вже здогадалися, йтиметься про Сполучені Штати Америки і, конкретно, про Конгрес. Його Палата представників уже понад два місяці гальмує надання низці країн (найбільший обсяг — Україні) фінансової допомоги. Про це гальмо вже згадувалося у попередніх оглядах, але тема далеко не вичерпана. І навіть навпаки.

Ситуація ускладнюється тим, що повернення у Білий Дім Дональда Трампа після виборів 2024-го стає дедалі реальнішим. Республіканці в Палаті представників стануть не малочисленною, а справжньою більшістю. І в співдружності зі «своїм» президентом сформують нову зовнішню політику США. Зокрема й на українському напрямку. Думаю, навіть трампісти не уявляють, що це за політика. І заздалегідь до нового порядку денного не готуються. Щоб «змусити президентів росії й України укласти мир за один день», треба готувати полі-тичні важелі рік. І не один. Нам в Україні важливо зрозуміти, що то за важелі.

Офіс президента Зеленського організував із цього приводу поїздку до США низки делегацій для переговорів із конгресменами-республіканцями не лише в Капітолії, а й на території штатів, де їх регулярно обирають. Курируватиме переговори українських парламентаріїв та чиновни-ків посол України в США Оксана Маркарова, найефективніша лобістка українських інтересів за останні роки. Республіканцям розкажуть усе, не приховуючи та не згладжуючи внутрішніх протиріч. Нехай самі вирішують, яку допомогу і коли заморозити.

А наші генерали вирішать, коли і що на війні розморозити. Для нашої перемоги.

Слава Україні!