Незважаючи на заяви Єврокомісії та профільних інституцій ЄС про відсутність будь-яких ризиків і негативних впливів аграрного експорту з України на ринки Європи, певні країни, передовсім наші сусіди, наполягають на повній забороні чи принаймні на суттєвому обмеженні таких постачань. Ідеться як про впровадження власних загороджувальних заходів, суть і механізми яких іноді суперечать не лише міжнародним правилам торгівлі та положенням Угоди про асоціацію з Україною, а й внутрішнім регламентам ЄС, а також про тиск на Єврокомісію з вимогами запровадити загальні обмеження на постачання української сільгосппродукції.

Мотиви у кожного різні: для деяких країн — принципова протекціоністська позиція для підтримки національного виробника, для когось — власний економічний інтерес, чиїсь же мета і завдання — суто політичні, також із різними мотивами: внутрішні електоральні дивіденди чи й гра під дудку кремля.

Водночас, ідучи до мети, противники посилення українського впливу на аграрні та споживчі ринки ЄС забувають про інтереси партнерів з європейського блоку, для яких постачання агросировини з України є ледь не безальтернативним джерелом розвитку цілих галузей власного виробництва та формування до-даної вартості, а ввезення готової продукції — запорукою продовольчої безпеки і нижчих цін для населення.

«Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) спробував розібратися у цих хитросплетіннях і, головне, — визначитися з алгоритмом дій України, які допоможуть згладити гострі кути у непростих торговельних відносинах з європейськими партнерами.

Не такий страшний імпорт…

Нещодавно на засіданні комітету Європейського парламенту з питань сільського господарства та розвитку обговорювали ситуацію з агроекспортом з України. Депутати також обмінялися думками із членами Єврокомісії щодо ризиків для фермерів ЄС від нарощування темпів постачань української сільгоспсировини та готової продукції.

«Ми відстежуємо обсяги, динаміку цін, імпортні ціни на національних рівнях, а також ціни на рівні ЄС і публікуємо моніторинговий звіт що два місяці. І поки що не бачимо значних негативних наслідків для сільськогосподарського ринку ЄС», — наголосив доповідач з цієї теми П’єр Баску, директор з питань сталого розвитку та підтримки доходів Генерального директорату з питань сільського господарства Єврокомісії. За його словами, комісія працює над розвитком «коридорів солідарності» та зменшенням витрат на транзит, оскільки хоче, «щоб Україна продовжувала робити внесок у світову продовольчу безпеку та могла продовжувати експортувати свою продукцію в ЄС та за його межі».

За даними євродепутатів, «коридори солідарності» стали порятунком для української економіки і дали змогу експортувати понад 108 мільйонів тонн та імпортувати 38 мільйонів тонн товарів — загалом на 123 мільярди євро.

«Варто зазначити, що до війни, коли обсяги торгівлі з ЄС регулювалися митами і квотами, європейський ринок не був для нас основним та першочерговим. Бо, по-перше, він потребує насамперед преміальних товарів. По-друге, там дещо інші стандарти готової продукції. А українська сільгосппродукція (передовім зернова) розрахована на ринки, що розвиваються. Логістичні проблеми, спровоковані масштабною російською агресією проти нашої країни, змінили ситуацію», — каже голова комітету з євроінтеграції Українського клубу аграрного бізнесу (УКАБ) Олександра Авраменко.

За даними УКАБ, якщо в довоєнний 2021 рік частка експорту продукції нашого АПК до Європи становила 32%, то за результатами 10 місяців 2023-го цей показник зріс до 59%. Однак таке зростання пояснюється не стільки суттєвим збільшенням фізичних обсягів постачань у європейському напрямку, як скороченням експорту на інші, більш віддалені, ринки. Як наслідок — частка експорту до країн Африки скоротилася із 14% до 7%, Азії — з 19% до 12%, південно-східної Азії — із 13% до 4%.

«Основна причина таких змін — блокування російськими військами морських портів України, через які традиційно здійснювалися експортні відвантаження. До війни лише ці порти могли експортувати близько 7 млн тонн зернових культур щомісяця, тоді як досягнутий максимум альтернативних маршрутів — 3,7 млн тонн», — пояснили в УКАБ.

Й оскільки розвиток альтернативних маршрутів можливий лише через територію країн ЄС, українські аграрії були змушені шукати покупців, передовсім у європейських країнах. Це й спричинює невдоволення місцевих виробників. Реагуючи на їхні публічні заяви й протестні акції, низка національних урядів наполягає на необхідності мінімізації ймовірних негативних впливів постачань з України на роботу й доходи європейських фермерів. Ось тільки не завжди при цьому європейці готові діяти цивілізованими методами: замість пошуку компромісів, різні варіанти яких постійно пропонує Київ, вони вдаються до прямих заборон на ввезення агропродукції з України на свої території, штучних перепон у вигляді блокування кордонів і тиску на євроінституції з вимогами впровадити загальноєвропейські обмеження.

Нагадаємо, у травні Єврокомісія тимчасово заборонила імпорт пшениці, кукурудзи, ріпаку і соняшнику з України до Болгарії, Угорщини, Польщі, Словаччини та Румунії. 5 червня дію заборони продовжили до 15 вересня. Потім Єврокомісія вирішила не продовжувати тимчасові обмеження, а Польща, Угорщина та Словаччина оголосили про плани одноосібно блокувати імпорт української агропродукції та припинили участь у Координаційній платформі, створеній під егідою Єврокомісії для вирішення спірних питань.

У межах досягнутих домовленостей Україна спільно з Єврокомісією запровадила систему ліцензування, що сприяє цивілі-зованому контролю нашого експорту до ЄС та запобігає різким коливанням цін на зерно та іншу агросировину. Йдеться, зокрема, про гарантії, що збіжжя з України, призначене для третіх країн, не залишиться в одній із сусідніх із нами держав, а транзитом прямуватиме до кінцевого пункту.

«Хто є ху»

Але це, як бачимо, задовольнило не всіх. І вимоги щодо повної заборони постачань «аграрки» з України залишилися на економічному, а головне — на політичному порядку денному низки європейських держав.

«Про цю проблему варто говорити найперше у контексті активізації процесів інтеграції України в ЄС. Маю на увазі політичне рішення про початок процедури приєднання нашої країни до цього політичного союзу. Із середини грудня почнуться обговорення головних завдань, які стоятимуть перед Україною та Євросоюзом для прискорення цього процесу. Й одним з ключових моментів у межах нашої євроінтеграції є питання сільського господарства. Адже Україна — аграрно-орієнтована країна, яка виробляє у 3—4 рази більше сільськогосподарської продукції, ніж потребує для власного споживання», — наголошує у коментарі «Укрінформу» заступник голови Всеукраїнської аграрної ради (ВАР) Денис Марчук.

Експерт увагу на доволі динамічний і пропорційний розвиток у нас малого й середнього агробізнесу, а також на велику кількість потужних великих агрокомпаній, завдяки чому Україна має всі шанси стати серйозним та конкурентним гравцем на європейському ринку. Тоді як більшість європейських гравців представлені переважно малим фермерством, що не виробляє достатньої кількості продукції та критично залежить від субвенцій і дотацій.

«Й уявіть ситуацію, коли на ринок заходить гравець, котрий де-факто без дотацій може претендувати на широкий спектр пропозиції на ринку та впевнено займати полиці, на які працював місцевий фермерський бізнес... Тому, природно, ми й бачимо дії та заяви, які сусіди пояснюють захистом національних інтересів. Але водночас бачимо дослідження тієї ж Єврокомісії, які демонструють, що «засилля» української агропродукції у Європі нема і що постачання з України насправді не перешкоджають розвитку та реалізації продукції фермерських господарств ЄС», — наголошує Денис Марчук.

А ще нагадує, що після відмови Єврокомісії продовжити тимчасову заборону на імпорт української «аграрки» до п’яти східноєвропейських країн не було виявлено жодних зловживань і порушень, які свого часу так активно «вангували» європейські мітингувальники. «Тому вбачаю у цьому радше політично заангажовані речі, спрямовані на те, щоб ускладнити вирішення аграрних питань у процесі європейської інтеграції України», — каже заступник керівника ВАР.

Хоча, безумовно, тут може йтися і про прямий фінансовий інтерес європейських фермерів, які, так би мовити, думають «на перспективу». Вони, поміж іншого, побоюються, що значна частина субвенцій і дотацій, які отримують за європейським законодавством, у разі приєднання України до ЄС перетікатиме на рахунки українських фермерів.

«Якщо проаналізувати кількість землі, що перебуває у використанні українських фермерських господарств, то виявиться, що в майбутньому вони зможуть претендувати на значну частку дотаційних фондів, так би мовити, «забираючи» ті кошти у тих же французів, німців, поляків. І я так думаю, що в цьому контексті процес лише почався — нелегкий і водночас потрібний. Бо якщо ми не вирішимо ці питання до вступу України в ЄС, це надовго залишиться одним із бар’єрів, які заважатимуть нам рухатися й досягати компромісів щодо інших галузей та реформ», — прогнозує Денис Марчук.

Особливість європейського ринку у тому, що загалом ЄС, як і Україна, є нетто-експортером аграрної продукції (експортує харчів більше, ніж імпортує). Відповідно, коли українська продукція заходить на європейський ринок, вона створює додатковий тиск, адже пропозиція у деяких сегментах превалює над попитом.

«Також маємо розуміти: коли наша продукція заходить на ринок ЄС, вона не розходиться рівномірно між усіма 27 країнами — членами Євроспільноти. Десь її більше, десь — менше, залежно від того, як кожна держава задовольняє власні потреби у певному товарі. Звідси й така різниця у ставленні до імпорту з України: Європейський Союз загалом не бачить у цьому жодних проблем, але якщо дивитися на кожну країну окремо, залежно від того, як там побудовані баланси імпорту-експорту, споживання, можуть виникати певні перекоси. І для кожного ринку таким подразником може бути якийсь окремий продукт», — пояснює Олександра Авраменко.

Як приклад вона наводить Іспанію. Ця країна є доволі великим виробником тваринницької продукції. Відповідно їй потрібно багато кормів. Водночас іспанці не можуть задовольнити внутрішні потреби у кормовій базі — як через кліматичні особливості, так і через масштаби тваринницької галузі. Тому вони й імпортують дуже багато зернових, зокрема з України. Це дуже важливо поточного маркетингового сезону, адже через несприятливі погодні умови виробництво зернових в Іспанії скоротилося на понад 40%.

Цей приклад, до речі, наводили й учасники дискусії в Європарламенті. Там визнали, що для певних країн ЄС агропродукція з України є просто необхідною. Скажімо, відсутність належної кормової бази може поставити хрест на здобутках іспанських тваринників. Тому учасники обговорення наполягали на підтримці транзиту українських зернових через ЄС до кінцевих ринків.

Ба більше, часто в українському експорті зацікавлений бізнес навіть з тих європейських країн, де найактивніше блокують постачання. Для тамтешніх переробників — це важливе джерело дешевої та відносно якісної сировини, для самих же держав — можливість поповнювати бюджети за допомогою сформованої всередині їхніх країн доданої вартості.

«Якщо країна орієнтується на виробництво продукції з високою доданою вартістю, складовою частиною якої є зернові, власної сировини їй точно недостатньо. Така країна, однак, імпортуватиме збіжжя. Скажімо, та ж Польща минулого року суттєво наростила обсяги експорту продукції із зерном у виробничому ланцюгу: молочної, м’ясної, продуктів власне зернової переробки», — каже Олександра Авраменко.

Денис Марчук додає: «Якщо говорити відверто, значна частина європейських переробних підприємств дуже зацікавлені в українській продукції, передовсім — кукурудзі та пшениці. Та й європейські олійно-екстракційні комбінати продають не лише у Європі, а й по всьому світу товари, вироблені з нашої технічної сировини. Україна таким чином сприяє отриманню додаткового фінансового ресурсу не лише для Польщі, а й для багатьох інших країн ЄС — Німеччини, Нідерландів, Іспанії...».

Не останню роль при цьому відіграє порівняно низька вартість української агропродукції. Хоча ті ж європейські фермери, на перший погляд, мають усі переваги — дотації та різні субвенції від Євросоюзу й національних урядів, дешеві кредити, менше логістичне плече та й взагалі відсутність тих логістичних проблем, від яких тепер потерпаємо ми, українці. Не кажучи вже про те, що вони господарюють у звичних, мирних умовах… Але...

«Українська перевага — масштаби виробництва. Середній розмір фермерського господарства в ЄС — 17 гектарів. Тобто, за європейськими мірками, наш малий фермер — середній або й великий. Ми сьогодні навіть не говоримо про наші агрохолдинги, ми говоримо про малих і середніх виробників, які завдяки масштабу можуть знижувати виробничі затрати», — наголошує голова комітету з євроінтеграції Українського клубу аграрного бізнесу.

Дається взнаки і фактор нижчої заробітної плати найманих працівників порівняно із закордоном. Водночас, зважаючи на кадровий дефіцит в умовах війни, вплив цього чинника поступово нівелюється. Багато підприємств, передовсім великих агрохолдингів, уже пропонують висококваліфікованим фахівцям зарплату, конкурентну принаймні за мірками наших сусідів.

Конкуренція і політичні мотиви

Вплив фермерства на політику сусідніх країн — насамперед Польщі та Словаччини — доволі значний. Особливо, коли йдеться про наближення виборів чи поствиборчий синдром «нової мітли». На жаль, цьогоріч ми це відчули сповна.

«Що стосується наших най-ближчих сусідів, то маємо розуміти: українська продукція може дуже жорстко конкурувати на їхніх ринках, адже не має великого логістичного плеча, і ми здатні демпінгувати. А ще українська «аграрка» потужніша, ніж у невеликих країнах, які нас оточують, та навіть ніж у великій Польщі. Майже за всіма ключовими товарними позиціями ми завжди можемо запропонувати більше», — наголошує у коментарі «Укрінформу» експертка з аграрних питань Марія Колесник.

Водночас з огляду на постачання агросировини сусідні країни не надто для нас цікаві, кажуть фахівці. Раніше Україна завжди використовувала їх переважно для транзиту.

«Але коли говоримо про продукцію, яка потрапляє до кінцевого споживача, те, що продається у супермаркетах, то нам справді легше вийти саме на ці суміжні ринки, оскільки споживчі уподобання там дуже подібні до українських. І ми можемо товари зі звичними для нас смаковими властивостями, якщо вони виготовлені відповідно до вимог якості, без перешкод продавати у цих країнах. А тепер, коли там велика кількість наших біженців, — тим паче. Й оскільки ми можемо демпінгувати, місцеві товари починають програвати конкуренцію», — зазначає Марія Колесник.

Звідси і протестні настрої місцевих фермерів. Чим, поміж іншого, вдало користується кремль, підбурюючи та навіть підкуповуючи лідерів відповідних рухів. Й уряди сусідніх країн мають на це зважати. Як-не-як ідеться про доволі впливову там фермерську силу.

«Те, що роблять поляки, — то не про економіку, а про полі-тичні процеси. Голоси польських перевізників, фермерів є важливими в їхній внутрішній політичній боротьбі. Через що потерпають як українські виробники, переробники, логісти, так і польські, і європейські загалом. Адже через протести не відбувається й повноцінний експорт їхньої продукції в Україну. І все це — напередодні піку реалізації, пов’язаного з різдвяними та новорічними святами. Тож значна частина контрактів просто не буде виконана. Навряд чи хтось від цього економічно виграє», — упевнений Денис Марчук.

Певною мірою це стосується і Словаччини, де також набирають обертів блокування та протести, й Угорщини, для якої «робити Україні боляче», на жаль, стало звичкою.

«Більш далекі країни, як-от Швеція, Нідерланди, — це зовсім інша історія. По-перше, не все можна довезти туди, щоб воно залишалося конкуренто-здатним, адже логістика в Європі дуже дорога. По-друге, досить жорсткі вимоги щодо якісних показників. Та й не будь-який товар там купуватимуть: і не через те, що він поганий, а тому що незвичний для тамтешнього споживача. Тож побачити його можна хіба що в якихось невеликих східноєвропейських магазинах чи у відділі продукції народів світу у великих супермаркетах, куди може потрапити й українська продукція. А так усі звикли до своїх виробників, до певних смаків. Тож дуже важко прийти на цей ринок з новим товаром. Треба шалені гроші вкладати в маркетинг», — каже Марія Колесник.

Протекціонізм і споживчий патріотизм

Заслуговує на повагу та водночас додає українській стороні складних завдань у процесі поточних і майбутніх переговорів позиція одного з аграрних лідерів ЄС — Франції. Ця країна завжди орієнтується переважно на продукцію, яку виробили власні фермери. Тому, захищаючи їхні інтереси, намагається усіляко обмежити доступ на внутрішній ринок сільгосптоварів з інших країн. І стосується це не лише постачальників

з-за меж ЄС, а й із держав-членів Євросоюзу. Якщо цього не вдається зробити через мита й нетарифні обмеження, починає діяти національний прагматизм французів, які є прикладом «патріотизму до глибини своєї кишені».

«Аграрне лобі у Франції найпотужніше порівняно з усіма країнами Європи. Будь-який французький уряд завжди дослухатиметься до того, що говорять місцеві фермери. Інакше вони приїдуть на Єлисейські Поля й вивернуть вантажівки гною чи щось подібне. Фермери у Франції справді стоять мовби над усіма іншими категоріями громадян. І це стосується будь-чого, що привозять з-поза меж ЄС. Подібне ставлення навіть до сусідів: Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Іспанії. Це свого роду національна політика», — констатує Марія Колесник.

Пересічні споживачі власним гаманцем підтримують цю полі-тику. Вони завжди готові платити більше за французький продукт. Навіть локальні товари, вироблені у конкретному регіоні Франції, у місцевих супермаркетах зазвичай коштують дорожче.

«Вони вважають, що французьке — в рази якісніше. Приміром, іспанська полуниця апріорі не може бути смачною, нехай вона й уп’ятеро дешевша. Потім вони страйкуватимуть, заявляючи про погане соціальне забезпечення, про те, що грошей на все пересічним французам не вистачає. Але водночас, коли йтиметься про підтримку свого фермера, закриття кордонів для інших, якісь обмеження для решти постачальників, вони підтримуватимуть власного виробника», — пояснює експертка. Скажімо, п’ять років тому французи відмовилися від німецьких йогуртів, вони просто перестали їх купувати: мовляв, неякісні та несмачні. Тож постачальники змушені були перейти лише на французький товар.

З останнього — вимога французьких виробників цукрових буряків реекспортувати український цукор за межі Європи, щоб він не тиснув на місцеві ринки, завдаючи шкоди тамтешнім виробникам. Річ у тім, що імпорт цукру з України до ЄС цього маркетингового сезону може сягнути 700—800 тисяч тонн, що приблизно удвічі перевищує обсяги імпорту минулого сезону.

Водночас з погляду європейського споживача розподіл українського цукру саме в межах ринків ЄС за нинішніх умов, вочевидь, матиме неабияку користь, позитивно вплинувши на цінову ситуацію. Адже тепер гуртові ціни на солодкий продукт у Європі сягають десятирічних максимумів — понад 800 євро за тонну.

До того ж, у масштабах всієї Європи вплив українського цукру на ринок навряд чи буде визначальним. Адже його цьогорічне внутрішнє виробництво в ЄС, за прогнозами, сягне 15,6 млн тонн. Навіть потенційні постачання 800 тисяч тонн з України — це менше 5% цих обсягів. Тим паче, що раніше Україна заявляла про наміри обмежити експортні постачання цукру за всіма напрямками на рівні 650 тисяч тонн...

Звідси — висновок учасників профільного обговорення в сільськогосподарському комітеті Європарламенту: імпорт українського цукру до Європи Європі нічим не загрожує. Але... й до ворожки не ходи — французький уряд і надалі тиснутиме на всіх майданчиках на партнерів у ЄС, вимагаючи підтримати позицію свого фермерства.

«І якраз під час нашого подальшого просування до ЄС, вважаю, найбільш складними в аграрному секторі будуть перемовини саме із Францією. Адже це — аграрний центр Євроспільноти. Він забезпечує значну частину європейського виробництва зерна, цукру, іншої продукції. Фактично в усіх сегментах Франція має дуже потужне виробництво», — додала Марія Колесник.

Як шукати компроміс і спільну вигоду

Постачаючи сільськогосподарську продукцію до Європи, Україна має враховувати всі ці особливості, впевнені експерти. Ретельно аналізуючи ринки тієї чи іншої продукції, ми можемо як виявити противників українського агроекспорту, так і знайти потенційних партнерів, зацікавлених у таких постачаннях. Їх і варто залучати у ролі проукраїнського лобі, звісно ж, перед тим довівши, що співпраця буде взаємовигідною і дасть прибуток не лише нам, а і їм.

«Для того, щоб Україна співіснувала з ЄС у сфері виробництва аграрної продукції, потрібно шукати варіанти, як наша продукція може вбудовуватися безпосередньо в ланцюжки доданої вартості всередині Євросоюзу. Це стосується майже всієї номенклатури нашого аграрного експорту — зернових, цукру, молочної та м’ясної продукції. Тоді товари з високою доданою вартістю експортуватимуться. Відповідно Україна разом із ЄС зможе завойовувати ринки третіх країн. І так ми не надто вливатимемо на їхній внутрішній ринок, зберігши свій агроекспорт», — пояснює Олександра Авраменко.

Звісно ж, важливим кроком буде й розширення можливостей переробки в середині України, щоб у результаті постачань готової продукції, а не сировини зменшити фізичні обсяги експорту. Тоді він і не так дратуватиме наших сусідів, і, головне, допоможе заощаджувати на логістиці. Не кажучи вже про те, що додана вартість залишатиметься у нас.

«Причому додану вартість ми можемо формувати не лише завдяки переробці продукції для споживання громадянами. Це можна зробити через переробку агросировини на метан, біоетанол. Такий вид енергоносіїв має неабиякий попит у Європейському Союзі. Понад це, там готові платити за них більше, ніж за традиційні вуглеводні», — зазначає Денис Марчук.

Щодо іншої продукції, то перш ніж масштабувати її переробку, маємо визначитися з ринками, на які передовсім орієнтуватимемося у майбутньому.

«Попереду на нас чекає велика робота для відкриття потенці-йних ринків. Наші чиновники та бізнесмени мають відвідувати міжнародні виставки, ярмарки, потрібно формувати хаби, представництва української продукції, наприклад, на перспективному африканському ринку. Треба розбудовувати логістичну інфраструктуру на кордонах», — каже заступник керівника ВАР.

А Марія Колесник радить звернути увагу на ринки багатих північноєвропейських країн, незважаючи на згадані відмінності у наших споживчих уподобаннях. «Північні країни не настільки багато виробляють агропродукції самі, імпортуючи значні її обсяги з інших країн ЄС. І вони, напевно, були б відкритішими для певних типів продуктів. Тому для наших виробників вигідно виходити на ринки, де все «не завалено» власною продукцією. Якщо туди ввозять товар з інших країн, за цю нішу можна поборотися. А якщо країна сама багато виробляє та експортує, конкурувати з нею на її ринку буде важко. Погодьтеся, ми не повеземо квіти у Нідерланди. Складно уявити й українську молочну продукцію у Франції. Ця країна виробляє більше 500 видів сирів. Якщо ми прийдемо зі своїм і скажемо, що це ще один різновид якогось сиру, його не куплять», — ілюструє свою думку експертка.

Цікавою для наших аграріїв та переробників, за її словами, може бути Німеччина. Але там досить складні правила постачання товарів у супермаркети. Торговельні мережі зазвичай укладають довгострокові контракти із жорсткою маржею, коли товаровиробник і постачальник не мають права протягом року чи півтора змінювати ціну на більше ніж 1—2%, незалежно від того, що відбувається на ринку. «Німці насамперед дивитимуться на ціну. У тамтешніх супермаркетах, напевно, 70% — продукція власних марок. Й Україна, у принципі, може працювати із німецькими супермаркетами, виробляючи продукцію на їхнє замовлення», — вважає Марія Колесник.

Доволі перспективним напрямом є виробництво органічної продукції. «Щоправда, забезпечити таке виробництво в умовах війни дуже складно. Проблеми пов’язані як безпосередньо з її вирощуванням, так і, скажімо, з необхідністю постійно проходити сертифікацію, підтверджуючи її відповідність європейським вимогам. Водночас внутрішній ринок органічної продукції неабияк просів, зокрема через зменшення кількості потенційних споживачів і падіння купівельної спроможності людей», — констатує Олександра Авраменко.

Усе це — важливі для України завдання на перспективу. Тепер же головне — маючи підтримку й розуміння з боку Єврокомісії та шукаючи взаємоприйнятні компроміси, домовитися про повне розблокування українського агроекспорту до Європи та унеможливлення перепон для його транзиту територією сусідніх країн. І з частиною наших сусідів вдається домовлятися. Скажімо, з Румунією, яка має власний фінансовий інтерес у транспортуванні українського збіжжя своєю територією, чи з Болгарією.

«Коли закінчилася дія заборони на імпорт української агропродукції, болгари й румуни погодилися працювати з інструментами ліцензування. Тоді вони заявили: тепер у нас, в принципі, достатньо своєї продукції, але не відкидаємо, що прийде час, коли потребуватимемо відновлення імпорту, скажімо, насіння соняшнику. Й ось уже тепер болгарський бізнес, переробники, звернулися до уряду Болгарії, щоб розпочати перемовини з Україною про відновлення постачань цієї сировини», — каже Денис Марчук.

Підтвердженням таких оцінок стали повідомлення про нові (конкретні і взаємовигідні) домовленості між Україною та Болгарією. Профільні міністри двох країн узгодили процедури експорту деяких видів агропродукції, зокрема погодивши порядок верифікації експорту до Болгарії чотирьох культур. Це ріпак, кукурудза, пшениця і соняшник. Такий режим передбачає видання ліцензій після двосторонніх консультацій з країною, до якої здійснюватиметься експорт. Міністри також домовилися ретельно відстежувати переміщення агропродукції.

«Для нас важливо використовувати всі можливості для експорту агропродукції, тепер маємо ще одну. Уряд Болгарії скасував обмеження і підтримав наш план дій щодо верифікації та погодження експорту окремих видів сільськогосподарських товарів. Нарешті всі технічні питання між нашими країнами узгоджені й український уряд може приймати заявки від експортерів», — наголосив керівник Мінагрополітики Микола Сольський.

Такий же шлях: від деструктиву — до цивілізованих рішень, коли європейці діють по-європейськи, маємо пройти і в «аграрних» відносинах з іншими сусідами. Експерти впевнені: на відміну від сусідів північно-східних, з усіма з них можна порозумітися. За умови, що прагматизм та економіка візьмуть гору над популізмом і політикою.