Коли пам’ять повертає мене в найкращі роки життя, завжди згадую його одеський період. Це університетський корпус на Маяковського, 7, гуртожитки на Пастера, 29 та Довженка, 5, де всі були майже ровесниками, безтурботними, життєрадісними, іноді не дуже серйозними і відповідальними. Повні рожевих мрій і космічних планів юнаки і юнки з неповторними характерами. Філфаківське покоління 1965–1970 років.

І вже тоді серед нас по-особливому виділявся високочолий худорлявий юнак, завжди серйозний і зосереджений. Про нього говорили, що це майбутній письменник — постійно щось вистукує на своїй друкарській машинці. І небезпідставно. Мине кілька років і його ім’я стане відоме всій Україні: Богдан Іванович Сушинський.

1968-го він дебютував у великій літературі новелою «Кладка» (журнал Одеської письменницької організації «Горизонт»), яка проклала дорогу в життя повноцінній збірці новел з такою ж назвою (1972). Вже ці публікації засвідчили оригінальний, вишуканий стиль молодого автора (дарма дехто закидав йому наслідування Василя Стефаника). Могутній талант Богдана Сушинського надалі сяятиме новими багаточисленними літературними здобутками в будь-яких жанрах і тематиці, окрім, здається, драматургії. А поєднаний з неймовірною працьовитістю автора дасть щасливе життя більш ніж 150 художнім книгам! Завжди пам’ятаю слова професора С.П. Бевзенка: «Між талантом і працьовитістю я вибираю останнє». Не сумніваюсь, що ці слова чув і пам’ятав Богдан Іванович. У нього ці риси поєднувалися органічно.

Заслуговує найвищої поваги те, що паралельно з літературною творчістю Сушинський проводив велику роботу на громадських засадах на славу України — чи це піклування про встановлення в Одесі пам’ятника отаману А. Головатому, чи ідея (таки ж ним реалізована!) перевезення праху І. Мазепи з румунського Галаца й перепоховання в козацькій столиці Батурині.

Згадаємо тут насичену журналістську діяльність, успішне керування Одеською письменницькою організацією протягом 12 років (!). Тут просто неможливо назвати всі посади, відзнаки, нагороди і звання, якими поцінований творчий подвиг Богдана Сушинського.

Мені дуже приємна увага письменника до моєї малої батьківщини — Кодимщини і Балтщини, про яку він написав об’ємну книгу «Балта: місто, освячене вічністю». Це справжній шедевр краєзнавства. І вдвічі приємно, що земляки вдячно шанують пам’ять того, хто міцними творчими узами був пов’язаний з ними за життя.

Моя друга мала батьківщина — Миколаївщина на Одещині. Її прикрашає славне ім’я безсмертного Степана Олійника. Тут щорічно відбуваються знамениті Олійниківські читання. Саме завдяки їм у мене була можливість зустрічатися тут із Богданом. Він критично, але об’єктивно ставився до творчості знаного гумориста й сатирика, про що можна прочитати в його книжці «Степан Олійник: поет на тлі епохи» (до речі, найкращій з написаного про Степана Івановича, включаючи «Смішного слова чародій» І. Дузя). Багато посприяв Сушинський для функціонування Музею С. Олійника в Левадівці, відновлення його родинної садиби там же, про що свідчить присуджена йому іменна літературна премія.

Під час одного з таких візитів до Левадівки я звернувся до Богдана з проханням «благословити» мою другу книжку «Дякую долі», тобто написати до неї передмову. Він одразу погодився і попросив рукопис. Незабаром в «Одеських вістях» (тут він працював власкором — був візитною карткою газети) з’явилася стаття за його підписом «Хроніка сільського інтелігента». Я був вражений глибиною проникнення в мою творчість, філософічністю її осмислення. Не хочу бути нескромним, але наведу лише одну цитату, в якій для мене дороге кожне слово мого товариша «із літ студентських» (так написав Богдан, даруючи мені свій автограф на книжці «Одещина на межі тисячоліть» (1999): «Сергій Мефодовський уявляється мені постаттю, яка духовно олюднює і своє село, і свій край, підносячи свою непровінційну провінцію до рівня культурно-духовного осереддя, нагадуючи багатьом іншим інтелігентам, що в будь-яких краях і за будь-яких обставин вони повинні бути інтелігентами. І не розчинятися, щоб «бути, як усі» в масі споживчого обивательства, а підносити своє оточення до рівня національної та духовної самоусвідомленості». Це сказав «метр», який дуже уважно, доброзичливо ставився до кожного слова молодих літераторів, при тому нещадно відкидав «літературне самогоноваріння» (цей його вислів я почув на одному із засідань письменників Одеси. Згодом я поцікавився у нього: «Невже ти проти гарного «первачка»? У відповідь він тільки усміхнувся і розвів руками).

Завжди спокійний, витриманий, небагатослівний, Богдан невпізнанно оживав, коли йому доводилося дискутувати, опонувати.

Горджуся, що нагороду переможця конкурсу «Ярмарок сміху» я отримав з рук Богдана Сушинського, який був дуже щедрий на добрі справи і як письменник, і як громадський діяч, і як організатор літературного життя Одеси. Сподіваюсь, Одеса буде такою ж щедрою в оцінці зробленого ним, у вшануванні його пам’яті.

З болем думаю про те, скільки залишилося творчих планів, які вже ніколи не будуть Сушинським реалізовані. Але й написане і зроблене ним залишається з нами, з майбутнім України (зокрема, його дослідження з історії українського козацтва). Свого часу літературний критик Семен Шаховський сказав про відомого письменника: «Смолич — то ціла бібліотека». Думаю, що з більшою певністю це можна сказати і про літературний спадок Сушинського. Тож частіше заходьмо до неї, бібліотеки великої літератури Богдана Сушинського. Ставаймо в чергу. Читаймо. Думаймо.