У Балтській громаді сім’ям загиблих воїнів-земляків вручили іменні відзнаки, а на центральній площі міста відкрили Алею пам’я-ті зі світлинами полеглих героїв. Цю подію приурочили до Дня Збройних сил України.

Почесні відзнаки «Герой громади» родинам полеглих за незалежність нашої держави у боротьбі із жорстоким російським агресором вручали Балтський міський голова Сергій Мазур, чиїм розпорядженням і запроваджена ця пам’ятна нагорода, і голова Подільської районної військової адміністрації Михайло Лазаренко.

Коли на сцену в концертній залі кінотеатру «Родина» виходили рідні й близькі захисників, які навічно стали у стрій Небесного війська, у присутніх на очі бриніли сльози.

Війна приносить страждання і біль утрат — найбільший, який може відчути людина. Надто велику ціну платять сьогодні ті, хто боронить Батьківщину. І найбільша подяка за це — вічна пам’ять про їхній героїчний подвиг. На Балтщині Героїв-земляків завжди пам’ятатимуть і вшановуватимуть усіх, хто віддав своє життя за мир і свободу.

Місце смутку і гордості за захисників. Саме таким став майданчик на центральній площі Балті, де відкрито Алею пам’яті про загиблих 49 воїнів-земляків. Тут на пересувних конструкціях установлені банери зі світлинами та біографічними даними Героїв громади. У кожного — дві дати: день народження і день, коли воїн віддав найдорожче — життя, серед перших ставши на захист своєї родини, своєї Вітчизни.

Тут завжди людно. Перехожі зупиняються біля світлин і з сумом на очах вчитуються у стислі рядки героїчних історій життів, які у переважної більшості захисників обірвалися в молодому віці. Вони могли б іще жити, творити, народжувати дітей…

У день відкриття алеї пам’ять Героїв-земляків вшанували хвилиною мовчання, що гострим болем пронизувала серця присутніх, серед яких були рідні й близькі полеглих воїнів. Усі разом вслухалися в слова пошани та подяки, що звучали з вуст згаданих уже керівників Сергія Мазура і Михайла Лазаренка. Як зазначив очільник Балтської громади, найважче дивитися в очі батьків, дружин, рідних, які втратили найдорожчу людину, знаючи, що нічим не загоїш той душевний біль. Пережити його полегшує молитва. Відтак усі разом з військовим капеланом Православної церкви України Михайлом Базильком, який відслужив поминальну панахиду, помолилися за упокій душ загиблих і вічну пам’ять про них.

Напевно, стає легше і від того, що ти не один у своєму горі й можеш поділитися ним з іншими. До пекучого коктейлю зі смутком домішувався пронизливий холодний вітер. Рідним полеглих справді хотілося поді-лися наболілим, а мені — обі-йняти їх і почути живі історії замість сухих біографічних рядків на банерній тканині… Жінки інтуїтивно ховали руки у кишенях, щоб зігрітися, і розповідали.

Ольга, мати загиблого воїна Сергія Бренера:

— Народився Сергій 28 січня 1988 року. Я тоді жила в Тирасполі, але в 1990-у там стало неспокійно, почався військовий конфлікт, і ми переїхали додому, в Сінне. Синові тоді було лише два з половиною рочки. Жили у селі, де він і виріс, закі-нчив школу. З десяти років допомагав мені по господарству. Потім вступив до Мигійського аграрного технікуму, після закінчення якого в 2007-у переїхав у місто Волочиськ Хмельницької області. Працював на хлібозаводі. Дуже добре розбирався в техніці.

Був призваний у червні Хмельницьким РТЦК, пройшов навчання на Харківщині й потрапив у Запорізьку область, у район бойових дій.

Коли спілкувалася з ним, казав: «Мамо, ти не переживай, я живучий. Все буде добре. Я переїду з Хмельниччини додому, побудую двоповерховий будинок. Ми житимемо на першому поверсі, а Маша із сім’єю — на другому. Вони молоді, нехай ідуть нагору.

Сергій був веселим, добрим, спокійним. Його командир казав: це людина душі. Ніколи ні в чому не відмовляв. Коли не стало в них кухаря (не знаю, може, теж загинув…), то він хлопцям готував їжу. До третьої години дня готував їжу, а потім разом з побратимами ходив на бойові завдання. Багато бачив жахливого. Казав, що не можна пробачите те, що росіяни творять, вбиваючи і дітей, і старих.

Розповідав, що хлопці пропонували йому: «Залишайся кухарем, смачно готуєш». Але він відповів: «Ні, я не можу. Ви будете там, а я тут — як я без вас? Не можу». Й ось так у Роботиному Запорізької області загинув 22 серпня. Але повідомлення мені прийшло аж 17 вересня: росіяни понад три тижні не підпускали, щоб забрати тіла… 19 вересня мені вислали фото для впізнання. Сергій був дуже сильно зранений, вся права сторона. У висновку зазначалося, що поранення несумісні з життям...

Поховали його у Сінному 21 вересня. Хоча сестра казала, що на Хмельниччині, звідки призивався, його провели б з почестями, але я вирішила інакше: він тут виріс…

Планував привезти наречену. Але так і не встиг одружитися. А я хочу поїхати й познайомитися з нею, побачити дівчину, яку любив Сергій... Не можу, не можу думати про те, що сина нема… Добре, що його друзі не забувають, підтримують… У мене ще зять служить під Бахмутом, молюся за нього, за всіх хлопців наших…

Дружина Сергія Гажія, видно, перехвилювавшись, не змогла говорити. Тому про батька розповіла донька Лілія:

— Мій тато цілий рік служив у зоні АТО, під Кураховим на Донеччині. Із 2014-го по 2015-й. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пішов до військкомату. Його одразу призвали, відпустивши ненадовго додому, аби зібрав речі. Два тижні проходив підготовку, а потім їх відправили в Миколаївську область. Він часто казав, щоб ми не телефонували йому, бо не можна, що телефонуватиме сам. Кілька разів намагався виходити на зв’язок, щоб сказати, що в нього все гаразд. Багато чого не міг розповідати, попереджав, що не може повідомляти своє місце-знаходження. Заспокоював, говорив, що у нього все нормально, що їм допомагають волонтери. Ніколи не скаржився на те, що їм там важко, хоча ми самі про це здогадувалися.

Востаннє зателефонував усім нам увечері: до мами подзвонив, до брата, до мене, щоб поговорити з усіма. Сказав, що їх привезли в казарму, щоб вони могли відпочити, помитися, поїсти в нормальних умовах. Зауважив, що волонтери їм багато смаколиків попривозили. Радів: «Нарешті за цілий місяць прийму теплий душ».

А вночі, поки вони відпочивали, сталася ця трагедія — по казармі прилетіла ракета. Мені рано подзвонила моя тітка і повідомила, що був авіаудар. Ми почали телефонувати до тата, але слухавку вже ніхто не брав. Потім шукали різні номери, куди тільки можна зверталися. Нам відповіли: «Треба їхати в морг, бо дуже багато невпізнаних. Шукайте». Ми поїхали в морг, шукали в ангарах, але розпізнати його не змогли. Тому робили тест ДНК, і через три місяці прийшла відповідь, що мій батько — серед загиблих. Привезли його додому й поховали…

Біля світлини Григорія Дупенка з Білиного зібралося кілька людей. За якимись ознаками, відчутними хіба що на підсвідомому рівні, було зрозуміло, що це його рідні. Я не помилилася. Розповісти про Героя погодилася його племінниця Тетяна:

— Він — наш Герой, наша рідна кровинка. Про нього не можна говорити без сліз. Він був людиною честі. Ми гордимося, що у нашій сім’ї виховали таку людину. Знаєте, перед початком повномасштабної війни він був за кордоном, працював там. І сам захотів повернутися, щоб стати на захист України. Це був вибір мого дядька, і ми не могли його зупинити.

Він воював півтора року на Донеччині, в Луганській області. Був найкращим солдатом, вірним присязі. Про це розповідають його побратими, які згадують дядька тільки хорошими словами.

Коли телефонував, казав, що дуже сильно всіх нас любить, але не може повернутися додому, бо його обов’язок — воювати заради нас, своєї сім’ї (у нього є восьмирічний син, дружина). Він казав: «Я повинен вас захистити, щоб ті хто, напав на нашу країну, ніколи не дійшли сюди». Він був для нас щитом, захистом.

Він служив у штурмовій бригаді і загинув під час виконання бойового завдання. Це був наступ, вони виконували дуже серйозне завдання. Дядько йшов у перших рядах, найперший, бо ніколи не пас задніх, і загинув від кульового поранення…

Пані Оксана, мати Бориса Євменка, здавалася такою маленькою поруч зі світлиною свого сина. Вона змерзла, але не покидала свій пост. Я не втрималася й обі-йняла її. А вона міцно пригорнулася до мене. Так і стояли, обійнявшись, поки вона не закінчила свою розповідь:

— Боря завжди був патріотично налаштований. Коли почався Майдан, він рвався поїхати туди. Але вік йому ще не дозволяв, і ми його не пустили. Хотів піти служити в армію, однак під час проходження медкомісії в нього виявили проблеми із серцем. Він тоді дуже переживав, але пішов працювати. Якось йому стало погано. Ми думали, що через запалення апендициту. Відвезли його у лікарню, діагноз не підтвердився, зате кардіограма показала, що із серцем усе добре. І він мало не наступного дня пішов до військкомату. Йому тоді було 22 роки. Дуже хотів стати морським піхотинцем. Пішов служити. Місяць був у Миколаєві, а після складання присяги та підготовки три роки служив у зоні АТО. Є в нього грамоти, нагороди…

Він був веселим з дитинства, ніколи не нудьгував. Його в селі дуже любили. Згадують хорошим словом — і молоді, й старші. Він був безвідмовним: кому треба було щось привезти, піднести, завжди допомагав.

Коли почалася повномасштабна війна, наступного ж дня пішов добровольцем захищати країну.

Коли телефонував, питала: «Дитино, чи ж ти не голодний?». Він заспокоював, що все добре. Вже потім я дізналася, що спочатку вони по п’ять діб, по тижневі не мали що їсти, окрім маринованих помідорів, які передала бабуся. Вже потім ситуація виправилася, волонтери почали їздити.

Дуже радів кожній успішній вилазці, коли вдавалося знищити багато ворожої техніки. За чотири дні до своєї загибелі, зателефонував: «Мамо, терміново потрібна фарба! Я рашистського танка віджав. Цей буде мій. Я його додому відвезу, поставлю у дворі як пам’ятник. Щоб, не дай, Боже, до моїх дітей хтось торкнувся! Розстріляю будь-кого!». Казав: «Я не йду воювати за когось, я йду воювати за себе, за своїх дітей. Бо якщо ми не втримаємо Миколаїв, то ви тут, у селі, не виживите — вам тікати нема куди».

Того дня він був у казармі в Миколаєві. Їх пустили помитися, попрати речі, а вранці повинні були повертатися на позиції. Увечері мав зателефонувати, але був дуже стомлений і заснув. Про це мені потім розповів його побратим, кум (Борис його братом називав). Так мені повідав: «Ми спали спина до спини, поруч. Уже прокинулися, були готові виїжджати. Коли вдарили по першій казармі, почали вибігати, але не встигли». Синового побратима викинуло повітряною хвилею у вікно. Він лежав з перебитими ногами, чув, як хлопці кличуть на допомогу, але не міг нічого вдіяти. Телефони були заблоковані, ніхто нікуди не міг подзвонити. Боря разом з багатьма хлопцями загинув. Наступного дня почула з новин про те, що сталося. Ми знали, що Боря був у казармі, але мали надію, що, може, хлопці сховалися у бомбосховищі чи, може, встигли виїхати, але не можуть подзвонити. А потім зателефонував його інший побратим, з яким він був ще в АТО. Він служив в іншій частині, тож на момент ракетного удару був на іншому боці Миколаєва: їх кинули на риття окопів. Він подзвонив і сказав: «Я знайшов Борю, його речі знайшов. Тримайтеся»…

У Бориса є двоє хлопчиків. Старшенькому — п’ять з половиною рочків, а меншенькому — три з половиною. Залишилися без матері, тому я взяла їх до себе. Виховуємо разом з чоловіком — вітчимом Борі. Це моя радість. Старшенький — синова копія. Він знає, що батько загинув, усе розуміє, але я його стараюся не брати на такі заходи. Бо після того, як у школі йому вручили батькову медаль, він три дні відходив, погано було. Тож нині залишила їх з дідусем удома…».

м. Балта.