В інформаційний простір повернулася ситуація, коли про становище на українських фронтах та в тилу можна було дізнатися переважно із зарубіжних джерел. І то приблизно. Генштаб ЗСУ щоденно публікує цифри втрат ворога з точністю до одиниць. І не оприлюднює цифри наших втрат. Під час війни у цьому є логіка. Але така логіка нам, простим громадянам, мало що дає.

Спогад про Стамбул

Сьогодні засоби масової інформації зосереджені на одній ділянці війни, завтра — на іншій, і, як у калейдоскопі, оку нема на чому затриматися. Не кажучи вже про те, щоб відрізнити «фейк» від правдивого повідомлення. У каламутному бульйо-ні впевнено плавають лише спеціа-лісти певного типу. Їхня мета — показати себе, а там — хоч трава не рости. Фантазія одного з колишніх радників Зеленського дійшла того, що пропонується радикально змінити курс держави. Не просто розірвати домовленості із Заходом, а у союзі з кремлем єдиним фронтом виступити проти колишніх друзів на Заході. Показати «кузькіну мать» тим, хто вчасно та в достатній кількості не забезпечує нас грошима і зброєю для перемоги. Такий дикий шантаж, зрозуміло, не можна сприймати всерйоз. Хоча він із тієї ж обойми висловлювань, що й знамените «просто перестати стріляти» або «без жодних умов негайно розпочати переговори з путіним».

У контексті «втоми Заходу» від війни та невдачі контрнаступу ЗСУ у 2023 році знаходяться громадяни, які готові обговорювати подібну ідею щодо зміни курсу. Шкодувати, що свого часу Україна повелася на розпливчасті обіцянки британського прем’єра Бориса Джонсона. І на переговорах у Стамбулі 29 березня 2022-го відкинула пропозицію про мир в обмін на гарантії нейтралітету. На жаль, міф про «мирні» пропозиції кремля досі тиражують не лише маргінальні журналісти, а й чинні народні депутати. Зокрема, голова парламентської фракції «Слуга народу» Давид Арахамія. При цьому прихильники зміни курсу забувають, що разом із нейтралітетом москва у Стамбулі зажадала визнання Україною «народних республік» та анексованого Криму.

Утім, «Стамбул» та обіцянки Джонсона — справа давня. Сьогодні під окупацією росії перебуває п’ята частина української території. На окупованих землях, як і в усій «рашці», 17 березня 2024-го агресори збираються провести так звані вибори президента. Причому у влади нашої країни нема можливості перешкодити беззаконню загарбників. Березнева церемонія, по суті, стане елементарним перепризначенням престарілого диктатора.

Про це, можливо, не варто було б згадувати, якби з «новообраним президентом» не довелося мати справу керівництву інших держав. Нехай і не зустрічатися, і руки не подавати. Але ж доведеться ставити поруч підписи на протоколах міжнародних організацій. Причому кожен підпис стане визнанням путінських повноважень. У тому числі з управління частиною окупованої України. Переконаний, навряд чи хтось із лідерів наших союзників наважиться заявити: з незаконним президентом у жодній формі справи мати не бажаю. Зціпивши зуби, демократи сядуть за спільний стіл із «ефективним менеджером» ХХІ століття. Якщо запросять, певна річ. За цим столом союзники, розмірковуючи про мир, згадають, звісно, про Україну. Як у Мюнхені 1938 року згадали про Чехословаччину.

Про підсумки року, що відходить

Але повернемося до того, з чого почали. Ні у союзників, які володіють набагато достовірнішою інформацією, ні у ворогів нема, з усього видно, повної картини того, що відбувається в Україні. Якщо раніше прогнози аналітиків із британської розвідки або американського Інституту з вивчення війни були сповнені оптимізму, то тепер у них обмаль місця для переможних реляцій. Воєнну ситуацію оцінюють як таку, що зайшла у глухий кут, з якого нині нема виходу. Треба збирати зброю, боєприпаси та гроші і через якийсь час, через три, чотири, п’ять років, усе вирішиться на полі бою. Подібна думка близька до того, що публічно заявляє Зеленський, відмовляючись від переговорів з путіним на цьому етапі. Схожу позицію займають американські військові та європейські генерали. Вони готові чекати, відкладати рішення. Аби не посилати солдатів в Україну.

А наша країна чекати не може. Поки союзники виготують, нагромадять і доправлять нам необхідне, багато що зміниться. Насамперед зміниться так, як змінилася демографічна ситуація після анексії Криму. На окупований півострів із 2014 року з російської глибинки переселили понад пів мільйона мешканців. І це лише початок процесу. Двері з «рязані-казані» до Криму залишаються відчиненими. Сталінські методи виселення кримських татар повернулися, майно українців окупаційна влада фактично конфіскує, підприємства підлягають перереєстрації. Навіть після перемоги України нашій державі не вдасться безболісно повернути переселенців на Батьківщину. Про те ж, як після нашої перемоги вчинити з Чорноморським флотом, не хочеться й думати.

А думати треба. Якщо розпочинати переговори з кремлем зараз, як радять окремі миротворці, то слід подбати про наших громадян. Про їхню реабілітацію після звільнення. Про збитих з пантелику окупантами жителів так званих «народних республік», про насильно призваних в російську армію українців, про тих, хто змушений стріляти у своїх братів. Про дітей, розлучених з батьками і вивезених у чужу країну. Зважаючи на все, ні в Данії, ні у Швейцарії, ні у Вашингтоні (де таємні переговори невідомими особами нібито ведуться) про переселенців, про дітей, про насильно призваних до російської армії українців ніхто не згадує. А говорять про «випрямлення» лінії фронту в Авдіївці, про обмін частини Мар’їнки на територію, віддалену від Донецька, — одне слово, про нову лінію окопів у позиційній війні.

Такі переговори можуть вести військові середньої ланки. За їх успіху мир залишиться таким же далеким, як і раніше. За невдачі — схожий результат. Головною темою у підведенні загальної риски під 2023 роком, який минає, в оглядах стане не перемога в швидкій війні і не удачі у наступах. І те, й інше відкладене на кілька років. Оцінки будуть тоді, коли затягнуться рани воїнів, які вижили. Поки що ж віримо у кінцеву перемогу.

Слава Україні!