«Понад місяць перебував у адвокаційній поїздці так званим «Глобальним Півднем» (ПАР, Мексика, Куба). Звісно, слідкуєш за тим, що відбувається в Україні, даєш інтерв’ю зарубіжним журналістам, для яких найцікавіше — це «розкол» в українському політикумі чи суспільстві, втома від війни і «компроміси» з путіним. Однак це коментуєш здалеку. А от повертаєшся в Україну, вмикаєш ТБ, дивишся пресконференції, спілкуєшся з людьми — й одразу сприйняття загострюється: чи то «всьо пропало», чи «зрада», чи то винний Залужний, чи, навпаки, — Зеленський, чи Трамп разом з Орбаном та Фіцо», — сказав у коментарі для https://nv.ua Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор кафедри політології НаУКМА, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

Тож останнє загальнона-ціональне опитування «Демократичних ініціатив», проведене разом із соціологічною службою Центру Разумкова з 8 по 15 грудня методом «обличчям-до-обличчя», виявилося своєрідним ковтком свіжого повітря. Ні, українці не стали наївними, не одягнули рожеві окуляри — аж ніяк. Але труднощі двох років війни, наші досягнення і водночас розчарування загартували їх. І хоча подекуди погляди стали тверезішими, але не панікерськи-ми — це точно.

З дюжини позитивних і негативних емоцій, які соціологи запропонували для оці-нки майбутнього України, на перше місце впевнено вийшла надія (61%), тривога — на другому місці (34%), оптимізм — 31% (одразу за-значу для тих, хто не володіє соціологічною грамотністю: це не означає, що у нас оптимістів лише 31%, бо йдеться про відтінки почуттів: надія — це теж оптимізм, а власне «песимізм» набрав лише 6%).

У перемогу вірять 88%, а сумніваються в цьому лише 5%. Ці показники приблизно однакові в усіх вікових групах та й у регіонах (хіба що на Півдні сумніви охоплюють 10%).

Чи це є «шапкозакидання», яким займався колишній радник Офісу президента (рівень недовіри, до якого складає тепер «мінус 82%»!)?. Аж ніяк. 21% вважає, що ми переможемо до літа 2024-го, 31% — через 1 — 2 роки, 15% — через 3 — 5 років. Тобто українці усвідомлюють, що шлях до перемоги непростий.

Зауважмо ще й таке: українці не просто вірять, а й роблять. З-поміж опитаних 63% відповіли, що переказують гроші волонтерам, майже половина (46%) переказували кошти на спеціальний банківський рахунок НБУ для ЗСУ. Це, до речі, всупереч традиційній недовірі до держави і що начебто перевага надається тим волонтерам/частинам, яких знаєш особисто. Так, ми розуміємо, що обсяги допомоги реально зменшилися через складну економічну ситуацію та психологічну втому. Але при цьому кожен другий допомагав внутрішньо переміщеним особам, кожен четвертий допомагав виготовляти засоби для ЗСУ (плетення сіток, ремонт техніки/обладнання, 3D-друк запчастин для дронів).

Чи розвиваються події в правильному напрямку? До війни українці традиційно казали, що «ні» (лише 20% у грудні 2021 року дали позитивну оцінку). А після початку війни ця цифра різко зросла до 50%, а потім — у лютому-березні 2023-го — до 60%. Зараз цей показник знизився до 45%. Це пов’язано як із невиправдано розігрітими сподіваннями (не будемо тикати пальцем), так і з реальними труднощами. Але все одно це більше, ніж 33% тих, хто вважає, що події розвиваються в неправильному напрямку, і набагато більше, ніж уже згадувані 20% перед війною. І лише 7% не вірять, що Україна здатна подолати проблеми-труднощі.

І нарешті, про довіру до соціальних інституцій. Баланс довіри/недовіри найкращий уже традиційно у ЗСУ — 89%, волонтерів — 77%, Нацгвардії — 70%, Міністерства оборони — 53%, СБУ — 50%, президента — 41,5%. Але це — баланс довіри/недовіри. А якщо запитати про довіру до інституту президента, то маємо — 68%. Будь-який західний лідер позаздрить таким показникам, та ще й на другий рік війни.

Тож давайте не грати і не нагнітати пристрасті навколо рейтингів військових і полі-тичних лідерів країни. Погляди політиків і військових об’єктивно можуть відрізнятися — у цьому нема нічого надзвичайного. Але це не підстава для висловлення незгоди, тим більше — публічної критики один одного. Ба більше, як показують дані різних опитувань (не тільки «Демініціатив»), більшість українців довіряють і ЗСУ, і президенту — і Зеленському, і Залужному. Українці, як це неодноразово було, виявляються мудрішими, ніж політики, політикани, журналісти, фейсбучники і телеграмщики, які женуться за сенсаціями і несвідомо підігрують російським ІПСО.

Тож настрої українців не розчарували.

У свою чергу виконавчий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучері-ва Петро Бурковський у коментарі тому ж таки nv.ua звернув увагу на ще одну цікаву річ, яку висвітлило це соцопитування. Мова про рейтинг недовіри.

Тут на першому місці Юлія Тимошенко (85% респондентів сказали, що не довіряють лідерці «Батьківщини»). На другому (із 82%) — Олексій Арестович, колишній радник Офісу президента, який зараз закликає миритися з росією та путіним. Далі — лідер забороненої «ОПЗЖ» Юрій Бойко (йому не довіряє 81%). Експрезидентові Петрові Порошенку нині не довіряють 74% опитаних, лідерові фракції «Слуга народу» Давиду Арахамії — 57%, керівникові Офісу президента Андрієві Єрмаку — 54%.

У нас є лідери рівня недовіри, з них три — дуже досвідчених політики та одна зірка медіа — Олексій Арестович, який з початку широкомасштабного вторгнення отримав величезну аудиторію і, я думаю, зараз нею користується.

Щодо політиків, то, як на мене, це, певною мірою, є вироком довоєнній політиці. А ще свідчить про те, що той спосіб, у який керувалася країна, або той спосіб, у який ці політичні сили представляли виборців, зараз, по-перше, не є актуальним, бо у нас іде війна, а, по-друге, виходить, що більшість громадян не бачить особливої ролі цих політиків у тому, як відбувається захист країни. Попри те, що деякі з них дуже активно займаються волонтерською чи якось доброчинною діяльністю, довіри до них нема.

Щодо великого падіння довіри до Олексія Арестовича. Для нього круто все змінилося тоді, коли він зробив шкідливу заяву про те, яким чином російська ракета знищила будинок у Дніпрі. Відтоді відбувся величезний зрив довіри до нього. А його нещодавні заяви лише погіршили ситуацію. Це людина, до якої нема суспільної довіри. Можна сказати: банкрут. Ніякої ролі, конструктивної чи позитивної, він уже зіграти не може.

В опитуванні є ще одна цікава річ. У рейтингу недовіри — більшість політиків, які належать до Офісу президента чи представляють партію «Слуга народу» в парламенті. Це тривожний дзвінок, який свідчить про те, що сьогодні лідери недовіри — одні, а завтра, дуже скоро, лідерами недовіри можуть стати і ті люди, які мають високий рейтинг довіри, якщо не змінять своїх підходів і не будуть ефективно виконувати свої функції.

Чи можна собі уявити, що хтось із старої гвардії перестає бути лідером недовіри і повертається в інший список? Я бачив, та й ви пам’ятаєте, дуже швидкі зміни в тому, як довіряли, а потім не довіряли, чи навпаки, нашим політикам. Двічі це була така негативна зміна, а один раз — позитивна. Двічі — це коли висока довіра була до президента Віктора Ющенка і до президента Петра Порошенка, та вона різко змінювалася упродовж невеликого часу на недовіру. А позитивна — це коли недовіра переважала над довірою більш ніж на 20% для Володимира Зеленського в лютому-березні. А вже в серпні 2022-го змінилося все і йому довіряли 80%. І це було пов’язано з війною.

Отож, ми не стали наївними. Не дивимося на все, що відбувається довкруж, ні через рожеві, ні через чорні окуляри. Ми боремося. І тільки в боротьбі зможемо перемогти.