Відгук на книжку Олекси Різникова «Під пресом репресій»

З Олексою Сергійовичем Різниковим маю честь бути знайомим уже понад три десятиліття. І це не дивно, адже він добре знаний серед одеських українців своєю невтомною просвітницькою діяльністю, своїм патріотичним словом і своєю нелегкою долею двічі ув’язненого комуністичним режимом поета-дисидента.

Доволі часто зустрічалися з ним на різних комунікативних заходах, зокрема й на «круглих столах» і конференціях, що проводив наш Одеській філіал Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), який я очолював із 2003-го по 2011 рік. Уже одна його участь у цих заходах додавала їм особливого значення. Майже при кожній зустрічі він дарував мені свою нову книжку. От і нещодавно я отримав від пана Олекси його черговий новодрук «Під пресом репресій», що наприкінці минулого року побачив світ у видавництві Марка Мельника.

Із цікавістю прочитав це солідне видання, яке викликало у мене чимало думок. Деякими з них і хочу поділитися. Передусім, привертає увагу та обставина, що до написання у 1958 році «антипартійної» листі-вки поруч з молодими Олексою Різниковим і Володимиром Барсуківським не було українського націонал-патріота, який повідав би їм історію визвольних змагань українського народу проти московитів. Звісно, нічого про це вони не могли й прочитати. Про «антихристів Лєніна і Сталіна» Олекса чув лише від своєї мами. Самоусвідомлення себе як українця до нього, двадцятилітнього, прийшло раптово через два тижні після арешту, в камері, коли слідчий повідомив йому про смерть 15 жовтня 1959-го Степана Бандери. Як зізнається пан Олекса, для нього це було прозрінням. Душа Степана літала над Україною і раптом побачила в камері юнака, який «в еміграції духовній у юності перебував, був яничаром майже повним і власну мову забував!», черкнула своїм крилом по його душі, він умить усвідомив, що він не Алексєй, а Олекса. Отже, до концтабору у Мордовії бранець вже їхав свідомим українцем.

«А там — півтори тисячі вояків УПА, молодих, веселих, там тризуб, там гімн України, там читання Тараса, Франка, вивчення польської мови, щоденні їхні спогади про боротьбу проти совєцької імперії». Там Олекса Різників пройшов свої справжні університети. І під час першого, півторарічного, й особливо — під час другого, 5,5-річного, ув’язнення, коли йому доводилося каратися і спілкуватися з полоненими упівцями Євгеном Пришляком, Григорієм Герчаком, Андрієм Туриком і Юрком Шухевичем, з такими видатними діячами українського визвольного руху, як Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Володимир Мармус, Степан Сапеляк, Тарас Мельничук, з борцями за права своїх народів — литовцем Йонасом Андрюкайтісом, латишем Гунаром Астрою, євреєм Юрієм Ар’є Вудкою, росіянами Сергієм Ковальовим і Віктором Пєстовим та багатьма іншими. Взагалі, спогади пана Олекси — це, по суті, енциклопедія спротиву совєцькій системі другої половини минулого століття, в якій перед нами постають чимало лицарів цієї боротьби. До речі, впродовж останніх десятиліть Олекса Сергійович розповідає про той спротив і тих людей не лише в своїх книжках, а й у численних виступах перед школярами, студентами, курсантами військових училищ, проводячи у такий спосіб велику просвітницьку й виховну роботу.

Гортаючи сторінки нової книжки пана Олекси, простежуємо його еволюцію від «советского человека» до непохитного опонента зашкарублої й антиукраїнської радянщини, що згодом двічі привело його на лаву підсудних — у 1958 та 1971 роках. Якщо у березні 1953-го 16-літній Олекса писав: «Клянемся вам, родной товариш Сталин, что ваше дело будем продолжать…», то в листопаді 1958-го у спільному з Володимиром Барсуківським зверненні до народу вже звучить протилежний заклик: «Долой фашистскую диктатуру партии!». Отже, досить швидко, за п’ять років, Олекса Різників пройшов еволюцію від формального і змушеного шанувальника сталінського режиму до борця проти диктатури КПРС. Сталося це завдяки епохальному розвінчанню культу особи Сталіна Микитою Хрущовим. І в книжці автор не приховує цього, оскільки подібні зміни в ті й пізніші часи торкнулися сотень тисяч мислячих українців, яким довелося жити на зламі двох епох і поступово вичавлювати із себе «преданность делу КПСС и советского правительства». Маю зізнатися, що таку еволюцію пережив і я сам після 23-річного перебування в лавах КПРС. Хоча слід визнати, що й до сьогодні залишається невеликий прошарок представників нашого покоління, які й досі живуть зі своїми назавжди закам’янілими «убеждениями» й навіть ностальгують за радянськими часами.

У книжці Олекси Різниківа перемежовуються різноформатні тексти: спогади автора, його вірші й статті, листування з побратимами, матеріали двох судів, але всі ці тексти пронизані однією темою — любов’ю до України, до свободи і до людської гідності. І майже всі з них не тільки не втратили актуальності, а й набули ще більшої, як-от, ессе «Між Богом та Йорданом» — про форум єврейсько-української громадськості в Ізраїлі у вересні 1991 року, в якому взяла участь українська делегація із понад 60 осіб. До складу цієї делегації входили нещодавні політв’язні, відомі політики-рухівці, письменники, художники та артисти. Одного дня пан Олекса зустрівся там з Юрієм Ар’є Вудкою, який подарував йому збірку «Поезії з-за колючих дротів» (Мюнхен, 1978) з його віршами і свою книжку «Московщина», в якій правдиво показав антилюдську суть Московії.

У Єврейському університеті в Єрусалимі частина делегації зустрілася із завідувачем кафедри славістики, професором Вольфом Московичем, (уродженцем Чернівців), чиї репортажі українською мовою на Радіо «Свобода» часто звучали в Україні у 1990-х. До слова, 24 листопада 2005 року на моє запрошення Вольф Москович взяв участь у міжнародному «круглому столі» «Українсько-ізраїльські відносини: сучасний стан та перспективи розвитку», який проводив Одеський філіал НІСД. Тоді він виступив із доповіддю «Українська діаспора в Ізраїлі: дві долі, дві батькі-вщини». Я подарував панові Московичу книжку мого батька «Спомини про «світле минуле». Серед учасників того «круглого столу» був й Олекса Різників, який після його завершення підійшов до Вольфа Московича, обі-йнявся з ним і довго приязно розмовляв. У мене зберігся звіт про цей захід на 12 сторінках з текстом виступу ізраїльського професора.

Українці і євреї були жертвами двох диктаторських режимів — Гітлера і Сталіна. Сьогодні їх існуванню загрожують терористичні режими росії та Ірану, що, певна річ, вимагає об’єднання зусиль України й Ізраїлю в протистоянні цим режимам. Нині наші країни мають також спільного потужного союзника — Сполучені Штати Америки. Як відомо, у Конгресі США зараз розглядається питання (на жаль, не без проблем) про надання озброєння й фінансової допомоги спільним пакетом Києву та Єрусалиму для відсічі агресорам.

Як чарівник українського слова Олекса Різників не міг не згадати у книжці і про своє навчання на філологічному факультеті тоді Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, куди він вступив на заочне відділення у 1962-у, через рік після першого ув’язнення, разом з іншим багатолітнім в’язнем Святославом Караванським, який згодом став його другом і Вчителем, як завжди наголошує пан Олекса. На той час на філфаці ОДУ викладали корифеї українського літературознавства і мовознавства Василь Фащенко, Іван Дузь, Андрій Недзвідський, Петро Маркушевський, Григорій В’язовський, Микола Павлюк, який керував дипломною роботою О. Різникова, та інші. У роки навчання в університеті здобував і «другу освіту», читаючи заборонені видання, зокрема твори Володимира Винниченка, у квартирі Святослава Караванського і його дружини Ніни Строкатої (згодом, у 1971-у, вона проходитиме в одній справі з Олексою Різниковим та Олексієм Притикою). Його дипломною роботою стала монографія «Складівниця української мови», опублікована аж через 35 років, у 2003-у.

На останніх сторінках книжки Олекса Сергійович розповідає про багатолітню роботу над Кореневим словником української мови, над яким він почав працювати ще під час свого другого ув’язнення, тобто понад пів століття тому. У 2015-у вийшла друком його книжка «Словогрона Духу». Її мовознавці назвали новим досягненням у сфері лексикографії, зважаючи на пов’язаність з історичним буттям українського народу, який є творцем своєї мови протягом багатьох тисячоліть. Останнім часом побачили світ також дев’ять збірників «Словогрона українські. Стислий кореневий словник».

Хочу дещо сказати і про поезію Олекси Різникова, оскільки ця книжка рясніє його віршами, в яких автор висловлює своє ставлення до всього, що він бачить, чує і переживає. Як і багато дітей у ті важкі довоєнні й післявоєнні часи, душі яких не встигли огрубіти від злиднів, голоду, принижень, знущань і прагнули до світлого, гарного й справедливого, десятилітній Олесь почав віршувати. У школі його називали «поетом», це йому імпонувало, і він зайнявся шліфуванням свого поетичного слова. У 15 років почав відвідувати літературну студію в Богополі, де навчалися також майбутні поети і прозаїки Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Андрій Ярмульський. Відтоді не може прожити й дня, щоб не зримувати бодай кілька рядків. Згодом поетичне слово стає його зброєю у боротьбі за Україну, українську культуру, свободу мислення та існування. Як написала поетка Ірина Тома, «надзвичайно потужною, особливою енергією виплескується поезія Олекси Різниченка, то вона, дійсно, як грім, то грайлива та милозвучна, як пісня, то філософськи задумлива, а то й з присмаком гумору та іронії». Поезія Олекси Різникова грає різними акордами: державницький, філософський, ліричний, гумористичний, іронічно-саркастичний. Видатний літературознавець, академік Іван Дзюба зазначав, що у його поезії «зринають саркастичні мотиви — з роздумів над нашими соціальними й національними негараздами, — але й у них немає злостивості, а є біль. Це теж ознака справжнього поета».

Політв’язень Юрій Ар’є Вудка вивчив напам’ять шість віршів пана Олекси і після звільнення у 1976-у надрукував їх у Мюнхені в книжці «Поезія з-за колючого дроту». А в «Московщині», виданій у Лондоні 1978-го, написав: «Олекса Різників — це справжній талановитий український поет з глибинним знанням мови, з разючою чутливістю до слова і силою слова... Після звільнення Олекса мешкав в Одесі, там у ньому на всю широчінь розгорталося творче начало. В місті, де не почуєш українського слова, самобутній український поет був фігурою просто одіозною». На моє переконання, поетична творчість Олекси Різникова ще чекає на її дослідників. Утім, сам він до своєї творчості ставиться досить самокритично: «На тлі Шевченка і Маланюка, на тлі Франка чи Вінграна, чи Лесі ти сам собі таким дрібним здаєшся, що годі вдень із ліхтарем шукать...».

У далекому 1969 році Олекса Різників у відкритому листі до автора «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби написав: «Ваша чесна, відверта і правдива книга захоплює кожного читача, хвилює до глибини душі, вчить відвертості і сміливості, так потрібних зараз». Ці слова з повним правом нині можна сказати й на адресу шановного Олекси Сергійовича.

Інколи доводиться чути, що, мовляв, дисиденти-шістдесятники і борці за Незалежність України вже майже всі відійшли у засвіти і про них забувають. Але це не так, тим більше, що багато з них залишили після себе надруковані спогади. Їхня боротьба, їхнє патріотичне слово особливо актуально звучить саме сьогодні — під час навали рашистського комуно-ординського ханства, яке є продовженням царської і совєцької імперій, що багато століть намагалися знищити Русь-Україну й поневолити її волелюбний народ.

Під яким би прапором ці імперії не існували, стосовно України їхня сутність була і залишається однаковою — не визнавати права українців на свою державу, свою культуру, свою мову і знищувати всіх, хто не погоджується бути малоросом і їхнім рабом. Але якщо у ХХ і попередніх століттях репресивні апарати цих імперій намагалися ув’язнити-закатувати окремих представників української нації, які виступали за свободу й незалежність України, то нинішній московський божевільний фюрер поставив за мету знищити всю українську націю й Українську державу з її тисячолітньою історією.

І нова книжка Олекси Різникова нагадує нам про нашу боротьбу за нашу свободу, про наші здобутки і наші поразки, без усвідомлення яких ми не можемо до кінця збагнути те, що відбувається з нами зараз під час нашої екзистенційної війни проти лютого ворога, який ще вчора називав нас по-блюзнірськи «братами», а сьогодні намагається повністю стерти з лиця землі. Але це клятим рашистам ніколи не вдасться, бо нас підтримують усі цивілізовані країни світу, які почали, нарешті, усвідомлювати: якщо Україні не вдасться зупинити й розбити рашистське ханство, то демократичний розвиток людства на багато десятиліть буде загальмований.

НА СВІТЛИНІ: Олексій Волович, Левко Лук’яненко й Олекса Різників.