|
«Прибрати геть не можна зилишити»?
25.01.2024 / Газета: Чорноморські новини / № 4(22482) / Тираж: 8525
На виставці творів художника Дениса Метеліна «Декомунізація» в Одеському національному художньому музеї Комусь, можливо, вже набридло це слово, а для когось процес видається недостатньо активним. У художника Дениса Метеліна — свій погляд на проблему. Він трохи іронічний, часом з гумором, а бува, що й драматичний. Властиво, мистець, його творчість — це, як правило, позиція, це — ставлення. «Прибрати геть не можна залишити» — це парафраз відомого вислову. Чи зроджується така дилема серед нашого поспільства — про це статистика не говорить. Ким апріорі може ідентифікувати себе обиватель, коли не фотографується навіть, а лише проходить попри монументальну — на віки утверджену тут своєю присутністю — величну постать графа на одеській демократичній Соборці? Губернатор краю, імперська назва якого нічим українським навіть не пахла? Та вже лишень одне це не залишає місця для ідентифікації себе українцем. У кращому випадку він лише гордо скаже, що він — одесит. Та одесит, звісно, не рязанець і навіть не пітерець. Або коли йде він колишньою Італійською вулицею, а його там стрічає дженджуристий денді з тростиною і в циліндрі? І річ тут зовсім не в постаті цього поета і не в його творчості. Це так само лише один з маркерів імперії, отого «руzzкого міра», який хоче утвердитись тут назавжди. Й робить це звичними для себе способами — крилатими ракетами. Декотрі гадають собі, що війна обмине їх. Але ж ні, вона зачепить кожного в той чи інший спосіб. Пам’ятаємо той «прильот» до музею. Тепер вхід до експозиції виглядає дещо інакше, ніж раніше. Йдеш, минаючи знайомі інтер’єри, і наростає в душі якась тривога, непевність… А ось і зала на другому поверсі, в якій розміщена виставка. Заходячи сюди, одразу й не завважити по праву руку віднедавна — з часу прильоту — майже сакральне місце. Лише одна картина висить на тій стіні. А довкола неї — моторошні відверті сліди попадання ворожого снаряда. Пробоїна закрита, а на її місці — картина (на знімку). Одна-однісінька. Там посеред полотна, розділеного на дуже уявне жовте поле і цілком конкретний, вугільно-чорний, потойбічно чорний верх, моторошним символом стоїть розбита п’ятиповерхівка, а на передньому плані перед нею — чоловіча постать, спиною до нас. Все тут, можна сказати, умовне й разом з тим — дуже реалістичне. Особли-во — маленькі янгелоподібні зображення людських душ, котрі летять до неба, можливо, щоби попросити захисту в самого Всевишнього… Так, Господь захистить — якщо ми самі докладемо до цього власних надзусиль. Назва картини: «Донбас». Трохи моторошно стояти перед нею, надто — коли погляд сягає за краї. Думаючи про те, що висить вона якраз там, куди втрапив шматок отого «руzzкого міра». Висить, немовби символізуючи весь абсурд того, що відбувається — на нашій землі, довкола нас і з нами самими. Від цього не надто умовного Донбасу — й аж до західних наших кордонів. Абсурд цей також і в тому, що частина суспільства ніяк не може ви-значитися зі своїм ставленням до імперських, совєтських символів, чим би не придурювались вони: пам’ятниками, архітектурою, фільмами, а передовсім — утверджені в наших душах. Чи не цим — також і цим, звісно — можна пояснити той факт, що наша молодь виявляє певне зацікавлення совєтським минулим. Молоді люди чують про нього від ностальгуючих бабусь-дідусів, для котрих то була, можливо, доба їх щасливої мололости — так їм тоді здавалося. Подібні спогади далеко не завжди дружать з логікою. Ми тішимося, коли чуємо з уст нашої молоді українську державну мову. Але чи багато її — не знаємо достеменно. Дуже сильно це залежить, передовсім, від батьків, наставників, педагогів… Денис Метелін народився в Криму, згодом поїхав на навчання до Львова, тепер живе в Києві. Звісно, він ностальгує за своїм дитинством, хоча на виставці ви не побачите цього. Зате є Львів, є Київ. Від пробитої і нашвидкуруч залатаної стіни з майже сакральною картиною «Донбас» по обидва боки і фронтально ми бачимо скульптуру Данила Галицького на львівському майдані, монумент робітника поряд зі станцією метро на березі Дніпра, інші місця або жанрові картинки. Й дивуємося, як люди не помічали раніше примітиву та заідеологізованости довколишнього простору — в отих пам’ятниках, архітектурних спорудах тощо. Художник подає все це в крикливо-плакатних зо-браженнях, в агресивних криваво-багрових барвах, дуже спрощено. Це немовби підкреслює всю нереальність того, що відбувається. Ще одна робота приваблює відвідувачів виставки, це — «Бавовна на росії». Бачимо їхню найголовнішу площу в оточенні всіх тих віддавна сакральних для них споруд, а на ній повсюдно, тут і там — наші українські прильоти. Автор, назагал, обирає знакові, ідеологічно насичені об’єкти для зображення. Мистець гіперболізує модерністські міські споруди минулого. Він мовби хоче намацати конфлікт поколінь, в основі якого — не лише примітивна ностальгія обивателя за тією он бочкою з написом «Квас» (або й «Пиво»), біля якої він міг «відвести душу» після напруженого трудового внеску в побудову комунізму. Те, що відбувається нині в суспільстві довкола проблеми «прибрати не можна залишити», створює ефект якоїсь нереальности. Здавалося б, все тут логічне і зрозуміле, та насправді це не так. Тож не випадково ця проблема діткнулась мистецтва — душа мистця, художника, як відомо, дуже чутлива до таких важливих суспільних процесів. Художник немовби розмірковує над проблемою. То чи може бути місце для совєтської спадщини у нашому просторі? Вочевидь, доки ця спадщина, пронизана імперською ідеологією, це колоніальне минуле залишатиметься в нашому житті, доти ми будемо духовно залежні, як правило, часто не усвідомлюючи цього. Виставка спонукає до роздумів: як після всього, скоєного агресором у незалежній державі, наш обиватель ще може захищати всю ту імперську спадщину, залишену в нашому просторі? Коли ж молодь виявляє певний інтерес до того минулого, то це вже змушує замислюватися глибше. На це, звісно, є причини, хоч і не дуже суттєві, є надія, що молодь швидко зорієнтується, й усе це стане для неї лише якоюсь незначною атрибуцією. Денис Метелін немовби закликає нас усе-таки значно спростити свій погляд, своє ставлення до совєтської спадщини, разом з нами шукаючи місце для неї в нашому просторі. Автор: Роман КРАКАЛІЯ
|
Пошук:
Автор
По данным Международной федерации диабета (IDF) за 2021 год, от диабета страдают 10,5% людей в возрасте от 20 до 79 лет и половина из них не знает об этом. Согласно прогнозам, к 2045 году этим заболеванием будет болеть на 46% больше — каждый восьмой взрослый или 783 миллиона человек. Эта перспектива пугающая, но не удивительная, учитывая текущую ситуацию
Під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України, Одеська національна наукова бібліотека, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної та Одеської міської рад, Українського інституту книги, Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація» та Всеукраїнської громадської організації «Бібліополіс» проводять Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Останні моніторинги:
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
|
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.011 |