У пісні Окуджави чорний ангел кричить, що нема надії. Білий ангел шепоче: надія є. Колись люди могли відрізнити шепіт від шуму, пам’ятали про відтінки. Потім переміг крик. У пресі, у соціальних мережах і, головне, в умах. Чують тих, хто кричить голосніше. І не залишається потім нічого, крім дзвону у вухах.

Про страхи реальні та страхи фантомні

Подібний дзвін доводилося чути впродовж півтора року, коли мова заходила про контрнаступ Збройних сил України, звільнення наших земель протягом минулого року та вихід українських військ на законні кордони до січня року нинішнього. Військові, звісно, знали реальний стан справ, але цивільні, особливо політики, не ризикували заперечувати оптимістам. У кращому разі назвуть диванним аналітиком, у найгіршому — розповсюджувачем кремлівської пропаганди.

А втім, нічого так не зашкодило нашій країні, як заяви окремих українських експертів про те, що ми вже перемогли рашистів. І залишається лише переловити і доставити злочинців до суду. Якби

переможні реляції регулярно звучали всередині країни, то це ще півбіди. Але вони долітали до наших союзників і викликали очікувану реакцію: якщо ви перемогли, то навіщо нам свої мільярди витрачати? Докази, що орда на досягнутих завоюваннях не зупиниться і рушить на країни НАТО, перестали переконувати наших друзів. Особливо тих, у кого на носі — парламентські чи президентські вибори.

У країнах, які до нас ближче, переважно у колишніх радянських республіках (Литві, Латвії, Естонії), страх перед ордою зберігається. А от колишні держави соціалістичного табору про небезпеку практично забули. Деякі з них ведуть полі-тику, м’яко кажучи, відмінну від спільної для всіх політики Брюсселя. А деякі, як-от Угорщина та Словаччина, демонстративно чинять опір євробюрократам. За океаном становище ще гірше. Вашингтонським бюрократам ще до Барака Обами здавалося, що з кремлем можна порозумітися з усіх питань. Варто у вічі путіну подивитися і сказати «я тебе поважаю».

Китайцям, певна річ, в очі не подивишся і повагою не проймеш. Страх перед силою Пекіна — це страх перед удачливим чужим конкурентом. Готовим поглинути американську корпорацію та звільнити співробітників. Майже півстоліття США шукають способи себе захистити. Якщо при цьому доведеться принести в жертву Європу разом з Україною, НАТО та Близьким Сходом, будьте впевнені — жоден із президентів США, республіканець чи демократ, вагатися не буде. Принесе, не роздумуючи. У цьому сенсі нема різниці між Трампом і Байденом. За першої нагоди будь-який з них у кріслі президента забуде про Україну назавжди. І згадає, що національні інтереси США потребують захисту Тайваню, а не Києва.

Тільки можливості нема. У КНР впевнено чекають, коли імперіа-лісти Заходу та Сходу переб’ють самі себе, а їхні трупи пропливуть перед безсмертними спадкоємцями Мао. З такої позиції Україна не береться до уваги взагалі. А напад і війна на її території Пекіну навіть корисні. Під шумок за застарілу електроніку для військових літаків і ракет у північних дикунів можна скупити землі, наситити китайськими автомобілями практично безрозмірний ринок. А Європа... Євросоюз від Китаю далеко. І переговори китайського міністра закордонних справ Ван І з колегами ведуться для пристойності, а зовсім не для того, щоб принести мир в Україну.

Від наступу до оборони

Але перейдемо від глобальних проблем до дрібних. Повернемося на український диван і подивимося, чи нема довкола чогось незвичайного. Виявляється — є.

Якось непомітно для себе Україна (не ЗСУ, а саме країна) змінила стратегічну формулу війни. Перейшла від контрнаступу до активної оборони. Формула поки що не зафіксована в офіційних документах. Ба більше, голова ОП Андрій Єрмак заперечує сам факт такого переходу. У кількох інтерв’ю чиновник №1 стверджував, що перехід до оборони (навіть активної) рівнозначний заморожуванню конфлікту. А це вигідно лише «рашці». По-перше, для того, щоб отримати перепочинок та перегрупувати війська. По-друге, щоб легалізувати окупацію українських територій і закріпитися на них.

Це правда, але правда «сіра». Збройні сили України після невдалого контрнаступу теж потребують перепочинку й термінового перегрупування з частковою або повною зміною особового складу на передовий. Якщо додати до цього затримку з постачанням від союзників ракет і снарядів, таку правду назвати правдою важко. У цьому випадку не можна посилатися і на позицію США чи радника президента з безпеки Джейка Саллівана. У вас у 2023 році снарядів було достатньо, а танків у ЗСУ навіть більше, ніж потрібно, говорили Зеленському у Давосі. І де результат? Тепер наполягаєте на термінових поставках літаків Ф-16 для переваги над росіянами в небі. Але забуваєте, що у ворога більше поді-бних літаків, підготовлених льотчиків та обладнаних аеродромів.

Однак залишимо цю тему. Інакше доведеться торкнутися проблеми мобілізації в Україні, яку одним оглядом не охопити. Тому й не намагатимемося. А звернемося до улюбленого питання обивателя: хто винний? І кого покарати, якщо на цьому етапі війни українцям не вдалося досягти поставленої мети? Пам’ять підказує: якщо у лазні нема води, то винні не москалі, а директор. Головнокомандувач ЗСУ Валерій Федорович Залужний — чудовий кандидат для публічного покарання. Якщо хтось не в курсі, то цей генерал — улюбленець народу, суперник Зеленського на виборах, любитель різати чисту правду в інтерв’ю закордонним ЗМІ.

Таких людей колись політики без зайвих розмов відправляли на гільйотину. Але ж у нас демократія. Потрібно підготувати суспільну думку. Спершу посадити бізнесменів, які необережно заявили про підтримку Залужного на гіпотетичних виборах. Потім, посилаючись на анонімні джерела в Офісі президента, розповісти, що указ про страту підписаний, але не опублікований. Потім — вибачитися. Мовляв, джерела підвели. І нехай на капіталістичних «рамштайнах» думають що хочуть про українських воєначальників та наше верховенство права. От тільки у газетах друкують не тексти з Банкової, а репортажі з окопів. Там — уся правда війни. Правда, яка принесе нашій країні перемогу.

Слава Україні!