|
Путін і Україна
07.03.2024 / Газета: Чорноморські новини / № 10(22488) / Тираж: 8525
Історія хворобливої одержимості Путінова хвороблива заклопотаність «українським питанням», яка набула особливо патологічних рис в останнє десятиліття й увінчалася розв’язанням повномасштабної геноцидної війни проти України, має глибоке ідеологічне коріння — як у біографії самого російського диктатора, так і в російській історії та культурі загалом, у ключових елементах російської (імперської) ідентичності. Ця стаття досліджує еволюцію путінових поглядів на Україну, з’ясовуючи спершу історико-культурні підвалини та ідеологічні джерела цих поглядів, а тоді простежуючи їх видозміну під впливом різноманітних політичних подій і процесів. Відсутність адекватної міжнародної реакції на ці дедалі радикальніші погляди й на дедалі агресивнішу політику, мотивовану ними, сприяла їх легітимізації й перетворенню у своєрідну державну ідеологію, raison d’etre як самого режиму, так і відновлюваної ним імперії. Геноцидна війна стала логічним наслідком цих процесів, спробою «остаточно розв’язати» українське питання відповідно до історико-цивілізаційних фантазій російських еліт та їхніх хворобливих психологічних комплексів. Міжнародні оглядачі дедалі охочіше погоджуються, що сьогоднішня заклопотаність путіна «українським питанням» багато в чому подібна до хворобливої заклопотаності Гітлера «єврейським питанням» — із досить схожими геноцидними наслідками обох id?es fixes. Однак між цими двома обсесіями існують також істотні відмінності. Якщо євреї у збоченому сприйнятті Гітлера були абсолютним злом, невиліковною патологією на тілі людства, яку слід ретельно і методично знищувати, то українці у світогляді путіна — це патологія на тілі російської нації, небезпечна мутація «російськості», яка заперечує саму себе і видає себе за щось інше (стає «анти-росією», у термінах путіна, якою маніпулюють, зрозуміло, одвічні вороги росії та їхні місцеві найманці). Українців, однак (на відміну від примордіально «невиліковних», з погляду Гітлера, євреїв), можна зцілити від їхнього розумового збочення, від хибної свідомості, званої українством, і зробити їх «нормальними», тобто російськими. Кремлівські ідеологи передбачають для них табори перевиховання, доповнені фізичною ліквідацією тих, хто перевиховуватися не хоче і тим підтверджує, що є «нацистом». За наявними свідченнями, путін не був надто одержимий «українським питанням» на початку своєї політичної кар’єри, хоча, безумовно, плекав антизахідні образи, імперський реваншизм і постсовєтську ностальгію протягом усіх років свого врядування у Санкт-Петербурзі, а згодом у москві. У постсовєтській росії не бракувало шові-ністичної, українофобської літератури, яка включала як квазінаукові праці дореволюційних і білоемігрантських авторів, так і сучасні антиукраїнські тексти в усіх жанрах. Владімір путін як офіцер КҐБ міг бути знайомий з цією літературою ще за совєтських часів, оскільки влада мовчки толерувала її «самвидавний» обіг і часто сама поділяла її основні ідеологічні, переважно конспірологічні, постулати. З великою вірогідністю можемо припустити, що власне антизахідництво й залишковий імперіалізм, успадковані зі служби в «органах», поєднувались у путіна з глибоко закоріненими в російському суспільстві великодержавницькими поглядами на Україну і логічно провадили його від квазі-академічного заперечення України як нації до сумнівів у її політичній легітимності, а відтак і до спроб усунути цю «історичну аберацію» силою. У першій частині цієї статті я розглядаю (можливі) ідеологічні джерела українофобії Путіна, тоді як у другій частині поетапно простежую еволюцію його риторики й політики щодо України, від 1990-х і дотепер. Моє головне припущення полягає в тому, що це ставлення значною мірою визначалося російською культурою, політичною філософією та специфічно імперським світоглядом загалом. Проте конкретні політичні кроки і рішення, хоч і засновані на цьому спотвореному світо-гляді, не конче мали набути аж таких масштабів і сягнути крайнощів геноциду, коли б патології, що лежать в їхній основі, були належним чином розпізнані та заблоковані. 1. Сумнівне «братерство» Невдовзі після масакри в Бучі, у квітні 2022 року, президент Франції Емманюель Макрон спровокував обурення багатьох українців, застерігши журналістів від уживання терміну «геноцид», бо, мовляв, «ці два народи [росіяни та українці] є братами». Міністерство закордонних справ України висловило своє розчарування словами Макрона і назвало метафору недоречною, оскільки ці так звані «брати» вбивають українських дітей, обстрілюють мирних жителів, ґвалтують жінок і руйнують усе на українській землі. Інші коментатори без зайвої дипломатії заявили, що «братами» росіян є насправді не українці, а орди Чинґісхана. Президент Володимир Зеленський пам’ятно ви-значив російсько-українське «братерство» біб-лійною метафорою про Каїна й Авеля. Міф про «братерство» та подібні метафори були розроблені більшовиками, які не могли вже просто так заперечувати існування української нації (як це робили їхні суперники-монархісти), особливо після виходу українців на політичну сцену в 1917—1918 роках та проголошення Української Народної Республіки. Більшовики якраз тому й виграли громадянську війну, що були гнучкішими у «національному питанні», ніж білогвардійці, які ревно відстоювали ідею «єдиної і неподільної Росії». Ленін зумів прихилити значну частину меншин на свій бік, пропонуючи їхнім лівим лідерам різні ступені автономії. Путін, який звинувачує більшовиків у «винайденні» радянських націй, включно з Україною, та руйнуванні «єдиної і неподільної росії», явно помиляється: більшовики насправді врятували Російську імперію від остаточного розпаду, залучивши «націоналів» до свого утопічного проєкту глобальної соціалістичної федерації, — на противагу до монархістів, які наполегливо заперечували реальність (і пов’язану з нею модерність) — до-стоту як це робить тепер путін. Радянське «братерство» було лицемірним, бо ж не передбачало реальної рівності: росіянам відводилася роль «старшого брата» («старшого» не так за віком, як за місцем у ієрархії; відоме визначення Сталіним росіян як «перших серед рівних» стосувалося насамперед статусу; йшлося про встановлення чіткої ієрархії в комуністичній «родині», де росіянам приписувалась як політична, так і культурна зверхність). (Далі буде). Микола РЯБЧУК, письменник і публіцист, почесний президент Українського ПЕН, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2022 року. Джерело: https://zbruc.eu. Автор: -
|
Пошук:
Автор
По данным Международной федерации диабета (IDF) за 2021 год, от диабета страдают 10,5% людей в возрасте от 20 до 79 лет и половина из них не знает об этом. Согласно прогнозам, к 2045 году этим заболеванием будет болеть на 46% больше — каждый восьмой взрослый или 783 миллиона человек. Эта перспектива пугающая, но не удивительная, учитывая текущую ситуацию
Під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України, Одеська національна наукова бібліотека, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної та Одеської міської рад, Українського інституту книги, Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація» та Всеукраїнської громадської організації «Бібліополіс» проводять Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Останні моніторинги:
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
|
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.011 |