В останні березневі вихідні відбулися муніципальні вибори в Туреччині. Ця країна здатна вплинути на перебіг російсько-української війни не менше, ніж «колективний Захід». Але позиція президента Ердогана у цьому питанні досі не зрозуміла. Занадто багато образ назбиралося в нього проти Євросоюзу і Сполучених Штатів Америки. Занадто сильні економічні зв’язки з росією. Та й увесь світ не вітає появу на політичній карті нової Османської імперії, яку будують турки.

Шальки терезів хитаються

З одного боку, влада Реджепа Ердогана — жорстка диктатура з опорою на ісламську глибинку, з іншого — це демократія, яка поборола абсолютну владу військових. З незалежними від влади інститутами і відносно вільними виборами. Політики Євросоюзу вважають такі свободи недостатніми і десятки років не дають добро на інтеграцію Туреччини до ЄС, а Вашингтон обмежує співпрацю з Анкарою у військовій сфері.

Утім, важливо зауважити: країна не завмерла у своєму розвитку. Шальки політичних терезів хитаються, що й довів результат нинішніх муніципальних виборів. За оцінками більшості експертів, Ердоган та його партія програли вибори у столиці та найбільших містах. І навіть у прихильній до нього глибинці мерами стали представники опозиції. Але перевага незначна. І найчастіше залежить від економічних показників, а це, своєю чергою, пов’язане з торгівлею з росією та країнами ЄС. Можна скільки завгодно декларувати нейтралітет і наполягати на дотриман-ні міжнародного права, однак принципи для турків ніщо, якщо з росії та Середньої Азії перестане надходити дешевий газ. Тому візит Володимира Зеленського (місячної давності) до нібито нейтральної країни нічого не вирішив. І вирішити не міг. А програш партії Ердогана на муніципальних виборах ніяк не вплинув і не вплине на ситуацію.

Подія номер два. Якщо чесно, то березневу заяву президента Франції Еммануеля Макрона про можливість введення західних військ в Україну важко назвати подією. Імовірність такого кроку мала. На думку фахівців, найближчим часом Україна не запросить таких військ. А на Заході не вдасться створити коаліцію для відсічі агресору на українській території. Такою загрозою не налякати і путіна, який гіпотетичне введення військ без наміру воювати з росією негайно використає для виправдання агресії та захоплення територій України.

Однак за такими закликами президента Франції буде зручно сховатися політикам, які за десять років війни в центрі Європи нічого не вигадали, окрім малоефективних еконо-мічних санкцій та заяв про спільну стурбованість. Риторика канцлера ФРН Олафа Шольца стала, звісно, радикальнішою, але за всього радикалізму у його свідомості зберігаються «червоні лінії», які у відносинах із росією не можна перетнути. А відтак далекобійні ракети «Таурус» Україна найближчим часом навряд чи отримає.

На постачання снарядів «червоні лінії» начебто не поширюються. Натомість поширюються закони ринку. За снаряди треба платити. А чеська ініціатива зі збирання необхідних коштів зависла у повітрі. Грошей бракує. І це при тому, що в банках Європи на рахунках російської держави та російських олігархів заморожені мільярди доларів. А їхні ліквідні активи облічуються трильйонами доларів. Але заморожені кошти не наважуються конфіскувати, а в окремих випадках не намагаються навіть чіпати відсотки за поточними прибутками. Побоюються кроків у відповідь з боку путінського режиму щодо західних фірм, які й досі працюють у росії.

Привид де Голля

Спекулювати на закликах щодо введення військ, певна річ, безпечніше і, головне, у руслі політичної традиції, закладеної президентом де Голлем. У другій половині минулого століття незалежність Франції і — ширше — Європи розглядалася в контексті незалежності від США. Можна було собі багато дозволяти. Аж до виходу з військової організації НАТО та перенесення штаб-квартири Альянсу з Парижа до Брюсселя. Тепер ядерну парасольку демонтовано. «Голлізм» набирає сили і на вашингтонську бюрократію європейці перестали зважати. Про узгодження заходів щодо відбиття російської агресії взагалі не йдеться. Тим більше, що у подібних заходах ніхто не зацікавлений. 45-й президент США Дональд Трамп вважав оборонний потенціал НАТО без американських грошей нікчемним. І взагалі сумнівався у тому, що Північноатлантичний альянс здатний відігравати якусь роль.

Якщо Трамп переможе на виборах 2024 року, то перше, що зробить, — зменшить американський внесок до структур НАТО. Не виключено, що жертвою подібної «економії» стане Україна, а конкретно — обіцяні Байденом 60 мільярдів доларів у горезвісному законопроєкті. От тільки треба протягнути час до виборів, що успішно й роблять нині прихильники Трампа в Конгресі. Вже зараз допомогу нашій країні пропонують переоформити як довгостроковий кредит. З умовою негайного погашення, якщо справи на фронті складуться для нашої країни несприятливо. Але навіть у разі перемоги України такий підхід означає прив’язати нашу країну до Сполучених Штатів борговим ланцюгом на довгі роки, якщо не назавжди. Досить згадати, як під час Другої світової війни США таким ланцюгом прив’язали Великобританію. І перетворили другу за величиною світову імперію на другорозрядну державу.

Якщо йдеться про існування нашої держави, українцям слід приймати умови — американські, європейські, будь-які, що гарантують суверенітет і незалежність. Але ми вже раз обпеклися молоком. І під час підписання нових документів слід дмухати на воду. Бо папери про «гарантії безпеки», які тепер підписує з різними країнами президент Зеленський, захистять нас не краще, ніж Будапештський меморандум.

Один сучасний танк, вчасно поставлений в Україну, дасть більше гарантій, ніж сотня підписів під такими документами. А кілька винищувачів F-16 замінять сотню усмішок конгресменів США плюс рукостискання канцлерів, прем’єр-міністрів та президентів. Хоча, якщо подумати, то техніка та політики справжньою гарантією не є. Нас захищають конкретні бійці Збройних сил України.

Слава нашим героям! Слава нашій країні і всім, хто вірить у перемогу!