Одеська національна наукова бібліотека нещодавно отримала в дар унікальне видання — «Декламатор «Сяйво» «(Київ, 1924) — з автографом його упорядника Миколи Зерова, видатного українського поета, літературознавця, перекладача, професора Київського інституту народної освіти, репресованого радянською владою та розстріляного у Сандармосі в 1937 році разом з багатьма знаковими постатями української культури.

Цю книжку бібліотеці подарував відомий одеський журналіст, краєзнавець, історик театру та естради, лауреат численних літературних і журналістських премій Олександр Галяс.

Велелюдна зустріч відбулася у відділі рідкісних видань та рукописів. Традиція дарування книжок в Одесі має давню історію. Про це у вітальному слові розповіла заступниця генерального директора ОННБ з наукової роботи та інформатизації Ліна Арюпіна:

— Нинішньої осені сповниться 195 років від дня заснування Одеської національної наукової бібліотеки, створеної за ініціативи наших городян. У червні 1829-го газета «Одесский вестник» анонсувала, що в місті незабаром буде відкрито бібліотеку і звернулася до громади із закликом дарувати книжки.

Охочих виявилося чимало. Це були не лише знатні особи, а й люди середнього достатку. Книжки дарували і редактор Олександр Льовшин, і граф Воронцов, і вчителі та учні Рішельєвського ліцею… Ось так складався наш фонд. Коли ми відслідковуємо історію його формування, то зі звітів бачимо, що значну кількість книжок бібліотека не лише купувала, а й отримувала у подарунок. Були роки, коли частка подарованих книжок навіть перевищувала частку закуплених за виділені міською владою гроші. Ця традиція підтримується упродовж усієї історії бібліотеки. Так було в ХІХ — ХХ століттях, так є й сьогодні. Пан Олександр, окрім того, що є відомою творчою особистістю, є ще й представником інтелектуальної родини — його батько був читачем нашої бібліотеки із 1934 року, навіть зберігся його читацький квиток. Ця сімейна традиція, міська традиція продовжується. Не маю сумнівів, що вона триватиме, допоки працює наша бібліотека.

Олександр Галяс є давнім другом ОННБ, до якої записався ще 1971 року, будучи студентом третього курсу. Різним бібліотекам він передав понад тисячу видань з батьківської та власної колекцій. Ось що він повідав:

— Сьогодні я хочу презентувати вам цікаву книжку — «Декламатор «Сяйво» (Київ, 1924). Книжечка маленька, та з нею пов’язана історія, яка об’єднала трьох людей, і тут три автографи.

Автограф перший: «Вельмишановному Миронові Олексійовичу Степняку від упорядчика. 18.09.1930». Читаємо хто упорядник: «Уложив Микола Зеров». Ця книжка — своєрідна хрестоматія декламатора з розподілом поетичного матеріалу за жанрами. Особливо сподобалась мені фраза: «Популярною формою естрадної хрестоматії упорядник користувався як одним із засобів дати антологію безперечних здобутків українського художнього слова у вільних його ділянках». У «Декламаторі» подано різні твори для естрадного виконання. Тут велика кількість і перекладних авторів, насамперед, українських. Тобто це дуже цікаво — хто захоче, побачить.

Але хто такий Степняк (він же автор другого автографа)? Мирон Степняк народився в Олександрівську (тепер — Запоріжжя), росіянин за походженням, вірші писав російською, але навчався за часів українізації. Закінчив філологічний факультет Харківського інституту народної освіти (1928) та хімічний факультет Харківського університету (1940). Учень відомого літературознавця Олександра Білецького. Писав рецензії та літературознавчі статті. Кілька його статей було поміщено в московській «Литературной энциклопедии», яка виходила з 1929-го, зокрема стаття про Миколу Зерова. Мабуть, Зеров був вдячний йому за це і подарував книжку з автографом.

1940 року Мирон Степняк переїхав до Одеси, навчався в аспірантурі філологічного та хімічного факультетів Одеського університету, працював у галузі колоїдної хімії, досліджував творчість Івана Котляревського. У роки війни через хворобу серця отримав «білий білет». Під час румунської окупації Одеси працював учителем хімії та математики, це рятувало його від голоду. У 1944-у був старшим викладачем на кафедрі української літератури Одеського університету. Переслідувався офіційною владою, звинувачений у націоналізмі, й у серпні 1946-го, після сумновідомої доповіді «товариша» Жданова, був звільнений з викладацької роботи та залишився без засобів для існування. З великими труднощами друзі допомогли влаштуватися бібліотекарем в університеті, хоча він більше лежав у лікарні, ніж працював, і в 1949-у помер.

І третій автограф — Миколи Родька, відомого літературознавця, із сім’єю якого приятелювали мої батьки.

У 1944—1945 роках Микола Родько навчався на українському відділенні Одеського університету. Мабуть, тоді він і спілкувався зі Мироном Степняком. Я впевнений, що ця книжка потрапила до Родька безпосередньо від Степняка. Після закі-нчення з відзнакою нашого універ-ситету Микола Родько вчителював, закінчив аспірантуру у Львові, згодом, із 1957 року, був доцентом кафедри історії літератури і журналістики факультету журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Родько одним із перших почав обережно писати про літераторів Розстріляного Відродження. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х ця тема була доволі ризикованою.

Його дружина, Валентина Карпова, також мовознавець, мала стосунок до складання словників, а її мати була директоркою школи, де свого часу навчалися мої батьки (63-я школа, колись була на вул. Жуковського). Тож коли я приїздив у відрядження до Києва після 1981 року, то зупинявся у помешканні Родьків. Вони були надзвичайно інтелігентною родиною. Микола Дмитрович помер шістдесятилітнім, у 1981-у, а Валентина Леонідівна прожила майже 90 років. Наприкінці життя вона передавала архів бібліотекам і кілька книжок подарувала мені, просила, щоб я дещо передав до одеських бібліотек, позаяк і в школі, і в університеті навчалася в Одесі, то мала до нашого міста сентименти.

Як людині, котра займалася дослі-дженням естради, мені було насамперед цікаво, як використовується естрадна форма для такої серйозної справи, як пропагування української літератури. Й от, зрештою, я дійшов висновку, що краще, якщо ця книжка буде у бібліотеці. Із задоволенням вам її вручаю. Сподіваюся, вона знайде своє місце у книгозбірні, тим більше, що невдовзі сповниться 100 років з виходу першої книги Миколи Зерова «Камена». Тож читайте й розповідайте людям про це видання і тих людей, через долі яких вона пройшла. Тут три автографи відомих діячів української літератури.

Під аплодисменти і фотоспалахи Олександр Галяс передав «Декламатор «Сяйво» представниці адміністрації ОННБ Ліні Арюпіній.

Доречним доповненням до цієї зустрічі були книжкові виставки «Українська літературна традиція кінця XIX — початку XX століть» і «Микола Костянтинович Зеров. 1890—1937» з оглядом представлених рідкісних видань.

Головна бібліографиня ОННБ, дослідниця української літератури часів Розстріляного Відродження, заслужена працівниця культури України Ганна Єфімова звернулася до зібрання:

— Сьогодні день Зерова у бібліотеці. Коли я побачила «Декламатор «Сяйво», в мене затремтіли руки: то 1930 рік, а через 94 роки людина тобі приносить і дарує книжку, яку написав Микола Зеров! Якось друг Зерова Михайло Драй-Хмара написав вірш, який у нормальної людини нічого іншого, крім зачудування, викликати не може:

На тихім озері,

де мріють верболози,

давно приборкані, і влітку й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло,

находили морози

і плесо шерхнуло,

пірнувши в білі сни, —

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні були

для них зими погрози.

О, ґроно п’ятірне

нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить

твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді:

з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

Так, в уяві шанувальника поезії спливають зимові картини, білосніжні лебеді на плесі. Але в енкаведистів було своє «бачення»… Драй-Хмара за це мав відбути десятки років покарання і вмерти від каторжної праці на далекій Колимі. І вмер у муках, лишивши нам такі слова: «О, ґроно п’ятірне нездоланих співців!». Що за гроно п’ятірне? Ось він, один із грона — Микола Костянтинович Зеров. Він був головою цього грона, він був лідером, літературознавцем, поетом, перекладачем, був людиною, яка все своє життя віддавала поезії. Доля подарувала Україні десять прекрасних років, про які писав Зеров:

То був щасливий, десятьлітній сон.

Так повно кров у жилах пульсувала,

І екстатичних сонць ясні кружала

Злітали в неба голубий плафон.

І кожний рік звучав на інший тон,

На кожнім дні своя печать лежала,

І доля, бачилось, така тривала.

Не знатиме кінця і перепон.

Вмить розійшлося чарування щасне:

Осінній день, тепло і сонце ясне

Побачили мене сухим стеблом.

Стою німий і жити вже безсилий:

Вся думка з білим і смутним горбом

Немилосердно ранньої могили.

У Зерова багато віршів, його улюблена форма — дзвінка довершеність сонета. Він кликав українську літературу на вершини духу і до джерел. До чого він закликав?

Прекрасна пластика і контур строгий,

Добірний стиль, залізна колія —

Оце твоя, поезіє, дорога:

Леонт де Ліль, Хосе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжнє верхогір’я.

Уявіть собі, літературна дискусія 1925 року, що розбудила пожежу по світу, на чолі якої став мій улюблений Микола Хвильовий, котрий усіх хвилював, сам хвилювався і кликав Україну вперед від засилля москви. Уявляєте собі, від москви! Хвильовий кликав від усього поганого, що несла українському суспільству москва. Пророчі слова! І йому подав руку Микола Зеров — класик, неокласик, який відроджував традиції класицизму в українській літературі. Він кликав людей віршами.

У цій книжці є не тільки Шевченко, Котляревський, а й багато-багато поетів, які складають славу української літератури до 1920-х — 1930-х років. Там є Павло Филипович, який був другом Зерова і який разом з ним ліг у ту страшу яму розстріляних у Сандармосі 1111 мучеників, у тому числі українських письменників, науковців, церковнослужителів.

А скільки ж було їм років? У збірнику є вірші Олекси Влизька, розстріляного на подвір’ї харківської тюрми в 26 років. А ще вміщено вірші багатьох-багатьох інших молодих поетів…

Я люблю Зерова, я люблю митців Розстріляного Відродження… У мене таке враження, що останні 22 роки, відколи працюю в цій темі, що це мої діти, що це мої рідні, що я їх знаю, я знаю їхні сім’ї, я знаю їхні уподобання. Я ненавиджу тих, хто їх ганив, хто їх згубив… Але й навіть про них ми мусимо пам’ятати — щоб не повторилося.

Сьогодні ж ми маємо свято вдячної пам’яті — пам’яті про прекрасного літератора Миколи Зерова, чиє життя у зеніті сил було обірване пострілом ката-енкаведиста. І щиро дякуємо вам, пане Олександре, за те, що ви нам подарували таку перлину.