Значення історичної пам’яті я усвідомив іще змалечку, коли моя Мати розповідала мені, як кращі хлопці села пішли в УПА воювати з радянським окупаційним режимом. Згодом я зустрівся з останніми засудженими воїнами УПА в таборі суворого режиму на Уралі, коли сам як дисидент й «особливо небезпечний державний злочинець» був засуджений на 12 літ позбавлення волі.

Завдяки історичній пам’яті кожне покоління українців перебирає в попереднього естафетну паличку боротьби і передає її наступному. Це така українська «естафета спротиву», і без неї ми не були б спроможні подолати російського Голіафа. Це — перша моя теза.

Ми, колишні в’язні радянського ҐУЛАҐу, не дочекалися Нюрнбергу-2, який засудив би комуністичний режим за його злочини так, як Нюрнберг-1 засудив режим нацистський. Отож — і це друга теза мого виступу — злочин відходить у минуле лише тоді, коли він — названий, засуджений і розкаяний. Нерозкаяний же злочин повертається знову новими трагедіями й дає метастази. Саме в таку пухлину й перетворилася сьогодні путінська Росія. А відома фраза Достоєвського «злочин і кара» повисла над цією країною дамоклевим мечем.

Сьогодні важливо, щоб справедливості дочекалися жертви нинішньої війни Росії проти України. Тобто перед світом стоїть завдання не допустити позірного миру, який виведе путіна та його режим з-під відповідальності. Це би лише заклало передумови нових реінкарнацій зла і нових трагедій у майбутньому.

Недавно мені довелося почути від західних колег приголомшливу фразу: «Ви, українці, маєте вибрати між справедливістю і миром. Не можна прагнути й одного, й іншого». На це я відповів словами пророка Ісаї: «І ділом справедливости мир буде, а плодом справедливости — спокій та безпека довічна» (Іс 32,17). Хай це буде мій третій висновок.

А тепер коротко про передумови примирення. Російсько-український конфлікт є конфліктом ідентичностей з нульовою сумою, а тому не може бути вирішений в принципі. Для путіна єдиною передумовою примирення з Україною є повна її капітуляція і підкорення. Українська нація має просто зникнути. Тобто тут про примирення і не йдеться.

З точки зору України, примирення можливе за таких передумов:

1. Звільнення всіх окупованих територій і повернення України до міжнародно визнаних кордонів 1991 року.

2. Оприлюднення й усвідомлення правди про злочини ро-сійського режиму.

3. Повалення путінського режиму як такого, який вдався до масових злочинів проти людяності.

4. Притягнення до судової відповідальності всіх винних у згаданих злочинах проти людяності та гарантування матеріальних і моральних репарацій за ці злочини.

5. Розвінчання ідеології «русского міра» як імперської та шовіністичної за своєю суттю і проведення масової «деідеологізації» російського населення.

6. Публічне і щире покаяння російського народу.

Кожен із цих пунктів є обов’язковою передумовою справедливості. Проте я приверну вашу увагу до останньої передумови, тобто покаяння російського народу. Як на мене, це вирішальний пункт.

Міжнародний трибунал над путіним і його поплічниками був би апофеозом справедливості для українців. А для росіян? Їх же постійно вчила пропаганда, що «Захід проти них і прагне занепаду Росії». Отже, обвинувальний вирок путіну був би лише підтвердженням цієї зловорожості, став би підставою для національного приниження. А це почуття неминуче призвело б до реваншистських настроїв. Тому без морального покаяння російського народу справедливого миру не буде, а щоб його таки досягти (і це сказав російський мислитель Георгій Афанасьєв), «міняти треба парадигму Росії».

Це завдання жахає Захід своєю непрогнозованістю. Але український політолог Петро Олещук слушно зауважує: «Лікування раку теж може мати важкі, непрогнозовані наслідки. Чи привід це його не лікувати? Тож чи є у нас якась причина, аби не лікувати величезну загальносвітову проблему під назвою Росія?.. Недолікованою ця геополітична хвороба поглине і знищить усе».

В Україні ж теза про «зміну парадигми Росії» викликає цілковитий скепсис: це виглядає утопічним. Проте звідси не випливає, що ця передумова є хибною. І доказом цього можуть послужити слова російського політв’язня Владіміра Балахонова, написані ним у нашому таборі Кучино наприкінці 1970-х років: «Як росіянин я мушу попередити світ про загрозу, якою є росі-йський народ для всього людства. Єдиний порятунок для нас і для всього світу — розчленувати російську імперію і залишити росіянам тільки ті землі, на яких вони сформувались як нація у XV столітті». Це якраз і був голос російського сумління, яке під впливом українців у таборі про-йшло через моральне покаяння.

Й останнє. Відновлена справедливість дала б нашому народові не лише зовнішній, а й внутрішній мир. Адже народ, який вірить у Божу справедливість, здатний гори перевертати. Бо, як кажуть Приповідки Соломонові, «справедливість підносить народ угору…» (Прип. 14:34).

Мирослав МАРИНОВИЧ,

член-засновник Української Гельсінської групи,

дисидент і політв’язень часів СРСР, філософ, релігієзнавець,

проректор Українського католицького університету.

(Виступ на панельному обговоренні «Чи допоможе історична правда порозумітися?» в рамках конференції «На зламі історії: шлях для справедливості для жертв війни в Україні» 7 червня, Львів.)

Джерело: https://zbruc.eu.