Із п’ятдесят років тому у дітей та дорослих популярними були книжки з назвами «Фізики жартують» і т.п. Але не пам’ятаю книжок з назвою «Жарти математиків». Ця сфера знання — для людей серйозних. Гумор там недоречний, як сміх на похороні. Щоправда, коли йдеться про операції з нулем, навіть у серйозних людей з’являються посмішки. Яке число на нуль не множ — буде нуль. А ділити на нуль взагалі заборонено. Наука обчислень розсипається на очах.

Масовка й ультиматум

На те й наука. Але крім наук, людство має ще багато чого. Політику, наприклад, або дипломатію. Там важливо не обчислити чи виміряти, а отримати переконливий результат для доповіді начальству. У начальників нема часу для перевірок. Вони здатні множити та ділити (особливо ділити!) все, що забажають. Якщо ж результат не влаштовує, множимо на нуль — і ще один клопіт спав з плечей. Саме так сталося на Саміті миру у Швейцарії, куди для незрозумілої мети зібрали представників сотні країн, змусили сфотографуватися та підписати спільне комюніке зі шляхетними побажаннями, не підкріпленими засобами виконання.

Набагато кращий результат був отриманий під час голосування на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 22 березня 2022 року. Тоді 141 країна засудила російську федерацію за агресію проти України. Але резолюція Генасамблеї, як і комюніке Саміту миру 2024-го, для країн, які проголосували і підписали, була просто рекомендацією. Крім факту, що за два роки війни Україна втратила підтримку півсотні держав, нічого істотного відзначити не можна. Більше того, агресор за ті ж два роки зумів згуртувати лави своїх союзників і вибудувати міжнародний антиукраїнський фронт із нібито нейтральних країн «Глобального Півдня».

Це дозволило бандиту, який має надійний тил, напередодні Саміту миру завдати Україні дипломатичного удару. Виступаючи на колегії міністерства закордонних справ, ватажок зграї зажадав від нашого керівництва не просто визнати результати агресії, але й передати загарбникам повністю чотири області України, які тепер лише частково контролюються окупантами. Тобто погодитися на негайну капітуляцію, натякнувши, що російські претензії можуть бути змінені у більшу сторону й охопити, як мінімум, усе правобережжя Дніпра. Ультиматум, як водиться у бандитів, підкріплений грубою силою. Незважаючи на великі втрати в людях і техніці, збройні сили агресора посилюють тиск на тих ділянках фронту, де їм вдається просунутися хоча б на кілометр. Для військових цілей це просування мало що означає. Але воно багато важить для пропаганди, демонстрації рішучості продовжувати війну. Тільки так можна згуртувати населення всередині країни. Тільки так можна запевнити союзників путіна у його кінцевій перемозі.

По інший бік барикад ультиматум кремля вважають безглуздим, а лідери цивілізованих країн по обидва боки Атлантичного океану взагалі відмовляються коментувати його зміст як звичайне нахабство маніяка, що вижив з розуму. А даремно. Таке ж нахабство виявив у 1938 році Гітлер, коли зажадав від Чехословаччини передати Рейху Судетську область. До речі, чехословацька армія у бойовому сенсі була не гіршою за Рейхсвер і готовою дати загарбникам відсіч. Але давати чи не давати відсіч вирішували англійці та французи. Як, утім, і зараз, якщо додати до тих, хто вирішує, керівництво НАТО та чиновників Байдена.

Закрити «небо»!

Вожак рашистів не став би нікому пред’являти ультиматум, якби на українському фронті міг військовими засобами досягти своєї мети. Він просто взяв би нашу країну силою. Дійшов би до Карпат, як мінімум. Але Україна — величезна країна. Розтягнуті комунікації не дозволяють ворогам контролювати наземні операції на широкому фронті без контролю над «небом». А цей контроль ворог зараз стрімко втрачає. І втратить остаточно, якщо союзники передадуть нашій країні багатоцільові сучасні винищувачі F-16 у достатній кількості та у найкоротший термін.

Питання про таку передачу давно назріло і перезріло. Як і питання про тренування українських пілотів на цих літаках. Тим, хто в темі, скажу, що контроль над українським «небом» і наша перемога у війні — синоніми. А те, що зараз відбувається на Заході зі згаданими літаками, — прямий саботаж, спроба будь-яким способом не допустити перемоги України у війні. Ба більше, деякі західні союзники, як можуть, перешкоджають передачі Україні літаків інших країн та систем. А у Словаччині судять військових, які «незаконно» передали нам радянські МіГи.

Але якби лише літаки! Історія з постачанням Україні артилерійських снарядів обіцяла набути скандального характеру через зволікання та бюрократичні процедури. І ще не закінчилася, хоча розмістити замовлення на виробництво додаткових партій снарядів у більшості країн НАТО не є справою складною. Про це мало пишуть. Місця на перших шпальтах газет і в прайм-тайм ТБ займають поодинокі випадки урочистих подарунків, якими постачають ЗСУ друзі з усього світу.

Не забути б і про те, чим для України закінчилася (точніше, не закінчилася) історія із затримкою 60-мільярдної допомоги від США, якою українців мало не довели до відчаю. Ну, надав Конгрес США цю допомогу, підписав президент Байден закон. І що? У рамках закону необхідну Україні зброю виділяють потрошку. І кожну порцію супроводжують обмеженнями, в який бік і по яких цілях можна стріляти, а по яких — не можна. Бо росіяни з американцями домовилися. І коли уламки збитої над Севастополем ракети падають випадково на пляж — у московське МЗС терміново викликають американського посла.

26 червня у США відбудуться дебати між основними претендентами на президентське крісло Джо Байденом і Дональдом Трампом. Українська тема, як очікується, посяде на цих дебатах не центральне, але помітне місце. Усередині цієї теми неминучими виявляться питання щодо військової та фінансової підтримки України. Не здивуюся, якщо під час дебатів торкнуться і питання про цілі зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки. Будьте уважними, дорогі читачі. Якщо вдасться, стежте за трансляцією дебатів.

А поки що чекаємо. Слава Україні!