Кулемети терескочуть,

Наче навіжені.

Крикнув сотник Соловейко:

«Хлопці, я ранений!»

З повстанської пісні.

Терескочуть генератори вздовж усієї вулиці, якою йду додому, і я розумію, що вдома нема світла. І це означає, що не працює холодильник, і знову пропадуть харчі, бо холодильник старий, придбаний ще за радянщини, без електрики одразу починає текти. І що знову доведеться викинути деякі зіпсовані продукти. А до пенсії ще далеко.

Уже біля дому наздоганяє сигнал тривоги, але треба зготувати щось на вечерю, а перед тим принести води з бювету, піти перевірити, яка залишилася копійчина на картці від минулої пенсії. І не забути зателефонувати до сімейного лікаря стосовно скерування до фахівця. Сімейна у відпустці, її заступає колега, працюючи за двох, тому потрапити до неї можна буде днів за десять. А підступна болячка не чекатиме… І все не йде з голови ця проста повстанська пісня…

Ми всі, назагал, рикошетом чи напряму ранені цією війною. Ранені вістками з бойових напрямків та новинами, і недовір’ям до цих новин, ранені цими сиренами, й цими прильотами… І переживаннями за своїх краян там, куди прилетіло, щоби вбити, знищити, залякати...

А скільки нас невиліковно ранені тяжкими, часто непо-правимими втратами рідних та близьких, і тих незнаних, але рідних нам воїнів, для котрих уже закінчилася війна, — їх не злічити. І тих діточок, що стали янголятками.

Прийде час, закінчиться лихоліття, ми продовжуватимемо це вічне життя нації. Вже інакшими, не такими, як досі, але будемо жити. Не ми, то діти, онуки… Бо нація — вічна. Згадаймо лишень, скільки було катастроф у часі її існування, а вона — вижила, зберегла себе, приховала від хижого, підступного ворога свої внутрішні сили, і відновлювалась, завдячуючи вилоненим з неї, виплеканим нею жертовним своїм нащадкам, втрачаючи їх, і знову втрапляла до лабет нашого споконвічного ворога, котрий одвіку й по сьогодні прагне знищити нас, щоби й сліду не залишилося нашого на цій землі.

Чи пам’ятаємо всіх, і чи це можливе?

Упав Орел, упав Орест,

Упав Соловейко.

Крикнув: «Слава Україні!

Будь здорова, ненько…».

Два сакральних поняття — Матір і ненька-Україна — в його згасаючій свідомості залишаються тотожними і найголовнішими.

Упали Тимофій, Хома, Співак, Бук, Чорний — наші сучасники… Вже нема їм числа. Упали тисячі незнаних, але рідних — зчаста знаних нами лише на псевдо. Як падали в часі Визвольних змагань, а найчастіше — там, де зверх десятиліття точилась жорстока війна тих, кого звемо бандерівцями. Вони розуміли безвиглядність своєї боротьби, добре знали, що їх чекає, мужньо йшли на каторгу, і все ж продовжували боротись до славного кінця. Без перемоги, але зі славою. З відвагою та честю.

Славна Україна… Як часто стрічається це слово в народній пісні! І це не лише синонім до слів «гарна», «гожа», «чарівна»… Первісне значення його: пишність, розкіш… А ще і передовсім — честь, хвала. Слово це донесли до нас віки. Стародавні українці віддавали шану Богині-Матері Славі, й навіть у Велесовій книзі можна про це прочитати. Вона покривала руських воїнів покровом своїх золотих крил.

Б’є крилом Мати-Слава,

кличе нас, щоб ішли

за землю нашу,

і билися за огнища

племені нашого.

Мати-Слава передувала християнському образу Покрови.

А найважливіше мусимо знати: воїни-русичі, давні українці, йдучи у бій, вигукували не тюркське «Ура!», а своє, рідне: «Слава!». Це був їхній бойовий поклик.

А пам’ятаєте — в нашій класичній літературі?

Як упав же він з коня

та й на білий сніг.

— Слава! Слава! —

докотилось,

і лягло до ніг.

Павло Тичина, пишучи ці рядки, не міг усього сказати, але слово це — «Слава!», а не «Ура!» — необхідно повторити, багато про що говорить нам. Надто коли чуємо пісню на цей вірш у виконанні славного співака Тараса Петриненка. Славного — бо повертає нації славу минулих Визвольних змагань.

Історично склалося в Україні (це з поганої лексики), що чужинське, рашистське «Ура!» заступило наше, притаманне українській ментальності, нашій історичній тяглості слово. Маємо все своє, та от — забуваємо, бо вишкрябували, вибивали з нашої пам’яті все українське, натомість запихаючи туди недолуге чуже, рашистське. Тепер треба повертатись: війна примусила. Відвикаймо від усього чужого, наносного, передовсім — від усього рашистського. Та й до західного не надто схиляймось, бо вже помітна така тенденція.

Будь здорова, дівчинонько,

І ти, рідна нене.

А ти, славна Україно,

Не забудь за мене!

Наказ, просьба, заклинання… Там, на війні, б’ються з ворогом наші захисники й під червоно-чорним прапором. В усі часи українцям потрібно було захищатись, така вже в України карма. І нікуди від цього не дітись.

А давня, з часів Другої світової, повстанська пісня все не йде з голови. І це значить, що війна — всюди.

Слава Україні!