У понеділок Львів і вся Україна попрощалися з Іриною Фаріон. Можна було любити (таких багато) чи ненавидіти її — тепер вічність сама урівняла всіх: і в цілковитому несприйнятті, і в обожнюванні.

Мабуть, старовинний Личаків не бачив такого велелюддя від часу Володимира Івасюка. Він був українцем. І вона була українкою. Були і залишаться назавжди, лише тепер — уже в пантеоні найславніших і найдостойніших. На біду, за суто українською традицією.

Чогось розкаркалось вороняччя на гіллі Личаківського заповідника, та не варто тривожитись — ніхто їх не відстрілюватиме, не ловитиме в силки, не навчатиме чужих слів.

Вона — навчала. Нас усіх. Уперто і з дня у день. Навчала, як бути українцями. Не так собі українцями, яких немало. А — свідомих свого призначення на цій Богом даній нам землі. Нашій землі. Навчала, передовсім, рідної, але забутої мови, до якої нам і ліньки, і байдуже.

Є така риса в українців: забудькуватість. Самоприниження, мазохістський комплекс меншовартости. Зате емоційности, ліричности, художніх талантів, романтичности — скільки завгодно. Жертованости нації: не лише відчувати себе жертвою та наголошувати на цьому, а й — на противагу — жертовно захищати свою землю. Цього теж не відбереш.

Вона була цілковито інакша. Харизматична. Їй або беззастережно вірили, або ж відкидали…

…2013-й, літо. Не таке жарке, як нинішнє. Жарко було під час пресконференції. Ставили їй найнесподіваніші запитання. Дошкульні й гострі, провокативні, капосні… Звичайно, були й нормальні, людські, як мовиться. Одеські колеги — різношерстна публіка. А в тих часах!.. «Сьогодні нам відмовили чотири «камери»: жодного ефіру».

Всім відповідала спокійно, виважено, аргументовано. Повторно вже ніхто не допитувався. У дискусії з нею ніхто не вступав. Хоч не все, звичайно, пішло потім в ефір, але чесні, порядні журналісти в Одесі були завжди. «Форма мусить відповідати змісту. Людина стає цікавою тоді, коли зовні вона аскетично стримана, а всередині — бездонна криниця, з якої кожен може втамувати спрагу».

А трохи пізніше — екслюзивне інтерв’ю газеті «Чорноморські новини». Люб’язно погодилась.

Що таке інтерв’ю? Це ті запитання, на які має відповісти інтерв’ювований.

А що таке запитання? Це те, що ти хочеш дізнатись про цю людину.

Ми розсілися за широким столом в офісі ВО «Свобода», навпроти одне одного. На столі з’явився розкритий записник. «Можете заховати свого зошита. Ви ж усе одно виберете ті мої слова, які вам потрібні».

Легенький докір — у стилі Ірини Фаріон. А загалом, ми дуже добре поговорили, от шкода лишень, що та плівка не збереглася. Серед запитань, які не втрапили тоді до газетного матеріалу, було й таке: чи не побоюється, чи, вірніше, не остерігається вона якогось нападу? Відповідь — також у стилістиці Ірини Фаріон: «Я ходжу по своїй землі — чого мені боятись? І кого? Охорона моєму статусу народної депутатки? Та вона мені не потрібна. Моя охорона — це моя певність у тому, що йду вірною дорогою в житті. А коли хтось там сичить злісно, ну, то це його справа. Або тих, котрі його спонукають. Не думайте, що у Львові всі довкола свої, це далеко не так. І так будо завжди, навіть у найкращі львівські часи. Властиво, у всі часи».

Запитання про її лавреатство: премії Йосипа Гірняка та Бориса Грінченка. Дві об’єднані нею протилежности. «Відчуваю себе піщинкою на їхньому тлі. Про Йосипа Гірняка казали, що він більше працював, аніж жив. Не треба спалювати себе. Треба спалювати все, що нищить сьогодні Україну. Це моє кредо». З інтерв’ю 2013-го. І завважте: жодне слово не втратило своєї актуальности й у 2024-у.

І ще з того самого матеріалу. «Коли приходиш у залу ВР, яку мені хочеться назвати тераріумом, то це важко назвати працею, часом відчуття згорання, а часто — повне психологічне виснаження… Головні завдання виростають з тебе самої, коли тебе рве зсередини, і ти починаєш це робити».

Щодо церкви. Цитата, від якої неможливо оді-рватись: «Я за те, щоби форма відповідала змісту. Щоби ми не ходили до церкви лише на Різдво та Великдень, бо так заведено (знаємо таких. — Авт.). Для мене вдягти вишиванку було формою протесту».

Ірина Фаріон тоді сказала: «Наше завдання — допомогти зараз одне одному, підтримати, дати позитивну енергію. Не нарікати, не ремствувати, просто взяти маленький шмат грядки та обробляти його». Зважте, це був 2013 рік.

Наступний приїзд Ірини Фаріон до Одеси відбувся на початку березня 2024-го. Всі, хто хотів потрапити на зустріч з нею, губилися в здогадах, де це відбуватиметься: місце проведення зустрічі ледь не до останньої години трималося в секреті, була визначена далека гімназія. Через те багато хто спізнився. Мета зустрічі — презентація книги про англіцизми — нинішню ще одну загрозу чистоті української мови. Але, як завжди, Ірина Фаріон говорила багато про що, багато цитувала наших українських авторів, поглиблюючи цим свої висновки. Треба менше вживати тих англіцизмів, які не є вмотивованими. Не треба змішувати українську з англійською і творити новий суржик.

Основний гріх українців — у самоприниженні. Як особистості, так і нації. Українець нерідко цурається свого походження. Хвороба нації — нездатність чинити опір агресивним впливам інших народів. Ще Іван Франко говорив, що українська мова мучиться в чужій шкаралущі, наголосила того вечора Ірина Фаріон.

І знову час повертає нас у 2013 рік. На завершення інтерв’ю Ірина Фаріон підписала свою неперевершену книгу «Мовна норма: знищення, пошук, віднова». Мудрість і мужність, — цих два крила, за висловом її улюбленого Дмитра Донцова, треба мати, щоби літати. На цих два крила вона спиралася.

…Запам’ятався один з банерів на її похоронах: «Ірина Фаріон — справжній провідник нації. Біда в тому, що українці не можуть розпізнати таких вчасно. Тільки сила приведе нас до нашої національної перемоги».

Чи припиниться це коли-небудь: боротись за українську Україну, відновлювати її, знову хилитись перед чужинцями, перед своїми малоросами?

Питання буття й небуття української нації.