Перенесення частини бойових дій Збройних сил України на територію ворога — безсумнівна наша перемога. Диво. Але секретність, за допомогою якої цієї перемоги досягнуто, викликає багато запитань. По суті, на війні утворився третій фронт. При цьому фронт, не захищений як від зовнішніх союзників, так і від внутрішніх героїв. Ейфорія «курськ наш» поступилася місцем серйозним роздумам, що робити з перемогою.

Знову поради

Загальний настрій союзників України — образа. Чому заздалегідь не порадилися і не повідомили, де й коли українські війська перейдуть російський державний кордон? Такі відомості, як показує досвід, негайно опинилися б у російському генштабі. Й у Вашингтоні одночасно позбулися б проблем із непередбаченою «ескалацією», на зразок постачання в Україну високоточних ракет далекого радіусу дії, та зі спробами застрахуватися від української перемоги.

У країнах Старої Європи (Німеччині, Франції, частково Італії) поряд із загальною образою є локальне полегшення. Перемогли українці під Курськом? Отже, можна не поспішати з їх фінансовою підтримкою. Впораються самі. А якщо ні, то нехай чекають відрахувань від заморожених на Заході російських активів. Або залазять у борги до західних банкірів, урізають, зрештою, свої соціальні виплати, зарплати та пенсії. Щоб війна медом у Києві не здавалася. І щоб пам’ятали, хто у кого на повідку.

Разом із образою західні друзі заднім числом роздають поради. Як-от витрачати обмежені українські ресурси не на фантастичні, з їхньої точки зору, проєкти зразка «курська», а на повернення в Україну Криму. Хоча й так зрозуміло, що українських сил для цього поки що недостатньо. І бракуватиме доти, поки ЗСУ скуті на сході переважаючими силами росіян. До того ж, планування кримської операції не вдасться довгий час тримати у таємниці. Мається на увазі зберігати у секреті від «наших» і «ваших». У кремлі про кримські секрети дізнаються раніше, ніж плани дійдуть до Банкової.

Утім, досить обговорювати фантастику. Поки під Курськом українські війська з боями просуваються уперед, підриваючи мости та понтони, західні медіа вже вигадали, як і у що конвертувати наші перемоги. У ролі експертів виступають тепер не аналітики Інституту вивчення війни (США) і не діячі з британської розвідки (Лондон), а самозвані «інсайдери», які звикли висмоктувати цікаві історії із запаленої уяви.

Правдоподібність схожих історій ґрунтується на спробах вичавити з маленької правди великі гонорари. Найпоказовіший приклад — повідомлення, які гуляють у світовій пресі, про таємні українсько-російські переговори щодо заборони на російські бомбардування українських енергетичних об’єктів. Такі переговори нібито були заплановані на полях світової енергетичної конференції в Катарі. Їх успіх був начебто очевидний, але карти сплутала курська операція ЗСУ.

Переказ цієї історії справді на руку «нашим» і «вашим». Виходить, що у москві й у Києві ніхто не винен. Окрім головкома ЗСУ Сирського та начальника росі-йського генштабу герасимова.

З вояками треба розібратися, а то й у в’язницю посадити за художню самодіяльність. А Зеленський із путлером тут ні при чому. Їх обманули. Обох.

Передвиборний коктейль

Обговорення «курська» для нас, звісно, у пріоритеті. Але світ стежить не лише за війнами.

Головною політичною подією цього тижня став загальнонаціональний з’їзд Демократичної партії США, який формально визначить її кандидата на президентських виборах. Цей кандидат, щоправда, відомий, але нинішня віцепрезидентка Камала Гарріс прагне з партійного шоу вичавити всю увагу американських виборців. До краплі. І в неї це виходить. Стовідсотково.

Гвардія підтримки демократичного кандидата настільки велика, що поза нею нема практично нікого з відомих у США політичних діячів. Навіть Берні Сандерс пожертвував авторитетом соціаліста та борця за права трудящих. І влився у хор капіталістичного істеблішменту. В особі Барака і Мішель Обамів, Гілларі й Білла Клінтонів, а також десятків топ-чиновників, держсекретарів, співробітників Білого дому різних років і «демократичних» мільярдерів, які долучилися до них.

Не треба лукавити. Згаданий істеблішмент складається із людей різних поглядів. Уявити їх разом на дружній вечірці важко. Але на чиказькому з’їзді — запросто. Об’єднує натовп знаменитостей елементарний страх перед опонентом. Точніше, перед можливістю 45-го президента повернути собі владу і перетворити її на особисту диктатуру.

Нікому не відомо, як Дональд Трамп поведеться у разі, якщо програє вибори 5 листопада, але про всяк випадок треба зібрати всі сили його супротивників. Цим, власне, і займаються на з’їзді в Чикаго функціонери другого ряду. Тоді як політики першого ряду на чолі з Камалою Гарріс коригують економічні програми, сподіваючись залучити на свій бік усіх, кого можна. Вони висувають вимоги щодо надання субсидій тим, хто купує вперше власне житло, домовляються з підприємцями про стримування цін на продукти, заграють із представниками нацменшин та з тими, хто ненавидить пільги для небілого населення. Такі ось справи у внутрішній політиці американських демократів.

Які їхні справи в політиці зовнішній — сказати важко. Джо Байден до 20 січня, дня інавгурації нового президента, не має наміру змінювати свої принципи. І не дозволить наступникові (чи то Дональду Трампу, чи Камалі Гарріс) з розбігу пускатися в небезпечні авантюри. Такими авантюрами він вважає безоглядну підтримку воюючих країн. Ізраїлю, наприклад, чи України. Взяті раніше зобов’язання будуть виконані сповна, але нових ні Білий дім, ні Пентагон на себе не братимуть. Ба більше, на чиказькому з’їзді окремі делегати роблять спроби закріпити в резолюціях тези про «примус до миру». Щоб вибити у Трампа (і в путлера!) один із найпопулярніших аргументів.

Спроби змішати в демократичному коктейлі білок із жовтком (як у США, так і в інших країнах) часто закінчуються політичною ганьбою. Ми в 1990-х таку ганьбу пережили. Треба сподіватися, що велика демократія не повторить наших помилок.

Слава Україні!